http://images.unian.net/photos/2014_06/1401956270-8795-natsgvardiya.jpg

Нацгвардія знищила два загони бойовиків

у Краснодонському районні

Нацгвардія знищила два загони бойовиків у Краснодонському районі
Детальніше читайте на УНІАН: http://www.unian.ua/politics/938954-natsgvardiya-znischila-dva-zagoni-boyovikiv-u-krasnodonskomu-rayoni.html
Нацгвардія знищила два загони бойовиків у Краснодонському районі
Детальніше читайте на УНІАН: http://www.unian.ua/politics/938954-natsgvardiya-znischila-dva-zagoni-boyovikiv-u-krasnodonskomu-rayoni.html

Терористи зберігали арсенал зброї в Слов’янській церкві.

«Новітні ПЗРК «Стріла», «Шмелі»,  протитанкові та протипіхотні  міни, гранати, патрони, військова форма та амуніція — все російського виробництва, з відповідними документами, окремі з яких  датовані 2014 роком?!!.

https://encrypted-tbn3.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcSnSBbFWE4sGQFrHhdsZrp6Ri3nNO7K_m4oz7RJBIJMlFLc6dfMNQ

На фото: Реактивний піхотний вогнемет РПВ «Джміль» (рос. РПО-А «Шмель»)

Вивозити  виявлену зброю  в базовий табір довелось на декількох   вантажівках, захоплених у терористів.

«І доведеться зробити ще дві ходки», — написав міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков на своїй сторінці в соцмережі Facebok.

Розвідники захопили в церкві  також велику кількість документів терористів-підлеглих «Стрелкова».

За іронією долі,  серед цієї групи  розвідників були саме  ті бійці, яких напередодні «Стрелков» поспішив зачислити до загиблих на блок-посту № 1 та навіть показав на камеру, для більшої переконливості,  іхні документи.

Ці ж «воскреслі» розвідники повернулись після відступу на свій блок-пост та  буквально на пятах відступаючого ворога першими увійшли в місто Слов’янськ ще 05.07.2014 р. де розпочали налагоджувати стосунки із населенням. Переважна  більшість міста  віднеслась до появи гвардійців  досить таки дружелюбно.

https://fbcdn-sphotos-b-a.akamaihd.net/hphotos-ak-xfp1/v/t1.0-9/10527478_664594200297356_2985860654273396388_n.jpg?oh=bee307463ecc2d8a4715e66b9d95a509&oe=544B7DDF&__gda__=1413161558_bbf06e72acc56a8e7eb98fe60394b4af

На фото: Бійці Другого  резервного батальйону Національної гвардії України, яким розвідники передали зброю терористів.

 

 

Інші матеріали по темі:

одиниць інженерних боєприпасів (протитанкові та протипіхотні міни).
Детальніше читайте на УНІАН: http://army.unian.ua/938583-sili-ato-viluchili-u-boyovikiv-tri-tanki-tri-ustanovki-grad-ta-chotiri-boyovi-bronovani-mashini.html

одиниць інженерних боєприпасів (протитанкові та протипіхотні міни).
Детальніше читайте на УНІАН: http://army.unian.ua/938583-sili-ato-viluchili-u-boyovikiv-tri-tanki-tri-ustanovki-grad-ta-chotiri-boyovi-bronovani-mashini.html

П’ЯТЬ КІЛОМЕТРІВ, ПІД ПЕКУЧИМ СОНЦЕМ, НЕСЛИ АНДРІЯ БРОВІНСЬКОГО НА РУКАХ

Його з рідної десятиповерхівки, що в центрі міста, виносили тоді, коли майже вся прибудинкова територія була щільно заповнена людьми. Рідні, за православною традицією, просили простити йому гріхи земні – у відповідь величезний натовп проказував — Бог простить і в більшості своїй плакав… Особливо проливало сльози жіноцтво.

Тут були сотні або й тисячі людей вперше, біля цього під»їзду, біля цих дверей, яких він вже ніколи не відкриє. Далеко не всі його знали за життя, або навіть чули про нього і його родину. Принаймні багато з тих з ким я розмовляв на похоронах відповідали, що дізналися про Андрія лише тепер, коли це сталося. