ЧОМУ НЕ ЗАРЕВЛИ ГАРМАТИ ПІД ЯНКУЛОВИМ?

Шановний читачу! Перед Вами непроста розповідь, не прямолінійна, як радянський штик… Тут треба бути  Людиною, а не суддею, щоб зрозуміти її дуже глибинний зміст…

Я не знаю чи хоча б тримав в руках цей справжній радянський солдат «Ледокол», який так проклинають комуністи-сталіністи.  Думаю, що він не мав уяви і про те, хто такий Віктор Суворов (Резун). Але дуже багато спільного є в цій розповіді і в тім нашумілім романі радянського розвідника-втікача. Вони доповнюють один одного. Зокрема, про те чому так безславно впала перед ворогом Лінія Сталіна. Яка  будувалася важкенною рабською працею наших нещасних предків і захищалася в основному ними ж – простими, десятиліттями мученими, малограмотними селянами дуже різного віку – гарматним м»ясом тієї війни… Низький їм уклін.

Фактично, це історичний документ. Я намагався максимально зберегти його мовно-стилістичну автентичність. Сподіваюся, він буде корисним розумним історикам, журналістам, військовим, вчителям та й просто чесним людям, які хочуть знати всю правду про МЯУР…

Матеріал публікується за кілька місяців після того, як цей колишній воїн – Микола Сергійович Новойтенко, що служив в армії, воював майже 10 літ!..,  батько двох синів, на 95 році життя!.. пішов у вічність… Він зміг про велику політику, жах і відчай перших днів війни сказати правду просто, по-народному. Будь-ласка, сприйміть її з розумінням:

-Війна почалася – мобілізація була з містечка Дзигівка – формування військ. Ну й нас одразу (звідти) кинули кого по точках кулеметних, кого по точках артилерійських. Я попав в артилерійську точку нижче Іванково (в той час село, на березі Дністра, мало назву Янкулов – В.К.) в якій знаходився взвод, яка мала бити на Флорештському направленні. До тих пір поки не оформилися тут все було у нас в запасі. Сама точка вісімнадцятиметрова. Там знаходився взвод наш – ОВС,   ППС з «боєпітанієм», ми могли битися до місяця. Викопана вісімнадцять метрів глибини. Стіни були оформлені так, як треба (як і вся споруда – вони були із особливо міцного фортифікаційного бетону. Товщина бетонних стін тут сягала двох метрів… – В.К.) не те, що земля, а в стінах був наш взвод — койки були в стінах. Вода у нас була, «боєпітаніє» було, «пітаніє» було для нас. У нас було все.  Була криниця,  помпова.  Було джерело і ми воду свою мали також. Потім, коли німець вже став формуватися на ріці Дністер, в Єгорівці, на переправу до нас, на нашу сторону – ми побачили – біда… І почали… КП у нас був на старому єврейському цвинтарі в Ямполі. (Той командний пункт (мінна група) героїчно бився з ворогом майже тиждень, не даючи йому можливості навести переправи в районі Ямполя. Біля нього згодом німці поховали чимало своїх солдат, вбитих тут. Зараз та історична фортифікаційна споруда є… приватною власністю одного із відомих у Вінницькій області державних службовців… — В.К.). Командир КП був капітан Філатов. Ну командир взводу.., починаємо ми йому говорити про те що біда, що ж нам робити?  Він почав дзвонити туди, на КП — що робити, ми можемо його (противника) зараз «зняти» (знищити), він же ж почав понтонки будувати майже до середини Дністра, повно військ його. «Нєльзя стрелять!».

Ми утрималися тут дві доби. Все. Тому, що він (німець) вже був при нашому березі.

— Розкажіть детальніше, як німець будував тут переправу?

Спочатку наїхали їхні (німецькі) саперні частини. Командир взвода все бачив в бінокль. У нас були різні біноклі. Ми бачимо, що він уже… Машини у нього які хочете були. Але найперше саперні частини почали возити матеріали. А понтонки у них такі.., готові вже… Він (німець) чіпляв пором до порома і все,  моментально (виходило)…

—        За один день німець навів ту переправу?

—        Ні-!.. Він не дуже спішив. Вранці ми бачимо, що він починає. Кружиться, має час… (мабуть точніше було б сказати – вештається, вовтузиться, копошиться – В.К.)… Потім бере технічно ті понтонки стягає у воду, чіпляє одні за другі і починає оформлятися. Пооформлявся до обіду – все, закинув! І пішов собі відпочивати, залишив це діло, в цей день. А нам (наказ) – не стріляти! Що робити? А ми,  під вечір — що робити? — ще раз командиру. Капітан Філатов (по телефону з КП з Ямполя): «Нельзя сретелять, нельзя стрелять!». Ну й все. Ніч пройшла. Тихо. Вранці «рама» (німецький розвідувальний літак, здатний атакувати важливі цілі Focke-Wulf Fw 189 Uhu – В.К.) вже знову літає не лише над нами, а й взагалі над територією Цекинівки, Бужарівки (мікрорайон молдовського міста Сороки  — В.К.) фотографує, знімає. А він (німець) тоді знову береться — докладає ті понтонки одну до другої і бачимо, що вже через середину Дністра будує переправу. Ну ми тоді давай знову дзвонити йому        (капітану Філатову). «Не можна стріляти!». Раз. Потім другий раз. Потім ще раз дзвонимо – пропаща справа — ніяких сигналів вже не було… (Чому КП в Ямполі сам відбивався від ворога, а в Янкулов не віддавав наказу на відкриття вогню? Не стріляли навіть кулеметні ДОТи прикриття. А може чогось не знав колишній рядовий солдат?.. – В.К.). Так тривало дві доби. На третю ми побачили, що буде біда бо з Єнколова, так тоді ще називалося теперішнє село Іванково,  прибіг до нас такий.., як пастух, сказав: «Хлопці, тікайте, бо ви вже в «окруженії», в Ямполі вже німець!». Отак він сказав. Ну то й ми почали відступати на Придністрянське. (А хто ж дав наказ на відступ, якщо зв»язку з КП вже не було? – В.К.).

—        А що сталося із вашою бойовою позицією, ДОСом, озброєнням?..

