ЦАРЕНКО ЙДЕ НА РЕКОРД

Кілька днів тому в одному із боїв під Луганськом, біля села Новосвєтловка, Сашу було поранено. Куля, діаметром 14,5 міліметра, випущена із крупнокаліберного кулемета рекошетом влетіла йому в щелепу зліва. Розтрощила її і зупинилася в глотці. Лікарі все ж склали Саші докупи кістки і стиснули відреставровану щелепу залізяччям тому він ледве-ледве вимовляє слова. А ще медики сказали, що у їхній практиці ще такого випадку не було, щоб куля зупинилася в глотці і людина вижила. На їх думку це своєрідний рекорд.

Саша мріє за  нього дістати стільки грошей від фонду Гіннеса, щоб вистачило на нову щелепу. А ще, він запевнив мене, що поділиться з сім»ями вбитих айдарівців і допоможе пораненим. Лиш би той рекорд його був зафіксований і прийшли по швидше за нього гроші. До речі,
це той самий Саша Царенко з Могилева-Подільського, який горів на сьомому поверсі Будинку профспілок у Києві. Там з 12 чоловік в живих залишилося двоє в тому числі він.

Я не знаю, як оформити документи на рекорд Гіннеса. Мені лиш відомо, що Саша втратив  всі свої особисті речі, в тому числі і ті, які я йому висилав. І називає мародерами тих, котрі «віджали» у нього, пораненого, навіть ноутбук, подарований йому волонтерами, а разом з ним і мій модем до нього.

Василь Кізка

ДРУГА ПОДОРОЖ В ЗОНУ АТО

Однак залишається те ж саме питання, як і місяць тому: коли, в який день, в яку годину і хвилину нарешті отой кремлівський підступний ворог схаменеться і зупинить цю братовбивчу бійню, відізве своїх псів війни, коли ворог відкотиться назад, туди – за україно-російський кордон звідки прийшов?

В пошуках відповіді на це наше всенародне питання я й відправився в черговий раз з друзями із Тульчинської народної Ради в чергову, другу для себе подорож на фронт сучасної україно-російської війни.

Як страшенно непросто поєднувати волонтерську діяльність з журналістикою знає лише той, хто як і я, поєднує їх зараз. О шостій тридцять, за кілька годин до від»їзду, я ще ламав голову над тим де, за які гроші, дістати сто тридцять літрів дорогої солярки на дорогу в один кінець, так, щоб не чіпати ті шість тисяч, які залишилися на рахунку (після закупівлі тепловізора, котрий вже воює) для придбання бінокля нічного бачення для взводу Віталія Борденюка. О сьомій після не радісних розмов про гроші з підприємцями Дзигівки, Клембівки, на яких була надія, як потопаючого на соломину, вирішили з Ямпільчанкою Інгою Прушинською відкривати таки трилітрову банку, яку я встановив напередодні в її магазині для збору пожертв. Потім порадилися з Оксаною Неприлюк – власницею магазину «Світ техніки» і встановлену і у неї таку ж банку вирішили «колоти». Разом, на восьму годину вийшла сума в тисячу гривень. Не вистачало ще шестисот. Дома дружина готує ящики з продовольством до завантаження, а буса ще немає і пального теж. Ідуть лиш переговори… Час немилосердно спливає. Треба бути в Тульчині на 12 годину із коштами на пальне в один кінець – до фронту і з вантажем продуктів, товарів  вагою не менше півтори тонни. Така домовленість з тульчинцями.

О восьмій тридцять нарешті з бусом до Тульчина все вирішено. Завантажуємо його всім своїм припасеним народним продовольчим скарбом. Як і домовлялися з Тульчинцями – півтори тонни. До повного щастя додає кілька десятків кілограмів різної продукції Вікторія Єлева, жертвує на пальне аж 200 гривень, Інга Прушинська додає ще чимало пляшок мінеральної води гроші, знову розкошелюється і пані Оксана Неприлюк . Виїжджаємо з Ямполя до Тульчина о десятій. По дорозі мізкую де ж дістати ще тридцять літрів пального, якого все таки не вистачає на заправку цього буса. В останню мить, майже за містом, згадую про РЕС. І не марно! Виручили. Сам начальник пожертвував аж 300 гривнів, не кажучи вже про талони на 30 літрів пального. Слава Богу! Тепер головне дістатися до Тульчина вчасно, щоб перевантажити продовольство у спільний бус і вже ввечері бути в Києві, а вранці – в «Айдарі».

Як кажуть, легко на папері пишеться, а на ділі… — не передати словами!..

І ось нарешті ми вирушаємо з Тульчинського майдану. В той день, коли Путін оголосив про свій «гуманітарний конвой».  Куди ми їдемо?- на другу світову чи якесь інше подібне пекло? Чи повернемося?

Познайомлю вас з нашим екіпажем. Олег Новіков – водій власного буса в який ми завантажили спільне Ямпільсько-Тульчинське продовольство. Бус став на диби. Але ми їдемо. Олег розповідає, що закінчив Тернопільську академію народного господарства, потім Національну Академію Державного управління при Президенті України, що ось так перевіз на фронт з початку свого волонтерства, близько 25 тонн товарів! Це, мабуть, особистий рекорд в області серед волонтерів-перевізників. В тілі Олега української крові мало, в основному російська, за те душа і совість повністю наші, загартовані Київським майданом.  Олег двомовний бандерівець.  А от Володимир Лєбєдєв не просто росіянин, а до того ще й родом з Донецька!.. Він підприємець. По дорозі має купити ще кілька мобільних телефонів, які замовили бійці з фронту. Руслан Подолян, підприємець помітний серед нас своїми м»язами – він призер всеукраїнських першостей, теж підприємець. У Києві до нас має підсісти фотохудожник Олексій Палій – от і вся наша волонтерська виїзна команда. Бус вже не так дибиться – ми ж сидимо спереду. Коли минаємо ДАЇ я лягаю, щоб з вікон не видно було, бо ж бус вантажний, а не пасажирський. Розмови точаться в основному про майдан, ми  ж всі тут майданівці і харчі веземо спершу теж майданівцям – в «Айдар». Олег розказує, як перед штурмом беркутівців до них в намет прийшов студент-хімік – спереду лисина, а ззаду – коса. Запропонував зробити бомбу, але поставив умову – таку, щоб не шкодила людям. Зараз такі, як він на передовій…  Стали висококласними бійцями.

Київський майдан, на думку Олега, треба було очистити, але не так безпардонно. Адже хлопці вже, було, заповнили анкети і самі б пішли б до війська за тиждень. А їх викинули на вулицю, як непотріб. В тому числі і сиріт, безхатченків, які були на Майдані в найпекельніші дні і ночі. Між тим серед тих безхатченків були добрі люди, просто доля у них така… Не чесно з ними поступила і нова влада, ой, не чесно…

Під ранок ми вже в Чугуєві. Згадується анекдот про знамениту Чугуєвську сокиру, що пливе по ріці цього міста. «То нехай собі пливе залізяка Зуєва!». Подібний пофігізм не в анекдоті, а в дійсності і призвів Донбас до страшенної біди.  Люди бачили з вікон своїх будинків, як їхніми вулицями рухалися озброєні російською зброєю  зелені чоловічки з російськими триколорами і весело сміялися, як вони вривалися в будівлі міських рад, в райвідділи міліції, СБУ, фільмували це і радісно виставляли в інтернет… От і досміялися, до всенародного горя… Тепер їм не до сміху… І нам з ними — теж…

Праворуч льотне училище. Тримайся, українська авіаціє, на тебе всі надії !  За Чугуєвом обабіч траси – сосновий ліс. Красиво. Якби ж не війна тут і зупинитися можна було б… Далі – Гетьманівка, Шевченкове – от вам і «Схід — не Україна». Є тут і Огурцівка – специфічний суржик навіть у назві села.

О восьмій ранку ми вже в Куп»янськім районі. Олег вже майже добу без сну за кермом (знала б про це ДАІ і його  мама…), каже, що його бус за технічним паспортом розрахований на 1800 кг. , а ми веземо більше трьох тонн… Ось чому він дибиться. Задні колеса сплющені, як бліни, а ніс вгору стирчить, наче у винищувача МІГ-29 при злеті.  Місто чистеньке, чепурненьке. Володя Лебедєв каже, що у нього таке враження наче ми приїхали не на Схід, а на Захід. Куп»янськ з боку Луганщини укріпився аж двома міцними блокпостами.

О десятій сорок п»ять в»їжджаємо в Луганську область. Нас вітає зона АТО… В перекладі на російську звучить так: «Добро пожаловасть в ад , бандеровцы!».  При в»їзді в Сватове вже майже розібрали блокпост.  Машин на трасі стає все менше. «Луганщина – це Україна!», — вчать політичної географії написи на вже третій авто зупинці.

В Старобільську невелика черга біля Ощадбанку. Кажуть, пенсії видають. По місту їздять машини виключно з українськими номерами, жодного російського. Магазини завалені товарами – були б лиш гроші. Зупиняємося, докупляємо потрібного на фронті провіанту. І рушаємо далі.  На трасі побільшало військової техніки, наїжаченої стволами різних калібрів. Ось і Половінкіно де місяць тому стояв, неподалік фронту, «Айдар» і куди ми возили продовольство. Тепер це глибокий тил.  Дмитрієвка.  Десятки куль пробили наскрізь автозупинку вже після того, як вона стала жовто-блакитною.

Пролітаємо Новоайдарський район. З траси ніяких руйнувань не видно — мирна ідилія. Бронетехніка так втрамбувала асфальт, що він став рівнесеньким, без жодного бугорка. Перед Щастям блокпост серйозний – далекобійні стволи.  В місті працює потужна теплова електростанція. Вона подає електрику і на Луганськ, але що з того, туди струм не доходить. А на експорт, в Росію, кажуть, поставляється і зараз… Якась випадкова жіночка охоче показує нам дорогу до «Айдару». Він тут і міліція, і прокуратура, і суд, і державна адміністрація, і центр гуманітарної допомоги… Розміщується в колишньому училищі міліції, яку айдарівці смерть, як не люблять. А в колишньому кабінеті начальника цього міліцейського училища розміщується щось середнє між каптьоркою-складом і квартирою Саші Царенка, відомого правозахисника з Могилева-Подільського. Тепер він тут офіційно іменується старшиною «Айдару» — дуже велика людина. Саша нас радо зустрічає. Показує всю звитягу айдарівської кухні. Дивовижних людей. Ось той бородач з автоматом і в тапочках – професор, а он та жіночка – залишила дома трьох дітей і воює в Айдарі вже кілька місяців. А он той пацан – з колишніх сепаратистів. У Саші зараз на трудовому перевихованні.   В останні дні батальйон поніс важкі втрати. Але настрій тут бойовий. Веселий.  Майданівський. Кожний радий спілкуванню з нами.

Приїхав Володимир Рубан на своїй чорній машині, дуже схожій на катафалк. Той, який міняє їхніх на наших. Він каже, що головне завдання виконав — обміняв сімнадцять наших полонених на одну коханку терориста… Інтерв»ю давати мені не хоче. А я й не наполягаю. Щось ми одразу один одному не сподобалися. Так буває. Хай собі їде з Богом.