—        Ми питаємо командира взводу, як поступати? А він каже ну що ми можемо зробити, ми ж батареї на плечі не візьмемо. (Фортифікаційні гармати – це особливий тип артилерії, яка зовсім непридатна для пересування і боротьби на  відкритій місцевості, вони були міцно укріплені на капонірних лафетах, мали цілу систему подачі снарядів, охолодження, відводу порохових газів… – В.К.). Давайте основні запчастини (гармат) заховаємо в береги в лісі і замаскуємо. Це ми й зробили. А ті батареї закрили. (Чому хоча б не підірвали?.. – В.К.). Закрили цю точку і відступили.  А що вже далі було то ми не знаємо. Ми вже пішли відступати… Слобода, Підлісівка, Довжок, Вільшанка, Ободівка, Бершадь. Весь час відступали з боєм. (Це здавалося б неймовірно, нелогічно  – без жодного пострілу залишили своє дуже потужне укріплення на березі Дністра, а потім відступали відкритими дорогами, полями весь час з боєм. Але дивного тут нічого немає. По-перше, не було наказу відкривати вогонь по ворогу. По-друге, якби навіть він і був — воювати в дуже складній фортифікаційній споруді зовсім не навчені, щойно призвані,  в основному місцеві селяни, не вміли – В.К.).   В Ободівці ми засіли в оборону, а вони як налетіли… — «месера» і змолотили нас добре… Там ще  став тростянецький є – викупалися, та й почали відступати вже на Бершадь. В Бершаді повно.., госпіталь є, Боже мій,  плач, сльози, таке… Ну й почали відступати в Одеську область. З Одеської області в Миколаївську, а з Миколаївської вже й Херсон, туди далі, Кривий Ріг і так лізли, лізли, аж до самого Донецька. В обороні ще були. Ще була політика така тоді, що бийте все, паліть, не залишайте ворогові нічого. А «рама» летить, кидає листівки – що ви робите?!.. Хліба..,  урожай був сильний – бийте, паліть все! А «рама» пише: «Що ви дітям залишаєте, у вас же діти ондо їдять той бур»ян…». У них же політика така, щоб вони забрали цей хліб. Пустили листівки – не чіпати ні грама хліба – розстріл хто зачепить! (Очевидно, мова йде про радянські листівки, адже збирати колгоспний урожай населенню, яке залишалося в окупації, Сталіним заборонялося, наших людей залишали  на випаленій землі радянські війська без будь-яких засобів на існування – В.К.). Так і робили, що палили і  все…

—        Миколо Сергійовичу, у тій точці, яку ви залишили на Дністрі, яке було озброєння?

—        У нас було дві батареї на озброєнні – дві гармати, які мали бити на Флорештськім направленні. Ми мали і гвинтівки також.

—        А який калібр гармат був?

—        У нас сто двадцятки були. Так.

—        Сто двадцять міліметрів діаметр снаряда! На той час то була дуже грізна далекобійна зброя.

—        Тут все було визначено. Яка батарея куди стріляє…

—        Зачекайте, у вас були потужні гармати і… гвинтівки. А скільки кулеметів було?

—        Кулеметів у нас не було зовсім. Кулемети мали інші — кулеметні точки. А у нас були тільки гармати. Ми артилерійська точка.

—        Дядьку Миколо, а тепер розкажіть про особовий склад вашого того взводу, які там були люди, вони знали, як воювати в цій точці?

—        Ні! Там було дуже мало таких, які знали. В більшості приписники були – старші люди. З восьмого, ще старші, були й  молодші, я був, приміром, з сімнадцятого, а були й з дванадцятого, п»ятнадцятого – «разні» «года» були, о… А я служив колись в піхоті.  Знав гвинтівку, кулемет – отаке я знав. А цього я не знав…

—        А скільки у вашому дзоті було місцевих – з Ямполя, Ямпільського  району?

—        Ну, знаєте, наш взвод організовується – саме менше – шістнадцять людей. А в той час нас було навіть більше. Скільки було з нашого району це мені важко сказати.

—        Половина була?

—        Ну ясно що… Вони всі з Ямпільського району!.. Тут чужих не було… Різним був цей відступ… Одні відступали, інших поранило, а треті повтікали додому – таке було навіть, о. Бо потрапили в оточення. Німець сипле з «мессерів». Він же озброєний був до зубів, а у нас що – «бєдность»… Автоматів не було ще. Автомати нам дали, аж під Донецьком і то не нам дали, а політрукам! А нам ще не дали! Отаке було. Важко було. У нас ні зенітки, ні літаків. Один літак наш показався в Бершаді, так «мессер» його як жарнув, то так і спалив. Більше вони не показувалися… Аж потім, в сорок другому, то вже почали поступати «русскі» «войска» сюди, то вже «тормозили» це «наступлєніє». Тоді вже бої пішли. А то, Боже мій, скільки попало нашого офіцерського «состава» в «плєн». Ми самі плакали за ними… Ну що це «шутка»? Таких учених… Комісари ще були… Як брали їх то ми плакали за ними. Але що це помогло, як ми самі на полі замерзали… І вже нема на що надіятися… Отаке було…

ПОСКРИПТУМ:

Після «Побєди» в 1945 році, його, фронтовика, що пройшов всю війну, пів Європи, не енкаведиста, не пожаліли, не відправили додому, а ще півтора року змушували воювати з бандерівцями в Західній Україні теж неспроста… Радянська влада нічого не забувала…


На фото: останки підірваної румунами в 1944 році артилерійської фортифікаційної споруди під Янкуловим.

Василь Кізка, Лінія Сталіна, 12 УР, артилерійське ДОС

в районі Янкулова (Іванково).

 

ДВІ МЕНТАЛЬНОСТІ ДВОХ „БРАТІВ”, або ШОВІНІСТ У НАСТУПІ

З нашою українською ментальністю ми постійно переконуємо себе,  що  у росіян є все таки межа, яку не можна переступити. Я дозволю собі заявити досить категорично, знаючи історію усієї нашої братерської, звісно в лапках, дружби — у московського шовініста нема ніякої межі, як у Всесвіту. І її там не було, і вона там ніколи навіть не ночувала. Ніхто мені у цьому світі не доведе, що я не правий. Це люди без стида і сорому. Шовініст  нагло тобі дивитиметься в очі, запевнятиме тебе й весь цивілізований світ, що росіяни з українцями „братья навек” і тут же тебе душитиме, душитиме, душитиме,  скільки в нього вистачить сил. Ні один завойовник, ні один ворог у світі  , не кажучи уже про „братів”, не здатен на аморальність, дикість російського шовініста в чужій для нього державі, де він зайда, а поводиться тут, як останній расист — окупант.

Якщо комусь це видається гіперболою сатирика. Якщо це комусь видається неправдою і хтось забув криваву історію цієї „вічної дружби” протяжністю у  359 років від Переяславської ради до сьогоднішнього, печального дня, то я цю дружбу( уже в котре) проілюструю фактами, яких  сокирою не вирубаєш.

Почну з 1918 року, оскільки про Емські і Валуєвські циркуляри уже й дошкільнята знають, що „украінского язика нєт, не біло і не будєт”, хоча  кількома  десятками років пізніше відомий  російський публіцист Володимир Жаботинський у своїх статтях з національного питання писав , що від Вісли до Дону розлилось , як пшеничне поле, українське море 30 мільйонного народу і цього факту уже нікому не заперечити і не знищити.

Та я зараз швидше і не про мову, а швидше, мабуть, про ментальність двох  нібито братів, з яких один невідомо  за якою метрикою „старший”, а другий невідомо чому „молодший”. Маю на увазі: московіта – „русского” і русина-українця.

Почну з  мемуарів про  останнього гетьмана України Павла Скоропадського. З його семимісячного правління, коли й гривна була конвертована, коли до Києва пробралися( я не обмовився) усіма правдами і неправдами, рятуючи своє життя мої колеги по перу — чудові  російські сатирики – Аркадій Аверченко і  Надія Лохвицька – Теффі.