За те Саша Царенко не змушує себе довго вмовляти. Його дуже цікаве інтерв»ю сподіваюся подати в наступних номерах. Упрошує нас ночувати в його апартаментах. З яких чути вибухи гармат. Саша по звуку визначає наші це чи ворожі.

Розвантажуємо для «Айдару» все що бажають. І спішимо з рештою вантажу до Вінницького прифронтового шпиталю, що не так давно переїхав ще ближче до фронту.

Вмить міцні солдатські руки вивантажують з нашого буса до двох тонн товарів. Знайомих, земляків тут тьма!  І дуже вчасно розвантажують. Бо за кілька хвилин в розташування шпиталю в»їджають автобуси, військові машини – прибуває ротаційна зміна. Її зустрічають цілим натовпом — радісними вигуками, усмішками, обіймами і поцілунками.  Прибулі на старезних пошарпаних ЛАЗах ледь стоять на ногах, але щасливі, хизуються  новенькою броньованою швидкою допомогою, яку умільці зробили з інкасаторської машини для шпиталю. Спільна вечеря. Меню, як в ресторані. І не дивно — тут служить старшим поваром власник Вінницького ресторану, що розміщується в кінотеатрі Росія Володимир Косівський.  Йому таке удружив Вінницький воєнком, але він на нього не ображається. Особливо цьому дуже раді добре нагодовані бійці. Володя тут має погріб і у ньому складає всі волонтерські продукти. Погріб заповнений по вінця всілякою смакотою.

Після смачної дружної вечері виходимо з намету подихати повітрям. Над шпиталем мирне зоряне небо. Раптом хтось із тутешніх показує зірочку, що рухається над нами. Виявляється, це російський безпілотник. Безкарно летить собі, скотина. І нічим його дістати, падлу.  Пролетів і зник десь за горизонтом. За кілька хвилин – вже другий сунеться… Шпитальні реагують на них спокійно, а мене розриває злість. Але що ж поробиш, чим вони його — таку дрібну паскуду, на такій підзоряній висоті зіб»ють? Кажуть, «Іглами» цю падаль дістають на раз два. Але ж де їх тут, в шпиталі,  взяти?.. Отже, вирішую я, Путін з висоти бачить все і мене в тому числі, а тому показую безпілотнику дулю, хай її збільшить і передасть в Кремль.

З такими невеселими думками лягаю спати в салоні порожнього вже нашого буса. Заснув. І раптом десь опівночі зліва, поряд зовсім, коротка крупнокаліберна черга. Потім ще і ще. За мить з протилежного боку озивається кількома чергами ще якийсь крупнокаліберний ствол.  І пішло…  Де наші, де ворог?! Кидаюся до дверей, а вони закриті зовні. (Добре, що ногами не вибив…).   Звідки, якими силами наступають невідомо.  Розумію, що зараз спалахуватимуть машини і я тут підсмажуся, як общипана курка в духовці. Вирішую смерть прийняти лежачи.

Відкрили мене вже тоді, коли все стихло. «Безпілотника збили. Зенітники замочили»,- весело розповідали хлопці правду чи може прибрехали трішки цивільним людям…

Вранці, о шостій ми готувалися в зворотній путь. І тут підходить до мене Ігор, Вінничанин. Не  знаю чому саме мені він вирішив це розказати. І каже, що після того, як переніс з КАМАЗа у вертоліт перших чотирнадцять вбитих у нього відкрився дар яснобачення.  Розговорилися. Ігор пророчить, що цей шпиталь уже ніколи у Вінницю не повернеться… Мені стає моторошно, як не повернеться?!.. На щастя Ігор заспокоює, — він тут просто стане військовою частиною під номером 0206. А 25 серпня будуть паради по всіх містах України. Миротворчі війська тут, на Сході, будуть виключно українські, російських  не буде. Крим ми повернемо і таки буде так, як сказав Гелетей – парад наш в Сімферополі. «Росія виступила проти нас, як агресор, а Європа, Порошенко – масони, вони умом воюють. Тут уже мир. Хоч ще покладемо за нього багато людей…». Далі він розповів про тих 14 убитих ще в Орєхово детально. Були вони  без рук, без ніг, без голів… «Я думав, що то піна у нього з рота, а то білі опариші…», — розказував мені цей молодий сивіючий пророк за кілька хвилин до нашого від»їзу. Сходило сонце, наступав новий день сучасної україно-російської війни.

Відеорепортаж про подорож на фронт дивіться тут

https://www.youtube.com/watch?v=Muf9Gt8QRto

Василь Кізка,  зона АТО

ВОРОГ НАМАГАЄТЬСЯ ОДУРМАНИТИ НАШ ТИЛ

Позаминулоїї неділі я був в заповненому жінками Дзигівському Будинку культури. Спершу їх  головними вимогами було не дозволити Ямпільському міжрайвійськкомату проводити мобілізацію в їхньому селі. Вирішували створити самооборону в Дзигівці і ні в якому разі не посилати своїх воювати в АТО. От, мовляв, якщо ворог прийде в їх село, то вони йому покажуть…

Складалося враження, що в країну повертається махновщина зразка 1919-20 року. Цікаво, що районне начальство, як по команді, повністю проігнорувало цей багатозначний виступ селян. Тоді вони самі поїхали  в понеділок в район і добре дали перцю  Ямпільському  райвійськкоматові. На щастя здоровий глузд переміг і справа завершилася полюбовно. Більше того, селяни, розібравшись хто є хто повели справжній наступ на велику корупцію про який розкажу в подальших публікаціях.

А з  неділі на понеділок, група вже Могилівських жінок в категоричній формі вимагала мого приїзду на заблокований ними міжнародний пункт пропуску. Привід для акції такий, що словами не передати — в неділю їм стало відомо про загибель на україно-російському кордоні, в районі пункту пропуску Довжанський, чотирьох бійців Могилів-Подільського прикордонного загону. Кадри про те, яке там було пекло вже облетіли весь світ.  Жаль що військові зведення стали надто сухими і повідомили лиш арифметику – четверо загиблих і не сказали, що ті четверо – прикордонники Могилів-Подільського прикордонного загону.

Яку найпершу вимогу, приблизно о третій годині ночі від них почув? Хай відпустять Могилівських прикордонників з бойових позицій на фронті додому. Досить, навоювалися вже кілька місяців, голодні, без води, обірвані, знеможені під постійним обстрілом з російського і сепаратиського боків. Про те, що, приміром, Дзигівські матері своїх синів на заміну їхнім там вирішили не пускати, вони не знали. Отже, якби всі матері бійців в країні так діяли, то в один момент ділянка фронту просто була б відкрита на велику втіху ворогу. Жменька добровольчих батальйонів Україну не змогла б захистити, як ті 300 студентів під Крутами.

Мера міста Петра Бровка жінки, за їх словами,   прогнали від себе ще звечора, командира загону теж до ранку ніхто не бачив, з тих пір, як вони блокували штаб  загону, а потім, несподівано, по чиїсь команді, переправилися сюди.    Вони надіялися що я їх у блокуванні транспортної артерії країни підтримаю, а коли дізналися, що ні – вилили на мене всю лють і ненависть, як на свого ворога. Цікаво, що заводили жінок кілька молодиків, цілком боєздатного віку…

На місці події  оперативно появилася Кишинівська, але насправді пропридністровська, а значить — проросійська преса і її вбиті горем жінки, не розібравшись хто їх друг, а хто ворог приймали  люб’язно, як «вежлівих чєловєчков» колишній наш обдурений подібним чином Крим… «Вежлівий» журналіст із-за рубежа якби ж то був лише журналістом… Насправді, фінансуючи Придністров»я, ворожі нам сили в правобережній Молдові, Кремль своїх шпигунів і диверсантів різного калібру просто маскує під видом журналістів.

Не менш цікаво, що напередодні проросійські сили намагалися блокувати цей самий міжнародний пункт пропуску, але з молдовського боку, з Отачь. Не важко тепер здогадатися який  хід стратегічної мислі путінських кротів тут. Захоплення Отач і Могилева в ході наступу з  Бельц, Придністров»я –  не така вже далека від можливої реальності гіпотеза. Про яку і не здогадуються жінки, яких ворог використовує, як кажуть всліпу.

Помічник народного депутата Ляшка В. Лавренчук намагався передати їм слова члена парламенту про те, що пан Олег не підтримує таку акцію – закричали, підтримані молодчиками, ніби вже і Ляшко їм ворог.
Колишній мер Могилева-Подільського М.Саволюк із своїм сином Віталієм – бійці розвідвзводу Нацгвардії, які зараз перебувають кілька днів на перепочинку дома, в Могилеві, намагалися ввести акцію хоч якось в цивілізоване, законне русло. Та куди там!  Із-за спин жінок вихоплювалися кілька чоловіків і намагалися вчинити бійку.

Вранці, під одинадцяту годину, приїхав і   командир загону. Йому було важко.  Багато разів ставили запитання чому найбільше втрат зі всіх прикордонних загонів, які представлені в зоні АТО, несе Могилів-Подільський?  Відповідав, що він не Бог і не може визначити куди впасти ракеті чи снаряду. Хай так, але за які гріхи ці ракети і снаряди ворога Бог направляє найбільше саме на прикордонників-Могилівчан? За менше ніж за два тижні вже п»ятеро їх загинуло!.. Це смертельний рекорд в країні серед прикордонних загонів. Хіба можна таке пояснити випадковістю?

А може  справа зовсім в іншому, в злитті інформації, в надзвичайно поганій підготовці матеріальної частини воїнів і їх бойовій готовності, у злочинній відсутності ротації на найпекельніших ділянках, в хабарництві і не патріотизмі тих, від кого залежить життя людей?

Кільканадцять днів тому, після багатьох скарг прикордонників, яких відправляли на фронт,  я приїздив в загін і намагався поговорити з командиром, щоб запобігти відправці в зону АТО бійців на вкрай застарілій техніці, без належних шоломів, взуття тощо. Мене не допустили до нього…

Або ще такий факт. 23 липня  запропонував більше пів тонни високоякісних продуктів, для прикордонників, яких відправляють на україно-російський кордон. Взяли, завантажили і 250 кілограмів хорошої картоплі, і 63 банки рибних сертифікованих консервів, і 15  банок яловичини, і 11 — м»ясного паштету – продукція з магазину «Копійка», «Смак», «Наша ряба»…  Всього 27 найменувань товарів. Домовилися, що на другий день дадуть документ про прийняття продукції.  Не дали і на час блокади пункту пропуску – на 28 липня.  Між тим, крім інших обвинувачень жінки викрикували, що начальство відбирає для власних потреб найкращу продукцію, яку привозить населення, а прикордонники голодують на фронті.

Я не знаю чи риє в штабі Могилів-Подільського прикордонного загону якийсь хитромудрий «кріт». Але часто думаю про це…

У ту саму ніч, коли вбиті горем, налякані жінки блокували пункт пропуску – над містом злітав св»ятковий феєрверк і неслася радісна музика зі сторони «Петропалацу». Гаразд, і по інших забігайлівках було тоді щось подібне наче вже завтра кінець світу… Але може там ще не знали про горе, а мер Могилева  знав, то чого хоча б в цей час не зупинив той болючий салют, який краяв серця багатьох жінок, що блокували і не блокували блокпост, а просто оплакували жерт дома?!..