Теффі згодом у своїх спогадах згадує ті чудові дні, які вони провели у Києві,  тікаючи з Санкт-Петербургу, де  без суду і слідства, як і в Москві, білогвардійців й  російську інтелігенцію,  ставлячи їх до стінки просто на вулиці і на очах перехожих й переляканих москвичів чи петербуржців, без всяких пояснень і виправдань розстрілювали.

Прибувши до Києва, сатирики не повірили своїм очам: нічна столиця України вся в ілюмінаторах. Ресторани, вар’єте, нічні клуби працюють ледь не цілодобово. З Києва запросто можна виїхати до Відня чи Берліна, придбавши квиток на потяг. Мої колеги по перу у  здивованих душах ставали ліриками.  Десь через тиждень вони зустрілися на Хрещатику з кількома знайомими — колишніми  міністрами  імперського уряду. Ті також захоплювалися Києвом, Україною. Вони підкреслювали, що тут вони себе почувають європейцями і в… безпеці. Але минув  ще тиждень, згадує Теффі, і шовіністичне рило, забувши всі  московсько- петербурзькі потрясіння, освоїлися і несподівано для поетеси й сатирика, заявили:

—    Да здєся  всьо хорошо, но вот плохо  почті нє слишно руского язика, а ето ужє нікуди нє годітся…

Це казали ті люди, російські інтелігенти, які щойно  вирвалися з більшовицького пекла, рятуючи свої душі.

Я ці приклади сьогодні навів не випадково. До цього мене спонукала вчорашня заява двічі орденоносця Ківалова, якого в народі за зраду називають особливо  образно. Так за всю історію України( та й, певен, Росії) такої презирливої клички не діставав навіть жандармський  полковник — шовініст Муравйов, котрий, як і Чечетов, забороняв носити українцям вишиванки. Як історія повторюється. За Муравйова у Києві  окупанти України розстрілювали так само, як білогвардійців у Москві чи Сант-Петербурзі. Тільки за вишиванку і  українську мову. Чечетов до цього ще не дійшов, але судячи з його шовіністичних жестів, теоретично він уже готовий змахнути по-ленінськи рукою.

Хоча в цій статті сьогодні йдеться  не про вишиванки, а про  хронічний синдром росіян – я ж собі дозволю ще один художній відступ.  Він торкається 1984 року. Саме тоді, дякуючи  Борису Олійнику, який на той час був одним із секретарів  Спілки письменників України, мене  рекомендовано делегатом 39 сесії Генеральної Асамблеї ООН від України. Ми, українська делегація, ( відповідно алфавіту) сиділи поруч з Угандою. Чорняві дівчата ( їх було три із шести представників) розташувалися  поруч з нами у  своїх національних строях – одязі з   різнобарвних тканин, дивних кольорів і розцвіток. У залах ООН, без знайомства, так само було  легко пізнати індуса у чалмі, євреїв зі своїми  ярмулками(кіпами) на голові і золотими з діамантами — шпильками. І це було чудово. Ніхто не дивувався і головне — ніхто не забороняв. Не вдавався до шовіністичної дикості, як це робить М. Чечетов у чужій  (принаймні за місцем  свого народження) йому країні, не кажучи про його нахабну, цинічну поведінку окупанта, а не „брата” чи гостя у сусідній державі.  Вчорашня заява в унітарній державі( не Федеративній!)одного із авторів антиукраїнського закону, який народ охрестив КаКа, Ківалова  підтвердження вищенаведених слів, вони не гості, вони не брати, вони окупанти. Подаю заяву промосковського  нардепа –кремлівського орденоносця подаю в оригіналі: «Я имею в виду попытки запретить русский язык в Украине горсткой националистов… К этому призывает и ЮНЕСКО – к уважению к языкам и многоязычию».

В ООН  до рівня Чечетова — Ківалова не опускався ніхто з представників понад 150 країн світу. Ніхто, окрім московських шовіністів, з якими ми тоді жили і працювали поруч. Я маю на увазі  представників Союзу( Україна і Білорусія, яякі на той час гралися у самостійність). Москвичів ( та й переконаний сьогодні також) дратувало в інших народів все: одяг, мова, манера японців їсти паличками, а особливо ненависно вони дивилися, коли представник Варшавського пакту  дозволяли собі виступати не російською, а англійською мовою. Пам’ятаю( це може підтвердити  екс-міністр Борис Тарасюк, ми тоді разом були на тій  Сесії) мій куратор з Москви товариш Смірнов, який вичитував мої виступи та штовхав мене у спину, щоб я читав повільніше повірений текст під час засідань Комітетів, аби  слова, „какімі разговарівал Лєнін „особєнно торжественно звучалі в єтом всемірном залє”.

Після кожного удару в спину( він сидів позаду) я робив паузи, а він мотивував тим, що перекладачі не встигають мене, мовляв, перекладати. Після мене, пригадую,  виступив представник Монголії. І треба було бачити обличчя товариша Смірнова, як його перекосило, коли представник Монголії дозволив собі  виступити англійською. Чого тільки заочно не сипалося на голову того молодого монгола, який хотів показати, що й в монгольські степи прийшла цивілізація. А  вже коли виступив англійською представник  ще однієї „братньої” республіки — Болгарії, Смірнова буквально це вивело з себе. Він рвав на собі волосся: то підскакував на місці, то вибігав із зали і там  мені доводив, що вони,( зрозуміло, росіяни)  їх, болгар,  й досі годують. Бо вони, болгарои, без росіян  давно б подохли і отуречилися. Росіяни, мовляв, їх звільнили від турецького ярма, згодом — від фашизму, поставили пам’ятник солдату -„освободітєлю” — Альоші, а тепер така плата. Він падла ігнорує „вєлікій русскій язик”. Я єтім займусь лічно.

— Нє знаю пєрвий он раз на сесії, но то что ето єво прієзд паслєдній, я гарантірую.

На черговій планерці у товариша Петровського(на той час — постійний представник ООН від СССР),  Смірнов доповів про виступ монгола й болгарина  керівництву і виніс резюме: дізнатися хто вони такі і щоб їхнім духом большє не пахло в Організації Об’єднаних націй „вмєстє” с  „англійськім язиком”.

Нинішні аморальні, расові заяви та інтерв’ю Ківалова- Чечетова дуже нагадують ті часи. Росіяни — шовіністи ніколи не міняли свого обличчя і своєї приязні( м’яко сказано) до  мов, культу і навіть одягу інших народів.

Скажу трохи й про нас, українців, чи як брати — росіяни кажуть, до безтями люблячи нас – хохлів.  Днями по радіо „Ера” виступав Дмитро Чабаненко. Судячи з усього  спеціаліст своєї справи і мені чомусь думається й гарний симпатичний чоловік за своєї інтелігентністю, але оця рабська ментальність хохла вискакувала в нього аж з трусів, аби тільки сподобатися, аби догодити своєму опоненту( в даному випадку додзвонювачу в прямому ефірі) і перейти хай на поганенький, хай з акцентом, аби ж дотриматися „етики”, яку хтось із  московських холуїв типу Колісниченка — Ківалова придумав на українську голову у нас, в Україні. Якщо з тобою розмовляють чи задають запитання на чужій мові, українець обов’язково має перейти на мову чужинця, бо в іншому випадку — це ж не етично. Не виховано. А от зайд, які зайшли в Україну і тут народилися, ходили хай навіть у російську школу, де вивчали (факультативно) українську мову , або чули її хоча по радіо, телебаченню ,  чомусь ця „етичність” не торкається. Вона стосується тільки українців — поліглотів.