Він говорить зовні дуже правильні слова і навіть зітхає правдоподібно  гірко. Але як тоді пояснити, що міська Рада приймає рішення про передачу землі в приватні руки біля самого пам»ятника Національному героєві Італії Миколі Буянову – уродженцеві Могилева-Подільського?..  Як пояснити рішення суду першої інстанції, яким протест прокурора на це був відхилений? Як пояснити чому той пам»ятник Герою в такому жалюгідному плачевному стані? Як пояснити майже знищений інший пам»ятник – героїчний 112 дот МЯУРу в Могилеві? Чи може така місцева влада осягнути, що слід не віддавати ту землю в приватні руки, а проектувати там меморіал героїв вже і цієї війни? Адже Могилів, його герої сучасні, показують в теперішніх битвах такий героїзм, який уславляє всю країну, весь народ. Його жертви в найзапекліших боях цьому підтвердження.

Вороги ж святий гнів жінок направляють не проти тих хто розкрадає в їхньому місті все, що можна вкрасти, хто відправляє їх дітей без належного оснащення в російську м»ясорубку і не несе за загибель воїнів ніякої відповідальності, а по суті  проти самих себе.

Дорогі сестри, безперечно ми ще не очистилися і в тилу від скверни Януковича і Путіна. Ця зараз  є. Але наступаємо ми, а не вони на фронті. І підтримує світ нас, а не їх,  перемога буде за нами, а не за ними! Тримайтеся, рідні, хай нам допомагає Бог! Не даймо себе залякати і одурити. Ворог має заплатити сповна за  велике горе, яке він нам приніс. Має відповісти перед Богом і міжнародним трибуналом.

Василь Кізка, Могилів-Подільський

ЗВІТ ДРУЗЯМ І ПОБРАТИМАМ ЗА 16 ЛИПНЯ 2014р.

На жаль відпралені ще 8 липня два ящики продовольства в с.Новоборовиці Свердловського району Луганської області, де неподалік воюють наші прикордонники, виявилася не вдалою. Вінниця затримала цю відправку. І лише сьогодні вдалося встановити, що ці ящики продовольства, так потрібного прикордонникам, з 8 липня знаходяться у Вінниці!… Я написав заяву сьогодні, щоб негайно повернули їх. Пошлю знову іншому, на жаль, адресату. З 11 числа не може отримати посланих мною в м.Тельманове Донецької області сержант Б. Його підрозділ зараз перебуває у дуже важких боях. Хлопці проливають кров. Просив Ямпільського комісара посприяти доставленню цих 17 ящиків з Тельманово на передову їм. Відповідає не щиро, щось говорить лиш би відчепитися… Ясна річ, нічого не допоможе. Вибачте, хлопці… Що не можу вам допомогти поки що. Стійте, дорогі, ви Батьківщину захищаєте. Це святе діло.
Під час відправки дуже допоміг мені Саша Пелешко і Людмила Олексіївна Очеретна. Низький їм уклін. Низько кланяюся магазинам «Копійна», «Смак», «Наша ряба». Там встановлені мною продуктові ящики для бійців. Сьогодні всі продукти з них теж відправив на фронт. Ті добрі люди, патріоти, які вкидають продукти в ті ящики в магазинах — знайте, ваші пожертви до грама відправлені на фронт. Дякую. Це кілька ящиків хорошого сертифікованого продовольства. Сьогодні відправив два ящики добре просоленого, приправленого сала. Дякую дуже жінкам з Ямпільського базару і Людмилі Олексіївній Очеретній за кулінарну підготовку сала до відправки. Колективу «Копійки» за спеції до сала. Друзі, дорогі земляки, дуже прошу вибачити якщо когось забув. Ви герої тилу. А без тилу війни не виграють. Знайте це.
Під час відправки до мене підійшов Цибульський П.А. з Ямполя і попросив прийняти для придбання тепловізора для бійців 50 гривень. Дякую йому. Слідом за ним підійшов заступник міського голови Ямполя В.І. Копачевський. Він пожертвував 200 гривень на тепловізор. Дякую і йому сердечно.
Докладніше про хід збору коштів на тепловізор. Як ви знаєте, я зібрав з допомогою своїх дорогих помічників, про яких вже не раз розповідав, яким дуже дякую майже тридцять тисяч гривнів. Завтра планую отримати ще тисячу — зібрали Вінницькі адвокати (адвокат Оксана Курнаєва). Завтра планую бути у Вінниці і отримати ці кошти. А тепер про найпікантніший момент. Я звернувся по допомогу в зборі коштів до керівництва газети «33 канал» в якій працюю. Запропонував допомогти мені зібрати другу половину суми. На днях на сесії обласної Ради вони зібрали 17 тисяч пожертв, сьогодні повідомили, що зібрали ще одну тисячу. Отже, вже на сьогодні до зібраних мною майже тридцяти тисяч гривнів вони готові додати своїх майже двадцять. За ці гроші вже можна купити тепловізор. Але не дуже якісний. Нам треба не менше 62 тисяч гривнів. Є домовленість, що керівництво газети додасть ще кілька тисяч гривнів до повної суми. Зараз всі ці тонкощі з»ясовую. Повірте, це не просто. Крім того є дискусії який саме тепловізор купити і кому конкретно його передати — нацгвардійцям чи айдарівцям. Справа в тому, що розвідвзвод, яким командує М.С., і якому планувалося передати тепловізор, зараз на ротації на деякий час. Тому вирішуємо питання як діяти в цій ситуація, адже тепловізор має воювати якнайшвидше, а не пилитися десь в кабінеті. Друзі, я вас інформуватиму про перебіг подій з придбанням і передачею тепловізора. Дякую вам сердечно. Тримаймося! Слава Украї

 

Василь Кізка, Ямпіль

ПОМІЧНИК ОКСАНИ КАЛЕТНИК ВІДХРЕСТИВСЯ ВІД НЕЇ

Все своє журналістське життя, працюючи в журналі „Перець”, я відстоював справедливість і правду. Навіть у часи тоталітарного режиму намагався залишитися людиною. В першу чергу перед людьми, яких захищав, яким  в силу своїх можливостей, допомагав .

Два роки тому я брав участь, як Ви знаєте, у парламентських виборах в якості довіреної особи  кандидата в народні депутати Оксани Калетник. Ми разом з Оксаною Калетник розробляли її передвиборну програму кандидата у депутати, ключовими положеннями якої були засади  євроінтеграції, українська мова – як єдина державна,  рівноправні (паритетні) відносини з Російської Федерацією, державна підтримка  занедбаному українському селу тощо. Чудові рядки, прекрасна програма. При цьому, судячи з передвиборчої програм, Оксана Миколаївна декларувала себе перед усіма нами, як позапартійний кандидат. Незалежний ані від партій, ані від рухів. Саме така позиція кандидата у депутати постійно стверджувалася упродовж виборчих перегонів та періодично в газеті „Батьківська земля”.

Саме такі засади виборчої програми кандидата в народні депутати Оксани Калетник, її переконлива (на словах, як тепер виявилося) позиція зумовили моє рішення взяти участь у виборчій кампанії. Виборча програма кандидата Оксани Калетник імпонувала і всій нашій команді, як і людям, котрі віддали свої голоси за неї. Ми свято вірили, що майбутній народний депутат  дотримається цієї програми. Не стане „тушкою”, не візьме участі у парламентських бійках, саме тому (я так вважав) треба побільше вибирати до вищого законодавчого органу жінок, як це робиться в багатьох європейських країнах. Довіряючи Оксані Миколаївні, я з усіх трибун запевняв, вас мої земляки, що   Оксана не зрадить!

Яким же було моє розчарування, коли я дізнався, що  ставши народним депутатом, Оксана Калетник вступила до Комуністичної партії Сам завдяки  цього комуністичному й водночас аморальному  „подвигу” у Верховній Раді  створюється фракція комуністичної партії у Верховній Раді України. Бо, як відомо, по всій Україні по мажоритарному округу у народні депутати не пройшов жоден комуніст.  Такого мажоритарника — комуніста потрібно було негайно знайти у парламенті, І за  будь яку ціну, як у народі кажуть, створити комуністичну фракцію. І таку особу знайшли. Нею раптово стала  Оксана Калетник — перебіжчиця. Цей „ком подвиг” не відповідав її передвиборчій програмі. Та й комуністкою, наскільки мені відомо, вона ніколи не була. Отже, тут спрацювали якісь інші чинники.

Я не можу засуджувати нічиїх комуністичних поглядів. Відповідно свого світогляду на свої погляди має право кожна людина. Але людей не потрібно дурить, не  можна їх зраджувати. Це аморально. Ось в чому суть. З нас будь — хто може сповідувати будь-які  ідеї, ідеоології. Але в такому випадку потрібно було і до людей йти не  з прихованим компартійним квитком. Принаймні в душі. Потрібно було заявити про це чесно: я комуністка і цим усе сказано, як писав поет. І тоді тебе ніхто б не осудив. Але якщо ти йшла до народу з одним обличчям, а в Верховній Раді раптом перекинулася у вигідну( вочевидь,  на той час) партію і вступила в її ряди, то ти всіх виборців обдурила, зрадила. А з іншого боку  — як може представник буржуазного класу та капіталіст бути комуністом, в які комуністичні принципи це вписується?

Оксана Калетник на ПА ОБСЕ почему-то представляла интересы России

.

Наступними ударами зради та розчарування для мене було підтримання Оксаною Калетник у Верховній Раді України так званих диктаторських законів у січні 2014р., що йшло також у розріз із її перевиборчою платформою щодо побудови громадянського суспільства. Вразило її негативне відношення до протестувальників Євромайдану, які вмирали, по суті, за її передвиборчу програму —  ідею євроінтеграції. Але тут вона зраджує сама себе. Вона повністю  ігнорує усі  голосування у Верховній Раді України, які стосуються  доленосних проблем. Відновлення, у такий важкий для країни час, життєдіяльності нашої держави. Особливо в перші дні після втечі до Російської Федерації президента злодія, президента –убивцю Віктора Януковича.

З болем у душі відзивався кожен такий крок Оксани Калетник. Я неодноразово звертався до неї, намагався переконати її в необхідності дотримуватися програмних передвиборних засад та принципів, не опускатися до аморальних дій і вчинків, які не прикрашають її як жінку і як народного депутата. Виявилося мій голос був голосом волаючого у пустелі. У її душі мої слова  не знайшов ані порозомуння, ані розуміння.

Та на цьому „комподвиги” Оксани Калетник не закінчилися. Учора я прочитав у новинах, що Оксана Калетник, перебуваючи в Баку,  на сесії Парламентській Асамблеї Організації  Безпеки та Співробітництва  Європи (ПА ОБСЄ), як Член Постійної делегації цієї організації від України  не поставила свого підпису під Декларацією  ПА ОБСЄ і цим самим не засудила (очевидно, схвалила) агресивні дій Російської Федерації проти  нашої держави, окупацію Криму, розв’язання РФ неоголошеної війни проти  України.  Пані чи тепер знову товариш  Калетник  виявилася єдина поміж усіх європейців , яка по суті підтримала московського окупанта. Така діяльність народного депутата Оксани Калетник, на мій погляд, носить уже відверто  антиукраїнський, антидержавний характер.

Враховуючи все вищезазначене, я публічно засуджую таку аморальну й небезпечну для нашої країни діяльність Оксани Калетник як народного депутата Україна. Я офіційно відмовляюся від співпраці з нею, як помічник народного депутата. Глибоко шкодую та прошу пробачення у виборців мажоритарного округу №16 за те, що агітував за Оксану Калетник, був її довіреною особою на виборах у 2012р.

Сподіваюся, що діяльність Оксани Калетник отримає адекватну правову та просто моральну оцінку виборців, і така сумнівна особа більше не ганьбитиме своїми необдуманими (а може й обдуманими вчинками), ані себе, ані виборців, ані конституцію парламенту, яка межує на грані  зі зрадою українського народу, української держави. Слава Україні!

Олег Чорногуз,

екс-помічник народного депутата Оксани Калетник

 

 

 

 

ПРО ЦЕРКВИ, ФРОНТ, ТИЛ І НАДІЇ НА БОГА

Мені в цій церкві було, як на Майдані, легко бо всі мене розуміли і я всіх розумів з першого погляду. За час збору пожертвувань для воїнів України прихожани цієї малесенької чи не найбіднішої церви пожертвували близько трьох з половиною тисяч гривнів. А ще чимало продуктів, різних необхідних бійцям товарів, яких було більшість в тих 23 ящиках, котрі 26 червня  відправив Новою поштою на фронт.

Цього разу вони пожертвували всього сто п»ятдесят п»ять гривень бо більше не мали. Священик надав мені слово і я говорив перед вірянами цієї церкви досить довго. Що їм казав? А казав, що для того, щоб розуміти, що зараз відбувається в Україні і в Росії варто просто кожну значиму подію співставляти з тим, що написано в Біблії і все стане ясно, як Божий день .

У Святому Письмі сказано – по плодах оцінюйте. Ото ж саме так і оцінюймо.  Скажімо, одним з найбільших гріхів є вбивство, а якщо такі масові вбивства, така війна, яку нам, Україні, організував Путін з Януковичем – то це дуже великий гріх, якою би словесною «шулухою» вони його не прикривали.  Що на таке мав би сказати Партіарх Московський? А мав би сказати, так як воно є – це гріх і мав би закликати Путіна з Януковичем негайно припинити цю братовбивчу війну. Але де його слова на захист України, хтось чув? Ото ж бо…

Біблія застерігає – не порушуйте меж, які проклали батьки ваші. Україна Крим не завойовувала. Це наші батьки, які жили в спільній тодішній державі СРСР проклали такі адміністративні межі і Крим був нами, незалежною Україною, успадкований від них, в тих межах, які вони проклали. Хто тепер порушив ті межі, які стали українським державним кордоном? – «зелёные человечки», «вежливые человечки» з найновішою російською зброєю, яку не можна було купити ні в якому воєнторзі в супереч твердженню Путіна. Як зреагував Патріарх Московський на такий гріх? Мовчазною згодою. Ніби забув, що в Біблії сказано.

А що було до цього воєнного гріхопадіння Путіна? Нагадаю. Це всі бачили, вся планета Земля і, ясна річ, Бог на небі. Путін вивів свою Богом дану дружину Людмилу Олександрівну перед телекамерами і став розповідати, що вони з нею розійшлися бо, мовляв, любов закінчилася, правда вистачило розуму про другу свою любов, у двічі молодшу за нього, не молоти… А вона, його законна дружина, стояла, як рабиня і лиш головою кивала…

Якщо такі дії глави російської держави перекласти на зміст Біблії то вийде, що це черговий важкий гріх очільника Кремля, оскільки така причина для розірвання шлюбу не сумісна із Біблійними заповідями. Чи звернув увагу на це Патріарх Московський і Всія Русі? Чи зауважив він десь, що зараз Путін перебуває в статусі грішника, переступника? Ні.  А Янукович хіба не взяв приклад такої гріховності із свого меншого московського брата з Кремля, змившись з України не лише із сумою яка дорівнює річному бюджету нашої країни, а й з своєю коханкою?.. І це при двох дорослих синах, при дружині законній, теж Богом даній, яка, як відомо ще з 2004 року, дуже любить «наколоті»  апельсини… Патріарх Московський міг би хоча б цьому, двічі не судимому втікачеві щось сказати, напоумити, але й цього верховоду навіть  не присоромив, не кажучи вже про щось більше. То хто з нами воює? Два великих грішники при підтримці третього із золотим хрестом на грудях.

І вони думають що переможуть… Божі заповіді подолають. Ой, не вийде, хлопці,  мало каші манної в дитинстві їли, щоб Бога об»єгорити…  Переможемо ми, бо  захищаємо державу дану нам Богом, ті межі, які проклали батьки наші при СРСР.

Під кінець богослужіння я ще встиг навідатися і до церкви Московського Патріархату. Там було вже зовсім мало людей. Але дуже гарно душевно співав хор. Мене крадькома запитували як там на фронті? Я, не криючись, відповідав, що тримаємося, хоч дуже важко. Але ніхто не ризикнув запропонувати свої пожертви солдатам. Хоча  за межами церви вони жертвували. Зокрема, прихожанин Сергій пожертвував не так давно мало не половину своєї місячної зарплати і це при тім, що людина він не багата з трьома дітьми. Але в церкві, навіть після служби Божої, парафіяни канонічної Московської про пожертви армійцям не промовили і я у них нічого не просив. З священиком привіталися, я його давно знаю і розійшлися, як у морі кораблі.

Я підійшов до церковної крамнички. Став переглядати книги. Всі на російській мові. Ніби тут Москва. Московських видань багато. Я принципово не купую нічого Московського тому книгу «Огород», хоч вона мені і сподобалася не купив. Бо не хочу збагачувати і так багатий безмірно Московський Патріархат, який її видав. Розговорилися з продавщицею. Вона розказала, що їхні православні сьогодні виїхали в Почаївську Лавру автобусом. Казала, що нібито по 250 гривнів така поїздка обходиться. І з Великої Кісниці теж поїхали. Прикинув – не менше 15-20 тисяч разом провезуть. Якби раз не поїхали, а щиро помолилися тут, то на зекономлені гроші можна було б купити хороший прилад нічного бачення бійцям на передовій, який би врятував не одне життя. Але я це церковній продавщиці не сказав, побоявся, щоб не накрила мене мокрим рядном. А щоб задобрити її — купив дві російськомовних книжечки. Одна під назвою «Где истинная Церковь?». Як ви вже, певне, здогадалися в ній описується, що істинна Церква – це та, яку очолює зараз Патріарх Кіріл у Москві, господи Прости його грішного… До речі, я теж належу до його пастви. Бо мене немовлям охрестили в церкві Московського Патріархату, адже іншої не було і не відлучили поки що  від неї, ото ж ми з Патріархом Кірілом браття во Христі. Як той Каїн з Авелем. І сьогодні брат Путін убиває руками своїх диверсантів нас також зокрема тому, що ми не вписуємося в канони його світобачення, його канонічного Московського Патріархату на чолі з Патріархом Кірілом, котрий називає Володимира Володимировича дуже мудрою і дуже праведною людиною.

Друга книжечка, яку я там купив збила мене з пантелику не тільки назвою – «Новый мученик Христов Воин Евгений», але й портретом вбитого солдата на обкладенці та його матері. Я подумав що це якийсь із наших воїнів чи то із Небесної Сотні, чи з Небесного Батальйону. А виявилося, що це книжечка про російського солдата, що воював в Чечні в 2004.. Що він має спільного з теперішньою воюючою Україною, з цією церквою над Дністром?.. І згадався мені Шевченків «Кавказ»:

За го́рами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо. Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерних гарячих сльоз!

А батькових старих, кровавих,

Не ріки — море розлилось,

Огненне море! Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава»...

В Московському Православії я сам, майже всі мої родичі, друзі там.  І мені дуже боляче, що воно таке.  Знаю, що у ньому багато патріотів і ми  однаково любимо Україну і однаково гаряче молимося за порятунок її.  Тому ще буду і не раз в церкві над Дністром  із жовто-блакитним куполом і таким чудовим  хором, серед близьких мені людей. І ми не раз молитимемося за нашу державу, за мир, за єдину церкву.

Після канонічної близько 16 години я ще встиг навідатися до римо-католицької. До тієї про яку в книжечці «Где истинная Церковь» сказано коротко і ясно: «Современный католицизм признаёт возможность спасення вне христианской веры, что поставляет его в ряд еретических учений». Як відомо католики ще лиш зводять в Ямполі костел, а тому поки що ютяться в пристосованім нещаснім приміщенні, схожому на склад будівельних матеріалів. Вони молилися майже так само, як і православні в українській церкві українською мовою.. Навіть Матінка Божа дуже схожа у них на ту, що в православних.

Не знаю чому, але так вийшло, що вони мене, певне,  як гостя, посадили аж  з самого переду, перед амвоном. А потім, після служби Божої, теж слово надали. І я їм казав про війну, про Путіна і Януковича майже те саме, що і православним лиш значно стисліше, бо ж все ж таки гість в чужому монастирі… Вони мене розуміли,  скаржилися на бідність. На те, що на будову костела йдуть всі пожертви, до того ж будівництво їх храму регулярно обкрадають і вони навіть знають хто… Крали у них не лише цемент, а й цеглу із вже покладеної стіни. Чесно кажучи, я не уявляю як це можна вкрасти хоча б крихту з храму чий би він не був? Мені таке в голову не вкладається. Як і те, як можна було побити, попсувати купол православної церкви лише тому, що вона Київського Патріархату. Але, очевидно, є такі люди і тут, поблизу цього недобудованого костела, які на все здатні, як Путін з Януковичем…

З католиками я прощався, розжившись у них на потреби солдатів у прихожанки Али баночкою смальцю, баночкою варення і баночкою меду. Дякую її дуже щиро. З іншими дуже швидко домовилися, що вони в понеділок о 17 годині зберуть мені для відправки солдатам на фронт цілий ящик харчів. Не сумніваюся що так і буде. Їх продукти долучу до інших ящиків і у вівторок відправлю на фронт.

Ще планую найближчим часом поїхати в Могилів-Подільський для збору коштів для бійців. Чому саме туди? Справа в тому, що їх колишній мер Михайло Саволюк, якому наш Ямпільський суддя Микола Дзерен не так вже й давно незаконно впаяв аж три роки умовно — командує під Слов»янськом взводом розвідки. В тому взводі і син того їх екс-мера Віталій. На днях сам головний терорист Гіркін показував в Інтернеті фото документів Віталія Саволюка, хвалячись, що він знищив  цього воїна разом з його розвідвзводом. Але це брехня. Віталій живий і продовжує воювати в тому ж підрозділі.