Дивовижна у нас етика і логіка. Українцю зась порушувати етику, а русотяпу, який неетично плював не неї і постійно її  порушує, навіть не задумуючись чи це етично, чи не етично. Йому аби було зручно і він не вилазить із власних трусів і не дуже напружується, щоб ще й при цих словах згинатися в спині та  ламати даремно рідного хребта.

Та що вже  там  розпатякувати про „радіоерівського” гостя. Згадаймо колишнього спікера В. Литвина, його діалоги на  політичних виставах Шустера. Не встигне нині „український” Савік   розтулити  рота і звідти висунути московського язика, як пан Литвин відповідає йому таким самим язиком і з такою щирою, підкупною усмішечкою, що хочеться одразу від сорому  залізти під лавку і схопитися за сокиру, яку там хтось для чогось поклав. Спікер великої держави  запобігає перед особою, за плечима якої мінімум два громадянства і невідоме, яке третє. Особа, яка нізвідки тут узялася і невідомо з якою метою сюди приїхала, щотижня  розділяючи нас, українців, по телевізору  на  Схід і Захід, на російськомовних і україномовних. І оце по Швейківські усміхнена особа, яка в  державі,  може, й „не перша”, але й не друга”,  так по лакейські посміхається і по-школярські відповідає.

Звичайно, аби у Шустера  було справжнє почуття гумору, як, скажімо, в його колеги по шоу пана Кулікова, то він для сміху чи  для експерименту міг би цього  академіка від політики запитати щось і англійською чи італійською. Ніби між іншим, чи хоча б для експерименту чи жарту. Оскільки той таки не лише двічі спікер, але й академік і , можливо, окрім російської з Новгоград-волинським акцентом, знає ще якусь мову, щоб захистити все таки своє реноме, яку шовіністи нав’язали українцям: не етично розмовляти зі своїм співбесідником українською мовою( московською, очевидно, можна), якщо він до вас звертається не українською. Чому наслідуючи цю етику не дотримуватися пану Литвину й президенту Міжнародних асоціацій чи асоціації пану Чабаненку? Міжнародник, мабуть, також знає ще якісь мови, окрім мови, на якій „разгаварівал Лєнін”. Тепер  виявилося, що на ній „разгаварівал і Ніколай ІІ Кривавий”, хоч був він слабодухий імператор, але загалом добрий чоловік. Шкода, що той же Ленін „укокоськав” його по – ленінськи  разом з безневинними дітьми і після цього йому, Леніну, ми, українці, по всій Україні поставили пам’ятники. А в Полтавській області, де він ні разу не був, як і в Україні, ще й досі збирають гроші не на хворих на голову, а на  бюст Володимиру Іллічу Ульянову — Леніну , бо їх,погрудь, трохи малувато на душу населення  пересічного полтавця. Завтра збиратимемо( за  реформами Д. Табачника)  на П’ятакова, Сталіна і Євгенію Бош. А якщо серйозно, без гумору? Якщо серйозною то ми раби. Але куди ми дінемося? Раби і холуї з печаткою у 359 років. Така вже наша ментальність після усіх кривавих громадянських воєн, голодоморів і розстріляного відродження та тюрем й концтаборів, де  „брати” із нас день і ніч вибивали по-братньому етногенез чи генофонд українськості, а заодно й той дух, який колись козацьким звався.

Якщо пан Ківалов , можливо, не  доточив собі літеру „в” до кінця свого прізвища, і він справді не є українцем, як його колега по холуйству Кремлю — Колісніченко, а „ істинно руській чєловєк”, то я собі дозволю йому, як  „заслуженому юристу”, пояснити, що такий не конституційний  номер, як Ківалов, викинув за часи свого президентства  й гаспалін Путін. З ним можна познайомитися в Інтернеті. Він йде під номер 309, в якому зазначається, що в Російській Федерації  викладання  рідною мовою вважається „регіональним компонентом”. От звідки  у Ківалова- Колісниченко ростуть на лобі роги. От  звідки  московські орденки на їхніх холуйських душах за холуйську службу яничар ХХІ сторіччя на території України, яка їм чужа й ненависна, як наша українська  мова.

У моїй родині  майже 40 відсотків росіян. Вони прожили в Україні понад 50 років, але я ніколи не чув, щоб вони у нашій українській сім’ї розмовляли  українською і зібралися за пів віку вивчити її. Ось твердість представників державного народу і їхні національна гордість. А ми ж, побудемо 2 тижні в армії, і повертаємося звідти перевертнями. Аби не село — цей вічний наш ПЕДАГОГ з його дошкульним висміюванням, ліпити прізвиська  кожному хто прийде і вживатиме словечка то папа, чи то гета, ми давно вимерди , як нація, як народ. Наше село, яке так нещадно сьогодні нищеться, чи не єдине на цій кимсь проклятій землі є захисником нашої ідентичності та невмирущості. Мабуть, не випадково саме з села вийшли чи не всі  так звані „українські буржуазні націоналісти”, які за свою мову, за свій козацький дух, „старшими братами” відвозилися  „по братньому”( та ще й безкоштовно!) на  свої „ісконно русскіє землі”, щоб познайомити українців із останками, які залишилися  від різних народів і національностей, що там колись проживали, поки їм московіти не „прищепили” свою культуру й не занесли у ті краї на своїх „русскіх штиках”, а хто там вижив — записали „русскімі”. Якщо  із тих 80 народностей, що щезли в Російській Федерації  і з карт і метрик, то їх можна тепер пізнати хіба що по очах. Пам’ятаєте в Олександра Блока: „ Да, азиаты — мы, с раскосыми и жадными очами”.

У такому пору активного наступу шовініств на Україну, на українців й на українську мову, не було  навіть в епоху русифікації й за часів Маланчука- Щербицького та їхнього трубадура — Валентини Шевченко. Хоча й там Кремль через своїх холуїв викидав шовіністичні коники. Пригадується я тоді приятелював із одним українським  журналістом , дружина якого працювала у ЦК КПУ інструктором. Якось він запросив мене на день народження своєї тещі — славної милої жіночки, якій виповнилося 70 літ.  Коли я зайшов, то за столом побачив досить поважних осіб —  заступника завідувача відділом пропаганди і агітації ЦК КПУ( тобто одного із заступників Леоніда Макаровича Кравчука), ще одного інструктора , відомого також журналіста і , як пізніше виявилося, генерала КГБ. Звісно, переодягненого. До першої чарки язик ні в кого не розв’язувався, і хтось з присутніх пам’ятаю сказав: ”Тут  серед  нас письменник і хай він першим виголосить тост”. Я піднявся і тільки розтулив рота, як із кухні вискочила з величезним ножем( видно, капусту сікла) донька ювілярки, (вона  ж інструктор ЦК КПУ) і з якоюсь особливою агресивністю прислужника-хохла заявила:

— Олєг Фйодоровіч, запомнітє в єтом домє на єтом язикє не разговарівают…

Від несподіванки чарки в усіх( мені так здалося зависли в повітрі). Заступник завідувача (їх тоді називали російською -замзав) після певної паузи  мовив:

—    Валентино Іванівно, це ж український письменник.