Цікаво, що теперішній мер цього міста і його син воюють з Саволюками не менш затято, як Гіркін. Але в тилу.  Хочу повідати Могилівчанам, що їх відомий правозахисник Олександр Царенко, той що три години горів на Майдані, у Будинку профспілок і чудом вижав там  зараз воює в складі добровольчого батальйону Айдар. Та ще як! Просить прислати йому шкіряні рукавиці, такі, як байкери мають, бо часто ствол від трофейного кулемета так напікається в бою, що доторкнутися не можна.

Ще скажу сусідам-Могилівчанам, що я в тому числі і  їх героям вже вислав до тридцяти ящиків різних товарів. А з рідного міста вони ще ні крихти не отримали. Хочу запитати чи не соромно в тому числі і меру Петру Бровку, який, кажуть, голосував за Петра Порошенка і тому тепер на коні. Може і вони підключаться… Хоча… Їх той героїчний ДОТ 112, що німців стримував в 1941 майже місяць в такому страшному зараз стані, що не передати. Та що казати! — навіть пам»ятник своєму землякові – Герою Італії  Буянову вони потіснили якоюсь заправкою, то що тут розповідати про відношення до теперішніх їхніх героїв на фронті?

Мені радять не їхати. Бо там під крилом міської влади процвітає, якийсь «Щит», що вилупився недавно і любить сепаратистів. Кажуть також, що мер їхній теж гроші збирає на фронт. Але на який, з якого боку?.. Запитаю, якщо зможу.

З понеділка кривавий  мир закінчиться і розпочнеться ще більша війна. Мабуть з тисячами жертв. Надія особисто у мене, чесно кажучи, не на армію сто разів продану і перепродану, а на  добровольчі батальйони, на Національну гвардію, сформовану з патріотів в якій воюють герої Майдану з Могилева. Треба встигнути їм вислати продовольства ще хоч трохи і дозбирати грошей на тепловізор, хоча б один на батальйон, бо у сепаратистів мало не в кожного такі прилади вже  є давно. Слава Україні!

Василь Кізка, Ямпіль

ВОНИ РЯТУВАЛИ СЛОВ»ЯНСЬК

В числі найяскравіших подвигів цієї війни, який бачив весь світ, в буквальному розумінні цього слова, бо його показували безліч телеканалів планети, є подвиг екіпажу українського військового літака АН-30. Всі ми помремо, але,  чесно кажучи, на таку героїчну смерть, на очах у всього світу, ще треба заслужити перед Богом.

Таких машин в Україні, за словами шаленіючого від радості, що літак збили, так званого «народного» мера Слов»янська В»ячеслава Пономарьова в Україні було всього  лише дві. А за словами людини, яка дуже добре знала майора Камінського, який героїчно загинув під час виконання бойового завдання у тому польоті, друга машина лише числилася в стою, а насправді її розбирали на запасні частини для першої, що літала.

Цей літак України був всесвітньо відомим. Можна сказати – він був справжнім символом нашої миролюбивої держави, яка добровільно відмовилася від атомної зброї. Виконував особливі миротворчі місії. Згідно міжнародних угод літав над багатьма країнами, під егідою ООН, фотографуючи їх території з метою міжнародного контролю за озброєнням, за тим, щоб війна непомітно і підступно не запалила держави, а може й континенти.  По суті, це був мирний, беззахисний літак. Він, крім знімальної апаратури, не мав ніякого озброєння. Навіть особисту стрілецьку зброю не всі члени екіпажу взяли в той свій останній бойовий політ.  Власне, бойовим його теж можна назвати лише досить умовно. Він фотографував наше українське місто Слов»янськ з метою фіксації бойової техніки і бойових підрозділів з Росії, які, щодня, порушуючи міжнародне законодавство, не кажучи вже про російське, українське вторгаються на українську територію і ведуть війну. Як відомо, Росія і до сьогодні заперечує свою пряму причетність до таких бойових дій з Україною навіть в ООН. Тому світу потрібні неспростовні докази. Саме їх і здобував той літак. Ось чому, за великим рахунком,  він був таким небезпечним, ось чого за ним полювали  і таки  збили російським же переносним зенітним комплексом «Верба», який лиш став поступати на озброєння російської армії.

Власне, полювання було двостороннє – АН-30 полював за російськими диверсантами своїми фото і відеокамерами, а ті, в свою чергу полювали за ним сучасною зброєю. Щоб збити таку машину, ясна річ, потрібне було наведення на неї не лише із землі, а й з неба. Неспроста російські розвідувальні літаки в той час літали поблизу кордону…

За даними з українських військових спеціалістів з Борисполя, де базувався цей літак, перед влученням в нього екіпаж встиг повідомити, що пролітає над церквою. Спеціалісти доводять, що саме з її території було випущено ті дві вбивчі ракети. І це теж показово і багатозначно. Православна церква Московського Патріархату, особливо в тих краях, теж, по суті воює з Україною. Ще жодного разу її Московський Патріарх не засудив окупацію росіянами українського Криму, теперішню агресію Росії проти нашої держави. І не осудить. Бо таке воно, підневільне імперське російське православ»я вже не одне століття. Воно служить, перш за все не Богу, а цярю… І тому немає нічого дивного в тому, що з  церкви того православія стріляли по нашому беззбройному літаку.

Отже, збили не просто літак України. Збили легенду, збили мрію, збили прагнення до миру. А втім, літак можна зробити ще кращий і досить швидко. А от вивчити, виплекати такий висококласний екіпаж міжнародного класу неможливо в короткий час. І це знає розвідувальне відомство Росії, тому й радіє тихцем…

То був не перший бойовий політ над Слов»янськом. Екіпаж літав над ним не раз. Не раз його обстрілювали. Кулі дірявили алюміній. Пілоти встелили днище літака бронежилетами і продовжували літати, доставляючи дуже потрібні розвідувальні дані, що не раз використовувалися і дипломатами, як докази агресії Росії.

В номері за 18 червня «33 канал» розповів про льотчика-аса цього екіпажу Констянтина Могилка, Вінничанина. Сьогодні ж розкажу  про борт-інженера, який і виконував ті  зйомки – майора Сергія Камінського, родину його добре і вже давно знаю. З  батьком – Василем Юхимовичем ми колись працювали в райгазеті – він шофером, а я завідуючим відділом. Мама – Галина Михайлівна і досі працює прибиральницею на Ямпільській автостанції. Молодший брат – міліціонер. Це звичайна українська родина із тих, які є корінням нашого краю, його основою. Ясна річ, вона ніколи в очі не бачила жодного живого справжнього бандерівця, не думаю, що Правий сектор її теж дуже відомий, але що ти доведеш Путіну?.. Для нього ми всі, хто захищає Україну — бандерівці і Правий сектор. А може це й на краще, тепер Україна, завдяки Путіну, все більше переконується, що Степан Бандера був її вірним сином.

Вісім класів Сергій закінчив у другій Ямпільській школі. Тепер її варто назвати його іменем, це було б почесно і справедливо. Вона недалеко від його дому. Міг би далі вчитися там, але батько хотів виростити сина справжнім чоловіком, бійцем і відправив його в Суворовське училище. В Мінськ. Після закінчення навчального закладу Сергію, як одному із кращих випускників, запропонували Московське льотне училище. Спокуса була великою – українська армія, авіація в той час розвалювалася, а російська, особливо військова, навпаки – міцніла, показувала себе і в Чечні, і в інших так званих гарячих точках. Можливо, якби тоді Сергій не послухав батька і пішов на навчання в Москву – тепер все б було зовсім по іншому? Але він не міг ослухатися тата. Бо так вихований був. Закінчував Київське льотне училище. І тут доля дала йому ще один шанс. Якось, перед випуском, сказав татові, що є можливість перейти в інший модний цивільний вуз і стати згодом підприємцем. Батьківське – ні знову спрацювало. Тільки в українську військову авіацію – наполіг батько.

Недавно ми сиділи і розмовляли по-душах з Василем Юхимовичем і я запитував його, чи не шкодує тепер, коли навалилося на нього таке горе, що віддав сина Україні, а не Росії, не пустив його у мирну професію. І він відповідав, що за Росію зовсім не жаліє, а от що не став він менеджером – шкодує, може б це врятувало йому життя. Але на все воля Божа. Так сталося, що героїчно гинуть за Україну тепер найкращі. За людство теж дві тисячі років тому був розіп»яний найкращий… Святе коштує дуже велику ціну. Це сміття нічого не варте.

Під час підготовки цього матеріалу я телефонував до голови обласної ради, мого давнього знайомого – Сергія Свитка і просив його під милу душу ініціювати присвоєння, зокрема, майорові Камінському посмертно звання почесний громадянин Вінницької області. Я йому казав, що вся війна з Росією можливо ще попереду, можливо ще будуть і більші подвиги, але цей був першим таким яскравим і чистим. Після влучення ракети в правий двигун екіпаж тримав літак в повітрі ще довго достатньо високо в небі. У нього було багато часу для стрибків з парашутами. Але досвідчені офіцери шанс на життя надали лиш молодим авіаторам – практикантам по суті, виштовхавши їх за борт. Самі ж … Рятували не себе, а місто, людей… Пісня «Огромное небо» написана вже дуже давно, але наче сьогодні, про них, вслухайтеся, вчитайтеся в ці слова. Я їх читав ніби вперше і очі заливали сльзи:

И надо бы прыгать — не вышел полёт!..
Но рухнет на город пустой самолет!
Пройдет, не оставив живого следа,
И тысячи жизней, и тысячи жизней,
И тысячи жизней прервутся тогда!

Мелькают кварталы, и прыгать нельзя…
«Дотянем до леса!» — решили друзья.
«Подальше от города смерть унесём.
Пускай мы погибнем, пускай мы погибнем,
Пускай мы погибнем, но город спасём!»

Пан Свитко сказав мені, що моя пропозиція запізніла, сесія уже на носі та й регламентом обласної ради не передбачено давати почесні звання загиблим… Ото ж звертаюся до обласної Ради – змініть всій регламент, будьте-ласкаві. Іноді мертві набагато живіші ніж живі… Якби в тому Слов»янську сидів не самопроголошений, не окупаційний, не бандитський а справжній мер то він вже тепер, під час війни, поставив би пам»ятник в центрі міста, можливо перед тією церквою, екіпажу українського літака АН-30, який врятував сотні, або й тисячі людей, в тому числі і терористів від неминучої смерті у вогні авіаційного пального та обломків.

У майора Камінського залишилося двоє діток. Старшенькій дочечці 12 років, молодшій один і десять місяців. Їх батько героїчно загинув за Україну. Допоможімо їм. Номер картки у Приватбанку для фізичних осіб 5168742017605621 – Камінський Василь Юхимович. Для юридичних: одержувач – Приватбанк, № рах. 29244825509100; МФО 305299; ЄРДПУ 14360570.  В призначенні платежу слід вказати — допомога для Камінського Василя Юхимовича іпн -1975704037; №5168742017605621.

Не раз син пропонував батьку покатати на тому літаку. Тато все відкладав те задоволення на потім.  А тепер дуже шкодує…

Герої не вмирають!

На фото – майор Камінський

Василь Кізка, Ямпіль.

РЕПОРТАЖ ІЗ ЗОНИ БОЙОВИХ ДІЙ

Неможливо зараз підрахувати яку величезну допомогу надає українське населення  своїм збройним силам. Вірю, ще буде час і наші нащадки вражатимуться нашою самовідданістю, жертовністю за ради Вітчизни.

Як приклад такого всенародного самопорятунку – акція допомоги українським збройним силам в зоні бойових дій Тульчинської Народної Ради.

Дев»ятого червня на запрошення Тульчинців взяти у ній участь я їхав з Ямполя із важким серцем. В той день мали хоронити мого земляка, Ямпільчанина – члена екіпажу літака АН-30 — капітана Камінського,  якого збили  над Слов»янськом 6 червня двома російськими ракетами російські ж диверсанти. Жаль і біль стискали груди. А «народний» мер Слов»янська, ще не покійник в той час, шкірячись з екрана своїми вставленими металевими зубами, розказував російським телеканалам, що тепер в України залишився в строю всього один такий розвідувальний літак. І родяться же такі виродки на українській землі…

Раптом згадав, що забув покласти в дорожню сумку аптечку, особливо було мені шкода перекису водню, бо ж його нічим не заміниш в разі якщо куля на виліт.

На лобовому склі маршрутки Ямпіль-Вінниця – російський триколор. Під ним – наш український прапорець, як Янукович під Путіним. Питаю водія чи це його переконання такі – мовчить, зціпивши зуби. От би такого на передову під той же Слов»янськ, та в саме пекло… Але хто його туди пошле, який воєнкомат?.. Такі враз відкуповуються. Воюють тепер в основному патріоти і бідота багатодітна…

В Тульчині мене зустріли народнорадівці біля ринку «Європейський» і ось ми вже на території приватного підприємства де завантажують ящиками з ліками, нижньою білизною, продуктами, мішками з крупами, цукром, картоплею, пляшками з олією, коробками з маслом, милом, іншими засобами гігієни… два чималих буси. Керує завантаженням Юрій Темофійович Левчук.  Він розказує, що повеземо ми це все добро, яке зібрали люди в тому числі і він, в зону АТО – 95 аеромобільній бригаді і польовому шпиталю, розташованому в Луганській області. Підраховуємо – всього приблизно на сорок тисяч гривнів. Юрій Темофійович розказує, що і Майдану він так само допомагав тому після прийнятих 16 січня антинародних законів був занесений в чорні списки на першочерговий арешт і зараз би вже давно сидів за гратами, якби не народна перемога.

О восьмій вечора ми вже були на об»їздній Києва. Нас в бусику четверо: Оксана Студілко, швачка,  Андрій Бугрій, майстер на всі руки,  Юрій Швейбиш,  підприємець, батько трьох дітей і я – журналіст. Юра нарікає на редактора Тульчинської газети, мовляв, «33 канаш» їде, а районка потім напише з чужих слів… В іншому бусику, що мчить попереду чи не найщасливіша людина серед нас  – батько капітана медичної служби Артема Миколайовича Шаміта, хірурга якраз того госпіталя, якому ми веземо кілька тонн харчів.

Несподівано з першого блокпосту під Слов»янськом телефонує мені  Віталій, колишній майданівець. Зараз він там в Національній гвардії, в розвідці. Розказує, що комбат – негідник, все, що може продає. Хлопці на постах голодують, не вистачає боєприпасів, зарплата – шість гривень на день. Начальство їм каже їхати геть, а вони стоять. Ловлять рибу в озері, воду беруть звідти, варять уху і стоять. За Україну, а не за комбата. Ще каже, що через їх блок-пост в Слов»янськ і з Слов»янська мотаються легковиками співчуваючі сепаратистам корупціонери. Возять харчі терористам, а може й бронежилети. (Як безперервно туди і назад їдять через наші блокпости шикарні іномарки бачили і ми, перебуваючи під Слов»янськом). А команди на зачистку все немає. Якби вона була, то за словами Віталія, Слов»янськ можна було б зачистити за кілька годин, але її не дають, бо начальству вигідно наживатися на війні. Великому начальству. А ще він каже, що у випадку «заварухи» комбат-злодюга таки дістане кулю.  Потім дзвонить Саша Царенко з 24 батальйона «Айдара», того самого, що недавно взяв місто «Щастя». Про Сашу я писав – він три години горів на 7 поверсі Будинку профспілок на Майдані, з 12 чоловік їх тоді там в живих залишилося двоє. Тепер він тут воює.  На життя солдатське не жаліється, Віталія називає тепличним хлопчиком.

Ідемо далі. Що нас чекає попереду?…

Проїхали Полтавщину. Траса, хоч яйце качай. І ось вже нас  зустрічає Слобожанщина. Зупиняє міліцейський патруль:

—         Что везёт Винница?

—         Продукти нашим під Слов»янськ.

—         Проежжай,- і бере під козирок.

По обидва боки траси зріє чудовий урожай. А десь в пограбованім, майже безлюднім Слов»янську голодні національні гвардійці захищають країну.. Дикість – в місті Слов»янську б»ються слов»яни.. За вікном ставок. Рибалки сидять з вудками, мирна ідилія, а до фронту всього вже кілька десятків кілометрів. З бігбордів, а ж з Києва і до цих місць, новообраний Президент не втомлюється дякувати за підтримку.

Ось і Харків. Наш. Жовто-блакитний. Справа гарненьке, як намальоване, танкове училище,  молоденький вартовий при вході, начищений до блиску наче іграшковий. Над дорогою гасло «Захистимо Україну!». Досить багато реклами українською мовою.  То справа то зліва на балконах будинків жовто-блакитні прапори.

В Харкові, в супермаркеті «Метро» докуповуємо пів тонни мінеральної води бо звідси ближче її вести, а ціна, як і у Тульчині. Зайшов у туалет цього європейського супермаркета – не Європа… На заправці за Полтавою, де ми зупинялися, і то чистіший. Сиджу. Зіпсований настрій. Раптом згадав слова Путіна про те, що вони будуть мочити і в сортирах – і усміхнувся сам до себе – а-га, замочите — поїдите в Росію вантажем 200… Настрій поліпшився враз.

На дорожньому вказівнику –Київ-491 км. Оце ми й маханули за ніч!  Ось і Ізюм – ворота в АТО. Теж жовто-блакитний. На місцевому досить багатому ринку докупляємо надувні матраси для  блокпосту УВС Вінницької області, що стоїть під Слов»янськом. Вінницької міліції зараз тут більше ста двадцяти чоловік. Вони відмовляються брати наші харчі, мовляв, недавно приїхали і тому ще мають свої, просять везти солдатам, національній гвардії попереду ті давно дома не були. Зустрічають нас радо. По знайомству навіть пропускають без проблем далі туди, куди вже не всіх пускають, де можна дістати кулю – на другий блок-пост 95 аеромобільної бригади ЗС.

Блок-пости надійні. Витримають. В полях окопи, жерла гармат ніби принюхуються чи не повзе ворог. А він тут, кажуть міліціонери, до зубів озброєний буває. Новітні снайперські гвинтівки, російського виробництва,  з відстані з кілометр прошивають бетонні фундаментні блоки блокпоста, як картонку. Міліціонери показують дірки в бетоні. Можливо і нас тримає зараз на  прицілі  такої гвинтівки диверсант з лісопосадки край поля. Міліція каже, що в посадках розтяжки, але все може бути.  Постові не виключають що працюють під прицілом.  І коли кому не пощастить – не відомо…

Гвардійці 95 аеромобільної щиро дивуються, раптом побачивши наші два буси. Хлопці, як на підбір. Все чітко, по-військовому. Це вам не міліція. Правда, помічаю, що і у них взуття ніби з минулого століття, бронежилети різні, а шоломів взагалі немає… Соромляться сказати що їм потрібно. Але за сигарети таки кажуть.  Мимо на величезній швидкості пролітає невелика колона під прикриття бронетранспортера, десантники кажуть, що це повезли на передову обід і боєприпаси. Згодом на наших очах тягнули одну з тих машин – підірвалася на фугасі недалеко від блокпоста. А могли б і ми бути на її  місці. Стало менше серед нас бажаючих «прорватися» ще ближче на передову.

Нас наказано під прикриттям БТРів експортувати в протилежному напрямку. В штаб. Мчимо мимо ліска, потім між полями. Тут вже силища та що треба! Гул потужних двигунів. Але є й раритети… БМД – точнісінько така, якою командував я в часи своєї давно минулої повітряно-десантної молодості. Вцілому озброєння української армії тут – Радянський Союз часів не зовсім розвинутого соціалізму. Є бойові машини яким по 50 і більше років. От яке воно падло той наш колишній головнокомандувач…

Єдине сучасне, європейське, що ми побачили під час своєї подорожі – французькі  намети в яких розмістився Вінницький польовий госпіталь під Старобєльськом.

До речі, від околиць Слов»янська з Донеччини через Харківщину до нього ми їхали кілька годин майже повністю безлюдною дорогою Луганщини, яка здавалася не безпечнішою ніж територія блокпостів, аж поки вискочили на трасу і по ній , заблудившись, врізали ще кілометрів мало не сто, ледь не влетівши з розгону в Росію пізно ввечері.

Про госпіталь, про хвилювання, про узгодження і суперечки можна було б довго говорити. На жаль місця в газеті як завжди немає. Ото ж скажу головне. Там ми вивантажили близько п»яти тонн продукції і зупинилися на нічліг.

Я вперше в житті так міцно спав в інфекційному відділенні польового військового госпіталю… Вранці мені розказують, що поряд злітав вертоліт, за метрів сто п»ятдесят від мого намета спрацювала сигнальна розтяжка і в те місце вдарило одразу два автомати, а я дивуюся – нічого не чув і не бачив. Ось яким буває сон на війні.

У мене відчуття, що воюватимемо ми до зимо, а може й зиму перетягнемо.

Про нашу подорож до АТО  дивіться тут https://www.youtube.com/watch?v=iEBGPnCG5MI&list=UUhfbBqdTB4U5BkdQC-9FY5w

Василь Кізка,  Тульчин — АТО

ТУЛЬЧИНСЬКА НАРОДНА РАДА ПРОФІЛАКТУВАЛА РАЙОННИЙ

До речі, справжні, народні представники цього району билися на барикадах столиці з режимом Януковича з перших днів і до кінця протистояння. Я знаю одного тульчинця, якого врятував позичений бронежилет від вірної смерті там. Зараз чимало тульчинців захищають ті демократичні майданівські ідеали цілісності, європейськості  України від такого ж цинічного ворога в Донецькій та Луганській областях.