—     Віталій Фйодоровіч, ето нє імєєт нікакого значеніє. Ви забилі, как днямі нас собірал Владімір Васільєвіч(Щербицький- ОЧ) і заявіл, что к нему дошлі слухі, что в нєкоторих сємьях  до сіх пор, на битовом уровнє, разговарівают на украінском язикє. Так вот я , офіціально заявляю, в моєм домє і на битовом уровні на єтом язикє не разговарівают.

Звичайно, я тоді першої чарки так і не   покуштував. Поставивши її на стіл недорконаю, залишив ту квартиру, поріг якої я більше ніколи не переступав. Включно з сьогоднішнім днем. Щоправда, забув додати — чоловік цієї холуйської дами й тоді й тепер пише ще українською мовою і, здається, носить вишиванку. Принаймні я його частенько  в такому строї бачив. Особливо  в епоху  його  великого земляка Віктора Андрійовича Ющенка. Як тепер з тієї вишиванкою після виступу Чечетова у Верховній Раді, сказати не можу, але припускаю( оскільки вони слава Богу обоє живі),  що та ж кон’юнктурна дама своєму чоловікові й завтра скаже, якщо ще не сказала:

—    Слушай друг, в єтом домє у вишиванках не ходють. Ти слишал, что заявіл хазяїн Верховного Свєта Міхаіл Чечетов?!

Принаймні мені чомусь так думається. Бо в  тієї кон’юнктурної  дами особливо розвинені відростки  чуття, як  до  порядку денного у суспільстві, так  і до кар’єри. Майже як у Коротича.

Коли я вже збирався поставити крапку під цією статею, мені несподівано надійшов лист від Бориса Тарасюка(  принаймні я так зрозумів). Власне, не лист, а  „Звернення до Глав та співробітників дипломатичних місій          країн ЄС, Канади, США та Японії в Україні”.

У цьому Зверненні повідомляється, що ресторани мережі «Танукі», що в Києві (та й на  його околицях!) , а конкретно за адресами: вулиця Золотоустівська, 44/22 та проспект Возз¢єднання, 5 забороняється своїм українським працівникам користуватися українською мовою!!!

За свій вік шовіністичних див я надивився чимало. Найбільшим дивом, в яке я не повірив — це розповідь моєї невістки Нелі — татарки за походженням. Вона  якось за столом мені розповіла, що в них у Татарстані (Казань)  російські шовіністи докотилися й до расизму. Вона досі пам’ятає, як їх маленьких діточок не пускали в парки і скверики, перед входом яких  висіли оголошення, „Собак, кошек и татар в парк не пускать!”.

Тоді я Нелі не повірив. Тепер я після цієї расового й  шовіністичного  наступу  і в Україні (закон КаКа, вишиванки, заборона розмовляти у себе вдома українською) не тільки повірив, а й особисто пересвідчився і задумався: а чи далекий той день, коли й в нас, якщо ми й надалі спатимемо на печі не з’являться такі ж застереження, як у Татарстані. Скажімо, за порадою  тих же „героїв” –кремлівських орденоносців  — Чечетова, Ківалова, Колісниченка чи Табачника: „Собакам, кошкам( за котів Неля мені  нічого не розповідала) і хохлам вход в паркі і сквєрікі  строго воспрещен!!!”. Бо чим це не аналог  московським ресторанам в Україні мережі „Танукі”?!

Я б до цього оголошення порадив би у „Танакі” виставити  ще й чотири портрети на чолі з Віктором Федоровичем, а за ним, як за Карлом Марксом, у профіль — Ківалова, Колісніченка і Чечетова. На тлі — тінь Путіна під номером „Указ 309”. Воно якось зрозуміліше.

На цьому й поставлю крапку. Як казав герой з роману „Аристократ із Вапнярки” —  розумному досить.  Сміливому також.

Олег Чорногуз.

 

ВСЕ ЯК В АНЕКДОТІ…

Обрали Хаймовича. Рабинович після зборів підходить до Хаймовича і запитує:

—        Слухай, Хаймовичу! Яка донька?  Я ж навіть не одружений.

—         А-а,- відповідає Хаймович. — Не в цьому суть. Головне своєчасно поставити запитання. Тепер виправдовуйся.

На цей анекдот асоціативно мене наштовхнула передача Савіка  Шустера( та й Олександра Куликова „Свобода слова”). Цього року, під час виборів у народні депутати, український народ, чи точніше частина його, захотіла у Верховній Раді бачити хоч невеличку частину українців. Людей, які б жили Україною, відстоювали інтереси свого,  а не чужого народу. Показали, що вони вірні  сини і доньки України, а не сусідньої держави, як деякі наші холуї і перевертні. Відстоювали б свою мову, яку зрадили колісніченки, литвини, ківалови, шуфричі, чаленки, деркачі, володимири олійники, ростислави іщенки, миколи левченки й інші перевертні  уже нашого часу, яких у народі зневажливо прозвали шлункоїдами, „тушками”, блощицями, котрі перестрибують з однієї постелі в іншу, більш теплішу, затишнішу. Свободівців обирали часто не за любові до них, а за  їхню чесність, принциповість, відкритість, сміливість. Вони не займалися демагогією. Вони казали те, що думали, про що мріють . Саме за цей протест проти суцільної брехні, демагогії й безцеремонних обіцянок, проголосували цього разу за свободівців навіть росіяни, євреї, поляки, білоруси, яким стало соромно не через завойовників, чужинців, які захопили вершини української влади, а через цих безрідних, безпринципних, котрі за „шмат гнилої ковбаси” продадуть не тільки мову, а й  рідну матір.  Що перевертні і вчинили в Україні на практиці, переходячи на мову того, хто  вже нині називається не „братом” через дезінформацій ну, міфологічну  війну з нашою державою, а завойовником, колонізатором. А все через таких  прислужників і провокаторів,  як комуністи Симоненко, Голуб. Представники цієї , так званої 5-ої колони, ніколи, як свободівці, не відстоювали і не відстоюватимуть  мову держави, народу поміж якого живуть і  за рахунок якого живуть й процвітають, злигавшись з капіталом на практиці, а на словах – заявляють, що вони борються за  кращу долю трудящих. Комуністи- демагоги цинічно, безсоромно, привселюдно відреклися від свого, викинули на узбіччя історії всі національні надбання українців: українські традиції, українську історію, культуру, духовність, рідну церкву. Такі продадуть за мільйони зелених разом з залишками совісті і честі й залишки національної гордості, якщо тільки вона  у їхніх продажних душах колись жила, чи хоча б ночувала. Такі слугуватимуть будь – кому, аби тільки платив.