Ті, що рішуче йшли до районного суду казали згодом, що коли хлопці повернуться з фронту то цих суддів ще раз запитають за їх роботу і не бідне життя в тилу. Бо є за що запитати. І не врятує окремих з них ні те, що всю свою нерухомість і рухомість переписали на родичів, блат не врятує, гроші. Було сказано чітко теперішньому голові суду про те, що самі підішлють сюди свою людину з міченими грішми  і якщо виявиться, що «взяв» — розмова буде коротка…

Такого паскудства, яке в Тульчинському суді проявилося в останні роки ще треба пошукати по всій країні!.. Від верху до низу мало не повністю згорів він. Були спалені чимало неспростовних доказів по справах, навіть печатки суду і ті згоріли. А скільки незаконних вироків, рішень було проголошено тут іменем України! Це ми знаємо напевне хоча б на прикладі скасованої апеляційним судом цивільної справи за позовом колишнього депутата районної Ради А.Болотіна до нашої газети. Рятував того Болотіна і він, теперішній голова цього суду А.П.Карнауха. Це його, з виду такого правильного і добропорядного, судову «працю» на користь правопорушника відміняла вищестояща судова інстанція.

До речі, забігаючи на перед зауважу, що звертаючись до пана Карнауха в суді на початку гострого діалогу голова Народної Ради Василь Григорович Марцинюк  добре дав йому зрозуміти, що формальне дотримання закону при недавньому обранні на посаду голови суду нікого в оману не введе… Люстраційний закон, безперечно, ще треба поправляти і нова Верховна Рада, яка не за горами, обов»язково це зробить. Ото ж хто зна, що чекає цього голову суду в недалекому майбутньому…  Один вже отримав своє. Правда, сидів не довго. Нещодавно його випустили із-за град по амністії. Що буде з цим – життя покаже.

А поки що він давав зрозуміти Народній Раді хто тут є хто. Отдразу не вийшов на зустріч.  Формальна причина – був у судовому засіданні. Близько двох годин представники Народної Ради заповнивши вщент вузькі коридори на першому поверсі суду терпляче, мужньо чекали  аудієнції. При тім несподівано ставши тут справжніми народними суддями. До яких підходили люди і показували документи про страшну судову тяганину, про незаконні розгляди справ,  про безчесність і несправедливість в цій установі.

Знаходжу підходящий момент і собі звертаюся до голови Народної Ради:

От ви прийшли сьогодні в цей Тульчинський районний суд… З якою метою? Щоб підтримати його морально, щоб він і далі так «успішно» працював, як він зараз працює?..

— Ми прийшли з профілактичною… місією. Оскільки до Народної Ради звернулися уже більше десятка громадян – жителів Тульчинського району яких не задовольняє хід розгляду судових справ, а саме – по часу, затягується розгляд…

Цей суд вже один раз горів. І досить потужно палав. Скажіть будь-ласка, немає перспектив, що він ще раз загориться?

— В прямому смислі я не можу гарантувати, що він не загориться, але в смислі люстрації – в цьому потреба є! Тому, що є дуже багато претензій до стилю форм і методів роботи суддів Тульчинського районного суду.

— Кого ви зараз чекаєте?

— Ми хочемо зустрітися з головою суду паном Карнаухом, який нещодавно обраний суддями Тульчинського районного суду, передати йому побажання громади Тульчинського району для того, щоб справи розглядалися прозоро, справедливо, в рамках діючих законів української держави.

Спершу в кабінет до нього велено було пустити лише представника Ради. Потім, після бурхливого протесту, міліціонер погодився відкрити двері до офіційної персони перед трьома людьми.  Але й це не допомогло. Народна Рада вимагала зустрічі відкритої і з усіма хто прийшов. І раптом греблю прорвало… Посунули вбік міліціонера, який не дуже опирався, і всі зайшли в величезний кабінет, який, до речі, теж у свій час палав. Голова суду зустрів Народну Раду сидячи. А їм сісти не було на що. Цікаво, а навіщо такі величезні апартаменти, якщо у них немає на що сісти якихось двом десяткам людей?

Неспроста судді глибоко вивчають психологію, ой, неспроста… А.П.Карнаух раптом «пожалів» присутніх що вони стоять, а він сидить і запропонував їм пройти до зали судових засідань де він судить, оголошує вироки…

Зайшли. Він, зрозуміло, розмістився на звичному місці головуючого в процесі,  Всилю Григоровичу Марцинюку дісталося збоку скромне місце адвоката, а всі інші сіли на лавах для запрошених звідки, як відомо, забороняється під час розгляду справ подавати голос. Металева клітка для підсудних залишалася поки що порожньою..

І почалося. А.П.Карнаух став керувати процесом зустрічі. Мені ж найбільше хотілося записати на диктофон, щоб дослівно викласти в газеті  його відповіді членам Ради про те чому він приймав незаконні рішення, про нерухомість і рухомість, про блат… Тому поставив поряд з ним на столі свій диктофон.  І раптом зовні добропорядний, навіть привітний голова суду накидається на нього, як іспанський бик на червону ганчірку іспанського тореадора. Хапає, здійснює з ним якісь дивні маніпуляції. І я відчуваю, що ось-ось може стерти всі мої архівні важливі записи. Кричу йому, щоб віддав мені мою річ. Міліціонер стоїть біля стіни так, наче його в залі немає. Якби це хтось із членів Ради так схопив мій диктофон і став маніпулювати ним то міліція втрутилася б дуже швидко. А це ж сам голова суду!.. Йшла відверта демонстрація того, що насправді закони у нас не для всіх писані. Перешкоджання офіційної особи моїй журналістській діяльності довелося самому припиняти. Хапаю його мобільний телефон, що лежав  перед ним. І пропоную обмін на свій законний дешевенький, бувший в боях, диктофон.  Очевидно дорогого мобільника  теж з архівом жаль стало… Обмін відбувся. Але я вже не ризикував ставити поряд з ним свій записуючий пристій…

Цей конфлікт зруйнував психологічні бар»єри. Із зали для глядачів раптом  сміливо поставили питання про його зарплату. Чи вистачає, як кажуть, на харчішки?  Став крутити-вертіти, як циган сонцем десь під двадцятьма тисяч гривнів на місяць, потім додав ще десять відсотків за те, що він на такій поважній адмінпосаді, але  остаточної цифри так і не назвав. Потім його стали словесно припирати до стінки словами про беззаконня. І врешті решт запропонували добровільно написати заяву на звільнення. Тут він відповідав чітко і однозначно, що звільнятися з посади за власним бажанням не буде. Крапка. Були ще ряд питань, які вперше тут, у цьому грішному залі відкрито піднімали люди.

І ось нарешті його запитали про державний прапор. Чому на будинку районної державної адміністрації він є, навіть на будинку прокуратури розвивається, а на суді немає? Чуму навіть із цієї зали судових засідань його винесли? Найбільш гарячі народнорадівці стали висловлювати здогад, що суд чекає нової влади з її сепаратиським державним прапором тому й прибрав жовто-блакитні і з будинку і з зали судових засідань суду.

Як відомо, суддя Львівського суду Зварич, якого піймали на величезних хабарах ввійшов в історію української словесності, як засівальник. Ким ввійде в Тульчинську районну історію новообраний голова суду А.П.Карнаух ще не відомо, але те, що він відповідав з приводу відсутності державного прапора шокувало не менше ніж слова його львівського колеги Зварича. Він став філософствувати на тему, що держава не дала грошей на придбання прапора тому його немає…

Як можна оголошувати вирок іменем держави в суді без головного символу її? Це законно, чесно?.. То потрібна в країні і зокрема в Тульчині справжня, а не бутафорна люстрація суддів? Хтось і зараз за цей прапор життя віддає, а вони, при їх порівняно з простими людьми, колосальними зарплатами не можуть скинутися по кільканадцять гривень і якщо судова адміністрація не догледіла– самими купити його і виставити, бо як сказано в Біблії свіча має горіти на видному місці, а не лежати в шухляді.

Якби влада в країні дійсно відповідала ідеалам тих хто вмирав і вмирає за Вітчизну то після пояснень А.П.Карнауха чому відсутній державний прапор в суді – прапор би там  одразу появився, а голови суду б не стало…

ПОСКРИПТУМ:

Після профілактики Тульчинського суду Народною  Радою на другий день над його будинком таки замайорів великий красивий державний прапор України.

Василь Кізка, Тульчин.

Крим посміхається … крізь сльози

Сумно від того, що кримчани не бачать, як нам перекривають не тільки воду, а й повітря. Кримчани чекають відсотків. Стають до банкоматів, записуються в черги до банків. Записуюся і я. Просто так. Поки  кілометрова черга до мене дійде, зійду з дистанції. Мені вручили талончик №278.

— Але два ще перед вами, — попередили. — Поки що вони чи то в морзі, чи то в лікарні. Принаймні, обох забрали по “Швидкій”. Так що, якщо з генеральним дорученням прийдуть їхні діти чи онуки, ви їх пропустіть. Бо всяке може бути. Може, грошей не вистачає на похорони.

Я погоджуюсь і обіцяю. Хтось з перших рядів гукає:

— Якщо нам видадуть відсотки, скинемося по рублю. Все-таки в нашій черзі стояли. Свої ж… люди. Може, вже й колишні…

Я не второпаю, чи це гумор, чи це всерйоз. Але знову стає сумно. Згадую зовсім сонячні, кримські дні. Портрети Путіна, Аксьонова. На останнього казали, такий же злодюга, як і Янукович. Але портрети Януковича над Чорним чи Голубим кримським морем чогось до літачків не чіпляли. Путін літав сам. Хоча б міг поруч з Януковичем. Все ж друзі. Скажи хто твій друг… Потім до Путіна приліпився якийсь інший тип. Одні казали — це Аксьонов, інші — Чалий. Я подумав – жеребець. Виявилося, що самозваний мер Севастополя. Стало ще більш сумно. Прапори гордо розвивалися під гвинтокрилами над голубими хвилями. Під музику. Духового оркестру. Все в кремлівському дусі. Під парканами лежали п’яні. Освідчувалися вголос у любові До Росії і царя. Інші уточнювали: царя в Кремлі нема. Ті погоджувалися, не заперечували. То, мовляв, я з п’яної голови бовкнув. Втратив орієнтацію у Московській історії. Знаючий історію уточнив:

— У нас тепер імператор. Як у Китаї. Тримаймося, мужики! Наше знамено не тільки над Рейхстагом. Ми його і в Варшаві, і в Хельсінкі, і в Празі завтра-післязавтра повісимо. Там також усі затараторять – по-русскі. Не захочуть — примусимо. Патронів і автоматів у нас вистачить. Хохлам грошей не дамо. А от патронів — скільки хочеш. Хай самі себе відстрілюють. Так сказав Жириновський. По севастопольській чорній трубі. Вона тут називається місцевим мікрофоном.

У мене ж перед очима картинки. Картинки з дитинства і зрілості. Часи першої окупації. Тепер – другої. Кругом ходять прибульці. Марсіяни. Усі в зеленому. Море голубе. Асфальт із сірого став чорним. Люди злі. Запитують, чи будуть ці зелені чоловічки їхніх курей стріляти. Сказали, що поки що вони тренуються на людях. Восени плодоноситимуть груші. Будуть груші збивати. З автоматів. Патронів у Путіна вистачить. Ще ж трохи від Сталіна залишилось.

Жартують. У стилі Жириновського. І в  російському дусі. Всюди в Криму русскім духом пахне. Як у нас. У Донбасі чи у московському патріархаті. У Криму це багатьох заспокоює. Бо краще груші з автомата збивати, аніж свійських качок і курей. Все-таки путіністи — не гітлерівці. Менш цивілізовані, але більш агресивні.