Після 2012 року — року Європейського футболу, Лондонської Олімпіади, весь український народ( я так думаю) об’єднався навколо наших спортсменів. В одному ряду сиділи і вболівали за Україну і росіяни, що живуть в Україні, і поляки, і білоруси, і, зрозуміло, українці, і, мабуть, тимчасово яничари. Всі обіймалися. Всі тиснули один одному руки, усі ділили радість українських перемог і сум українських поразок. А поміж тих українських спортсменів були  не лише   українці. У спортивних дружинах поруч  з ними стояли і боролися за рекорди й медалі  поляки, росіяни, татари, узбеки, азербайджанці, представники багатьох народів, котрі живуть в Україні, котрі свою долю пов’язали з цією державою, і всі вони у той час були нам милі і рідні. Але на політичну авансцену раптом вийшов яничар і московський холуй, обвішаний орденами і заслугами перед сусіднім народом уманський агроном Вадим Колісниченко й поставив на порядок денний антидержавний, антинародний закон про мови, з подачі Кремля, який сам(Кремль) той європейський закон і на поріг Держдуми не допустив. Не допустив  тієї Європейської хартії, а в нас протягли у парламенті ще й спотворену, брехливу, фальшиву, з перекладом, який вигідний тільки холуям і сусідній державі, і ця фальшивка приймається на сесії Верховної Ради, з порушенням найелементарніших юридичних і моральних людських  норм і чеснот. В.Литвин, позичивши очі в Сірка з під ворітні, продається за вебсубсидії у 95 мільйонів доларів і тікає в ліси своєї( а чи своєї Житомирщини?!), щоб за ці вебсубсидіїні грошики Іуди із державного бюджету України вистелити  асфальт своїм землякам – виборцям, закупити для них  велосипеди, повісити на темних вулицях лампочки Ілліча. Він за рахунок цих же людей, платників податків, за їхні ж кошти, продаючи свою честь, купує совість і гідність своїх земляків, даючи їм тимчасове благо на 5 років. Людям, які живучи убого, уже не думають про державу. Думають, як сьогодні вижити, хоча б  дякуючи  подачкам Іуд, які купують свій округ, щоб потім  оптом продати мову, землю, державу і забезпечити свою недоторканість від Кримінального кодексу, який за ними  продажними душами уже  роками плаче.

Саме тому, на  знак протесту, свободівців обирають чесні люди: і росіяни, і вірмени, і євреї, і російськомовні, як вони себе називають, українські російськомовні націоналісти, бо таке безстидство, таке моральне падіння, до якого дійшли представники найвищих ешелонів влади, наша коротка 22-  річна історія чергового нашого державного Відродження ще не знала. Пушкарі і брюховецькі можуть в гробу нині не перевертатися. Наші сучасники — їхні землячки, у зраді пішли ще далі них: і витонченіше, і підліше.

Бо ніхто до цього так не зруйнував нашу національну свідомість , гідність, гордість за свою Вітчизну, як ці прихвосні і покидьки. Вони зруйнували  практично українську згуртованість, єдність нації, яка б слугувала сімейним затишком, захистом у єдності держави від ворогів, як внутрішніх так і зовнішніх. Всю цю згуртованість, обєднання Сходу і Заходу держави під час  європейських і світових спортивних  змагань Литвин і Янукович, піддавшись на провокацію двох  московських холуїв, за кількість днів  зруйнували, поділивши Україну знову навпіл.  Колісніченки і ківалови заради чергового обрання до парламенту  своєї недоторканості своїми брудними чобітьми наступили на горло власному народу.  Чорна мітка ганьби на їхніх душах тепер в нашій історії ніколи і ніким не відмиється. Шкода  буде дітей і внуків цих яничар, які усвідомивши, що натворили їхні батьки чи діди, важко відмиватимуть цю плями ганьби й на генному рівні. Невже це не усвідомлює академік Литвин і йому подібні перелякані і підлі? Чи він такий академік, як я ксьондз. Хоча знання моралі й не стосуються. Та , боюся, що це не так.  Глибоко освіченні постаті  переважно й  глибоко — патріотичні. Про Литвина я не можу сказати ані  першого, а ні другого. Бо там нема, ані того, ані іншого.

І тепер мимоволі постає переді мною, українцем, питання: чи мають право сьогодні у вищих ешелонах влади правити в Україні українці?! Чи там місце тільки космополітам, яничар, манкуртам, перевертням, перекинчикам і холуям чужих держав, продажним комуністам – демагогам, над якими так і не відбувся  національний Нюрнберг, за масове винищення наших геніїв, учених, письменників, журналістів, художників, театралів, нашої наукової і технічної інтелігенції. На душах цих більшовицьких буксирах  історія викарбувала роки нечуваних злодіянь проти нашого українського  народу: 21- 33- 37 — 41-45 — 47-48. Тепер вони  знову тягнуть нас туди, вивішуючи свої мільйонні гасла на чужій нашому народу мові ”Вернам страну народу”. На тій мові, що у вищенаведені роки виголошувалися вироки безневинним українцям, білорусам, полякам  й іншим національностям. Сьогодні вожді і вождики комуністів — сателіти олігархічних кланів, по суті буржуї, зі своїми маєтками, розкішними басейнами, зимовими садами, оперетковими виїздами  по країні у 5-ти сотих мерседесах і збоку бантиками на лацканах піджачків від французьких кутюр”є, тягнуть знову нас до ГУЛАГів, Біломорканалів, на Соловки і Сандормохи, де їхні побратими по більшовицькій  партії розстрілювали без суду і слідства абсолютно безневинних людей, щоб потім їх реабілітувати, а нащадків примусити  привселюдно дякувати „рідну партію” за справедливість і об’єктивність радянських судів. Яке всесвітнє блюзнірство! Який нечуваний цинізм! Невже і сьогодні на порядку денному Україна без українців? Комусь потрібна наша земля? Кому? Якому народові? Якому світові? Чому ми не згуртуємося , українці? Чому ми не об’єднаємося, а досі віримо демагогам — симоненкам, голубам? Цим вічним червоним упирям — кривососам власного народу, які  вже й від рідної мови відмовилися. Які жирують разом з інтернаціональними донбасівцями, більшість яких ( окрім корінного населення)- люди без роду і племені,  батьки і діди, які звезені у Всесоюзну кочегарку для народження совків — єдіной общності совєтської імперії. Чому ми досі про це навіть боязко мовчимо? Чому ми  правди не називаємо правдою, явні і зримі факти своїми іменами і назвами? Що з нами сталося? Де наш національний дух? Чи ми вже з козаків у  лайдаків — прислужників перетворилися?! І може саме тому, що цей дух є ще у свободівців, раптом так  стало страшно, так стало панічно ворогам нашої держави. Страшно аби громадяни нашої держави різних національностей не інтегрувалися в українських громадян, аби українці не усвідомили своє коріння, свою  ідентичність, заговорили своєю мовою, полюбили і почали вивчати свою  історію, повернули славу і древність нашої української церкви, історія якої тягнеться з далеких тисячоліть. Українці б відновили свою історичну пам’ять, нашу древність. Але нині українці активно ігнорують в Україні, виживають  у прямому розумінні цього слова з українського світу. Взамін вони у себе вдома  отримують нищівну критику, висміювання, приниження всього того, що має дотичність до українства. Приниження, приниження і висміювання на всіх поворотах, на всі вулицях, на всіх майданах і це називаємо свободою і це називаємо правами людини. Правами для всіх! Для всіх,  окрім українців в Україні? До чого ж ми йдемо? До державного утворення під назвою Україна без українців? Чи в когось є інша відповідь у цій ситуації , що нині склалася в нашій державі?

Я це пишу розлогу  свідомо. Щоб підготувати читача до того, що вже зараз робиться на чужих нам політичних телевиставах,за якими стоять чи сидять мільйонні аудиторії. Телеведучим із чужих держав, які не відомо звідки до нас приїхали і  з якою метою. Ми досі над цим не задумувалися і досі цього не усвідомили. Але вони щотижня – у п’ятницю і понеділок- кидають нам  яблуко розбрату. Ділять нас на східних і західних. Зневажають нашу мову, вважаючи її „відрижкою” тієї, яка народилася після нашої через тисячі літ.  На своє ж  особисте переконання,  ці ведучі прибули до нас із інших країн з єдиною метою: розділити нас і нашу країну на чорних і білих, щоб у майбутньому  розділивши, владарювати нами. І це вже було завдяки литвинівцям досягнуто( де цікаво тепер та партія, яка називалася „народною”? Чому вона навіть із житомирських кущів не показала голови?) – наша  нація сьогодні розколота. Тепер її взялися розколювати шуст ери, богословські і „свої” підспівувачі, такі  як Володимир Олійник( а ще особа претендувала на пост президента) і коротко мислячий політолог Фесенко.

А йдеться ось про що. По — перше, уже на Інтер свободівців не допускають( конкретно, Тягнибока). Вирішив так „дядько з Москви”, „демократ” Євгеній Кисельов. Це той якому належать слова: „У Росії, якщо люблять Росію — це патріот. В Україні, якщо люблять Україну — це націоналіст”. Так от цей московський патріот не допустив на український телеефір в Україні українця. Очевидно, не сам. Поступила така вказівка від „хазяїна” телеканалу.

На Шустер –лайф і „Свободі слова”, богословські та свої яничари типу того ж Фесенка, прирівняли  свободівців Андрія  Мохника та Ігоря Мірошниченка по суті до фашистів. Почалися ідеологічні паралелі між народженням нацизму в Німеччині, Адольфом Гітлером і … свободівцями.  Це  у підтексті  наполегливо підкреслювали не лише заїжджі телегастролери , а й  свої космополіти – інтернаціоналісти. Люди часто без роду й племені, такі, як Чаленко й інші фільки  і наводили уже авансовані кимсь цитати про свободівців зі сторінок європейської та світової преси, висмикуючи абзаци із контекстів. Авансом застерігаючи український народ(яка глобальна турбота про долю українців, якщо до  влади прийдуть ті, хто понад усе любить Україну і рідний народ) ледь не від коричневої чуми. Які благородні ідеологічні  санітари із невідомих нам держав завітали до нас, і за наші гроші почали нас так просвіщати, що стало вже боязко в Україні українцем й називатися.

Свободівців ще не прийшли до  парламенту. Вони ще нічого поганого не заявили в прямому ефірі за цей після виборчий тиждень, але вже скільки бруду вилилося на їхні голови. Чому ж стільки бруду не виливається на голови комуністів, які десятки літ заслуговують на свій Нюрнберг. Які привселюдно зневажають і нині український народ, ігноруючи принципово його мову, культуру, історію.  Зате свободівці після таких показових, „викривальних” у підтексті україно ненависницьких поглядів, вийшли із згаданих телестудій з нацистсько — фашистським ярличками від богословських і їй подібних підгавкувачів.

Будь — який громадян України, у кого ще не вмерли почуття справедливості і живе честь й гідність, по цей бік екрану зрозуміли усю ту упередженість і ненависть  до всього українського телевізійних українофобів. З останніх( дай Боже , щоб вони були останніми на нашому українському телебаченні) телеполітвистав я особисто виніс гіркий присмак: українцю в Україні не місце. Не місце йому і парламенті. Там місця для зовсім інших осіб. Тих, хто відмовився від своєї національності і тих, хто ніколи не був українцем. Україна без українців. Ось лейтмотив цих останніх після виборних телешоу Шустера, Кисельова, Куликова.

Де ж і куди поділися ті національні почуття у Кисельова, який стверджував у перші дні після вигнання з Росії, що націоналізм, це   як синонім  до патріотизму. Саме націоналізм об’єднує чи не всі нації світу, який немає нічого спільного з фашизмом чи шовінізмом, чи сіонізмом. Націоналісти- це люди, які не претендують на чужі території. Націоналісти відстоюють інтереси тільки свого народу, виключно свого. Подобається це комусь чи ні. Мабуть, і Володимир Путін, який хоче бачити такою Російську Федерацію, заявив перед усіма народами своєї імперії, що він „ русский националист и гордится этим”. Теж саме заявив Президент об’єднаної єврейської общини України, український мільярдер Ігор Коломойський на VII з’їзді євреїв у Дніпропетровську: «Мы должны быть откровенны. Евреи являются самой националистической нацией в мире». Може, варто б наслідувати в цьому євреїв і нам, українцям?! Чи українцям цього в Україні робити  не дадуть, не допустять і не дозволять? Чи ми уже тут господарі? Господарі — наші гості! Найчастіше — непрошені.

До відома київських фесенків, черкаських олійників й уманських колісніченків, безплатних адвокатів на політичних шоу в шустерів й інших „чужих дядьків” ізраїльський парламент —  кнесет, свідчить взагалі про єдино рідний народний вибір. До кнесету майже виключно тільки євреїв! Хотів би я  почути той крик, коли б хтось таке гасло викинув в Україні. Перед тим, як натякати свободівцю А. Мохнику на баню,  через яку варто обирати до Верховної Ради, я особисто порадив би політологу В. Фесенку, познайомитися поіменно з депутатами Кнесету і тоді б він пересвідчився б через яку „комунальну” точку вибирають там до парламенту і за якими вихідними національними даними. Чи є там хоч одна сота інородців, як нині, навіть з участю свободівців, у Верховній Раді – українців? То для чого ці розмови на шусти ер- лайфах. Чи тут, випадково, не підходить українська поговірка, чи я б гарчала, а твоя б мовчала.

А ще порадив би політ жартівнику В. Фесенку і екс-судді олійнику поїхати хоча б  до Німеччини. Про  Франції і  США я вже мовчу. А заодно прихопити В.М. Литвина і  авторів безсмертного закону  під кодовою назвою КаКа. Там, у Німеччині, усі  вони гуртом дізналися б, що інородець, який бажає своє життя пов’язати з цією( чи з вищеназваними державами) зобов’язаний  знати мову німецького народу. Корінної нації.  Поважати культуру і традиції цього народу, а в Росії, за останніми законами, навіть остарбайтерів зобов’язують вивчати ще й російську історію. В іншому випадку штраф. Якщо не помиляюся понад 150 доларів. Може , пан Фесенко і пан Олійник порадять аналогічний закон запровадити і в Україні. Для Шустера, Кисельова. Ми ж постійно вчимося чи беремо приклад з демократичного Ізраїлю, чи зі свободолюбної Російської Федерації, де суцільні тиша й благодать.