Новостворений Аксьоновим і Константиновим кримський народ нагадує мені ранню Південно-Африканську республіку. Сонце, тепло, голубе море і люди в… клітці. Стоять і дивляться на звірів. У зеленому. Так і я колись дивився із клітки на звірів. У Африці. Ми у клітці (на авто) — звірі на волі… Сміливіші, скажімо, тигри, підходили до наших кліток, принюхувалися. Дехто не витримував такого сусідства, кричав:

— Від’їхали. Ще розірвуть.

— Не розірвуть. Клітка із сталевого дроту, — екскурсовод заспокоював.

Тепер ті клітки скидалися на паркани колишніх олігархів. Уздовж моря. Усі художньої ковки. Надійні. На одних ще не зірваний золотий Тризуб. На іншому, по сусідству — золотий двоголовий. Безхатченко, схожий на бородатого старовіра, деякий час дивиться на це позолочене диво, потім спльовує і релігійно висловлюється:

— Однім Божім міром мазані. Там всі разом будемо, —  по-філософськи мовив і пішов, втративши і орієнтацію, і ентузіазм.

До моря, як і до прісної води, поки що доступу нема.

— Треба до хохлів повертатися. Русскій язик і при них був і без них, але він не годує, — так  резюмує чоловік іншому чоловікові. Обидва з порожніми бутлями в руках.

— Батя, раніше треба було вставати, — хтось  перехожим з лавочки.

— Опохмелявся. Проспав.

—  Мабуть, після вознесіння прапора над головою Путіна? — цікавляться.

— Прийдуть хохли – жовто-блакитний повішу. Давай жовто-блакитний і ще не вмерла… Може, хоч трошки поживимо, як у Європі…

Лавочка зримувала назву згаданого континенту з частиною власного тіла. Я пішов далі. Але “співбутильників” без прісної води не обганяв. Боявсь — ще розізляться. Подумають- хоче сволота раніше них якусь чергову чергу зайняти. Притишив хід. Зелені чоловічки на мене підозріло подивилися. То поспішав, тепер притишив хід. Підійшли. Вимагають документів. Показую.

—    Фотоапарат є?

—    Нема, — кажу. — А що він заміняє паспорт?

—    Ти  мені пожартуй, — русскоязичною пояснив. — А то скоро у нас Путіна побачиш.

Я прикусив язика. Бо другий йому сказав:

—    За такі слова раніше нього загуркотиш.

—    Я ж пожартував.

—     Путін жартів не любить.

—     Все, замовк.

Я також. Про Путіна у Криму, як про покійника: або нічого, або хороше.

Я ж його взагалі не згадував. Залишив це для кримчан. Хай краще в черзі згадують. Звичайно, якщо Няша — прокурор з автоматом — дозволить. Поки що сидить. Щоправда, не там де треба. Але це на мій погляд. Путін на неї дивиться по-іншому. І Няша по-іншому дивиться на свій портрет. Широко розплющеними очима. Над портретом — напис. Великими літерами. Українською. Її це бісить. Вона читає. Про себе: “Її розшукує міліція”. Під портретом Няші-прокурора її справжнє прізвище. Не псевдонім, не кличка. Няша опускає очі  і присутнім виписує папірці.

— Грошей нема, — відвідувач читає няшин папірець.

— Бери мітлу, — пропонує Няша. – Мітла тебе навчить, як політично висловлюватися.

—    У мене болить рука і заслуга перед родіной…

—    Яка? — цікавиться Няша.

—    Я прапор родіни чіпляв, поcковзнувся і дах поїхав, руку зламав і пришиб голову.

На тверезу голову треба чіпляти… За родіну — в одиночку. На сімох чоловік…

Спекотно. Кримське сонце смалить. Хоч бери піт з лиця збирай. Пий, як росу. Море ж солоне. Скоро його вичерпають на туалети. Вже українську нафту москалі будуть голими руками на шельфі добувати. Я йду далі, мене від Няші відпустили. Все-таки журналіст. Що з нього візьмеш. Гонорарів не платять. Вік не для Няші. Хоч у мене і прописка  київська, і давня. Як я. Няша на мене навіть не глянула. Автоматом  папірець виписала. Сказала:

— Свобод ний.

Я перехрестився і знову пішов. „Свобод ним”, але з папірцем і автографом Няші. У Криму цікаво. Як на екскурсії. Одну окупацію я на своєму віці уже бачив. Тепер дивлюсь на другу. Згадую першу. У наше село як гітлерівці зайшли, спочатку усі дерева позрізали. Танки і гармати ними поперекрашували. Але морду, як під час другої окупації рашистами, за українську мову не били. Українських церков не закривали. Попів не розстрілювали. У Криму, як і  в путінському Донбасі, краще українського язика не висовуй. Якщо не відріжуть, як Пугачову за малоросєйське наречіє, то відірвуть разом із зубами. Про всяк випадок язика сховав за зуби. Ряси у мене у речмішку не було. Я далі йшов спокійним за своє життя. Витяг з кишені словника. Власного. Англійсько-російського. До мене одразу підійшов дивак. Заглянув у словник.

— Що вивчаєш? — запитує не кепка, а  картуз у плащі. У таку спекоту. Ніби у дощовий Альбіон зібрався. А може, разом з Путіним служив у молодості.

—    Що вивчаєш? Я тебе спрашую, — повторяє капелюх у плащі.

—    Вивчаю русскій язик. Ним разговарівад Ленін і… Путін.

—   Путін до сіх пор разгаварівает, — уточнює. — А то, что  ізучаєш руській: ха-ра-шо, — якось по-японському закінчив і додав:

Пахвально. Скоро русскій во всьом мірє будєт...

—    Мені вже доповідали, — відповідаю.

—    Кто доповідав?

—    Жириновський,- кажу. — Щойно по радіо города-героя Севастополя. Города русской слави, — підлизуюся, щоб знову не потрапити до Няши. Кабінет прокурорші — це не те саме, що її спальня...

—    І що Жириновскій сообщіл? – видно, перевіряв чи точна у мене інформація.

—    Сообщив, що русскій язик і флаг буде і у Варшаві, і в Празі, і в Хельсінкі...

—    Вєздє. Понімаєш? Вєздє…

Я поняв. І пішов подалі від філолога. Присів на лавочку. Поруч — дві дами. Не в моєму смаку. Але обидві приємні. За Гоголем в усіх відношеннях. Одна працює, але дуже хоче на пенсію, інша не працює, але дуже хоче на роботу. Помінятися місцями не можуть. Квартирами можуть. Роботою — ні. Не той профіль. От проблема. Кримська.

— Чого ви йдете з роботи?

— Не платять. Ні рублів , ні гривень. Кажуть — чекай 2017 року.

— І що буде?

— Настане рай. А я один рай вже пережила. За радянської влади. Другого не хочу. А ви чого рветеся на роботу?

— Грошей нема. А на пенсію тільки у 2017 році. Довго чекати.

—  За яким законодавством?

—  А я хіба тепер знаю?! Чую по духу, що ще б працювала. Аби ж платили.

—  Путін на вертольоті, севастопольці казали, на 9 травня гроші з неба скине. На честь свого приїзду і перемоги.

— Чи доживу я до такої світлої перемоги без копійки грошей?! Чи все це побачу?

—  Може, й не все побачите, але Путіна обов’язково. Його по телевізору додатково показуватимуть.

— Тоді можна й на пенсію, — я  мовив на понятому язику і пішов від дам, бо капелюх  вже стирчав із-за райських кущів Криму.

Пішов до своєї черги. Хотілося побачити, як вона просувається. Чи як паровоз, що вперед летить, чи як наша колишня “Кравчучка”. Підійшов. З моргу і з лікарні ті, що мали стояти попереду мене, ще не повернулися. Я дивився на бублик. Черги. Дивився і дивувався. Всі читали. Я тепер зрозумів радянський парадокс: грошей мало, а в черзі людей багато. І всі інтелектуали. Читаюча публіка. В руках книжки. Різні. Від “Ідіота”, “Злочину і кари” еФ. Достоєвського до “Кому на Русі жить хорошо”. Хтось з черги (менший на зріст від Путіна), присів, читає на обкладинці заголовок-запитання “Кому на Русі жить хорошо?” Розправляє плечі, шепче читачеві на вухо: Путіну… Путіну хорошо…

Хтось рефлекторно реагує:

—  Що Путіну?

— Путіну слава! – рефлекторно і перелякано відповідає допитливий.

— І почет, — втручається третій.

З’являється біля черги капелюх і плащ китайського виробництва. Всі замовкають. Я йду далі. Зупиняюся біля лотка. Хотів запитати у крайнього, що дають, але стримався, бо почув:

— Кажуть Україну до Ізраїлю приєднають, як нас Путін до Росії.

— Ото хохли заживуть. Одружусь на хохлушці. Не заради борщу і вареників. В Ізраїль хочеться. З потрійним громадянством. Подалі б від цих, — бере ноткою нижче. — Рашистів.

— Ти, мабуть, не москальського походження?! Дуже вже сміливий. Як для Криму !

— Сто відсотковий, але відмовлюсь. Навіть піду на обрізання. Так жити далі не можна. Жінка кинула. Поїхала в Україну, каже хочу в Європу. А я тут, мабуть, у голубі запишусь. Треба й собі в собі ту Європу відчути.

Цей також тихо римує континент Європу з власною частиною тіла. Я ж іду ще далі, поки вони мене не послали туди ж.

Мені у Криму подобається. Люди, можливо, й виживуть. Все-таки сміються. Жартують, хоч і без води, і з порожнім тазиком. Ноги і все інше можна і в морі помити. Кажуть. Хоч і не гігієнічно. Всюди “золото” плаває. З путінських сортирів нема чим те золото змивати. Під кущі не йдуть. Не гігієнічно і мухи розводяться. А в морі в самий раз. Дивись вітер російський з Кремля подує — все на Туреччину попливе. У Гібралтар через Дарданелли аж у Середземне море. І там русскім духом запахне. Гордість. Великоросійська.

Почуття гумору — це добре. Сміх — також. Бо ж сміх краще, аніж черги з автомата Калашникова, чи розпорювання животів у Донбасі. А я залишаю Крим. Через чотири години рідна Україна. Після двох перевірок. Залишаю Крим живим, чого не скажеш сьогодні про Донбас. Живим, бо в іншому випадку цих би рядків не писав. Сиджу тепер і думаю, що сміх врятував світ. Може, сміх врятує і Донбас, якщо донбасівці підуть по моїх слідах. Це ж так просто. Взяти квиток до Сімферополя, а там пішки, пішки і до кримського народу. Все ж цікаво пізнати різницю між двома новонародженими у ХХІ сторіччі народами: кримським і донецьким.

Крим жартує,  Донецьк стріляє. І там і там, якщо серйозно, то далеко не до жартів. Але краще сміх, аніж постріли. Може, й виживуть. І там і там. Поруч них же Україна. Вона багатьох рятувала. Врятує і цей світ. Поки що божевільний. На чолі з Путіним. Але Путін не вічний. Вічні народи. Слава їм!!!

Олег ЧОРНОГУЗ