Чому б нам не наслідувати росіян, німців, французів, євреїв? Чому б Шустеру  на своїх політичних виставах  не розповісти про праведників совісті.  Повідомити хоча б телевізійний світ, що тих праведників чи не найбільше поміж українців після поляків, французів. І це при  нашій ментальності, сотні українців не заявляли про свої подвиги. Я це добре знаю по своєму селу. Ми вчилися в школі під час окупації з єврейськими хлопчиками і ніхто їх не видав і не зрадив. Я наполіг свого часу упорядкувати „Малий Бабин Яр” у  селі Іванові, коли до мене звернулися листом євреї – земляки, як до головного редактора „Перця” і я тоді підняв на ноги і райкомпартії і райвиконком. І „Малий Бабин Яр” упорядкували. Він і досі упорядкований.  У в моєму селі й нині можна знайти праведників, але в нас люди скромні. Ті, що рятували, вважають, що на їхньому місці так зробив би кожний. Хоч я так не вважаю. Бо були серед нас і в часи гітлерівської окупації „свої” колісніченки і ківалови, які щиро служили окупаційним властям.

Чому досі на Шустер- лайф чи „Свободі слова” не піднято питання у світлі праведника про Головного командира УПА генерала Романа Шухевича, його дружину Наталю Шухевич, котрі переховували в себе єврейську дівчинку Іру Райхенберґ. Генерал Шухевич зробив дівчинці фальшивий паспорт на ім’я Ірини Рижко. Коли гестапо заарештувало пані Наталію Шухевич, дівчинку переправили до сиротинця при жіночому монастирі в селі Куликів, що на Львівщині. Там дівчинка пережила нацистську окупацію, пережила війну. Мій приятель із Філадельфії Богдан Тодорів, колишній упівець, у своїй статті на сторінках  газети „Америка” писав  і про єврейку Стеллу Кренцбах , яка потрапила  в ряди УПА. Її мемуари «Живу дякуючи Богу і УПА”. ”Мені 38 років і я віддаю  всі сили вільному Ізраїлю… Членом героїчної УПА я стала в 7.11.1943 г. У нашій групі перебувало  12 євреїв, з них 8 лікарів…», — писала Стелла Кренцбах у своїх спогадах. Весною 1945 в Рожнятові її  схопили енкаведисти, як зв’язкову  УПА. Тюрма, катування, смертний присуд без суду і слідства. Визволили бійці УПА. Влітку того ж року вона перейшла разом з українськими повстанцями Карпати, пробилася  в англійську окупаційну зону в Австрії. Згодом працювала в Міністерстві закордонних справ Ізраїля.

Чому б такі теми не піднімати на Шустер- лайф, чи в Куликова на „Свободі”, де розперізуються після  епохи Віктора Ющенка колісніченки і піховшики. Останні вже  забув, як був „революціонером у Кучми” і просив „ наказуйте, я все виконаю, що ви скажете, Леоніде Даниловича”. Цікаво чий він тепер революціонер?. На чиї гроші працює нині? Якщо це не так, то  чому не заткне рота зі своїми іронічними запитанням Колісниченку і на поцікавиться під час політичних збіговиськ, а скільки не тисяч, а мільйонів  загинуло не тільки від Гітлера, а й від Сталіна в Биківні, урочищі Триби, Бабиному Яру, по всій Україні від більшовицького режиму? Чому він не скаже, що УПА воювала не в Смоленських лісах чи під Ленінградом, а на своїй території, де у вогнище кидали українських дітей живим солдати армії Андерса, 2- корпус якого був сформований на території СРСР у листопаді 1940 року Лаврентієм Берією за вказівкою Сталіна. А згодом  (1944) між урядами УРСР і Польщі було підписано «Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». Це перше виселення українців зі споконвічних українських земель, а в 1947 році розпочалася горезвісна операція «Вісла» — етнічна чистка, яку здійснювали більшовицький уряд УРСР і уряд Польщі проти українців, яких висиляли  із їхніх споконвічних земель. Чому Колісниченко про це не розповість, а   Піховшик, який стверджує в нього „все записано” не підтвердить, що з самого початку виробляли на українській території андерсівці, а згодом  й енкеведисти з нашими людьми, які  захищаючи рідну землю від загарбників йшли в ліси і в гори.

Цього ми не подаємо на  політичних шоу. Про це мовчать піховшики і колісніченки. За те ми подаємо   на Шустер- лайф  міфи більшовицької ідеології на зразок, що генерал Шухевич був членом    НСДАП. Не німці з «айнзатцкоммандо», розстрілювали євреїв у Бабиному Яру, а за Червоненком і Порошенком — українці. Петро Олексійович вручаючи радянську агітку А. Кузнєцова „Бабин Яр”,  яку видав за свій кошт, порадив почитати свободівцю Андрію Іллєнку „правду” про Бабин Яр. Правда, до відома Порошенка, не в художніх міфах про „Бабин Яр”, чи „Матч смерті”, якого ніколи в Києві не було, а в реальних документах, і з цими документами варто б познайомитися і Порошенку і Червоненку, і не повторювати у  телеефірах чужі політичні казочки з брехливих пер еренбургів, коротичів, повзнерів свідомих і замовних дезінформаторів. Чому б пану Шустеру і Куликову не розповісти на Шустер-лайф і „Свободі слова”   про митрополита Андрея Шептицького , який врятував від фашистів понад сотню єврейських дітей у Львові?

Звідки ж така упередженість до українців?  Чому така неправда і несправедливість досі панує на нашій землі? На тій землі, яку топтали кованими чобітьми гітлерівці двічі( туди і назад), розстрілювали євреїв у Бабиному Яру, а гості на Шустер- лайф все це нині приписують українцям, які не причетні до цієї дикої  расистсько — зоологічної  мерзотності. Ніхто нікого не розстрілював і під час і після матчу „смерті”. З хроніки чути, як київські болільники кричали, „Бий фашистів!”. Тоді їх ніхто навіть не арештовував. Але я пам’ятаю комуністичну епоху, коли арсенальці- болільники під час київського-московського матчу за „Бєй хахлов”, закричали „Бий кацапів” і одразу були українські( не московські) уболівальники заарештовані. Хай би і про це пан Шустер розповів на своїх виставах. Він же великий і футбольний знавець.  Але ця психологічно — інформаційна війна – разом з  комуністичними агітками — досі бродить по наших( а чи по наших?) , українських телеканалах, з ненавистю до українців, які в тій чи іншій події ніколи не брали участі, але чомусь вона їм нагло, цинічно приписується.

Може, це ми сьогодні є правонаступниками СРСР. Може, це ми, українці,  підписали пакт Молотова і Ріббентропа? Може, це ми влаштовували спільні паради з фашистами у Бресті? Може, це ми, українці,  з 39-го по 41-й рік були союзниками нацистської Німеччини?!

Невже ми й надалі в  Україні житимемо за принципом  анекдоту про Рабиновича і Хаймовича і весь час перед кимсь виправдовуватимося? І найчастіше, що особливо боляче, у тих гріхах, яких за все своє життя не скоїв український народ, а нерідко й не чув про таке, яке вигадають богословські, червоненки, порошенки, колісніченки на Шустер-лайфах під активне підгавкування „своїх” бузин-литвинівців- чаленків- фесенків.

Олег Чорногуз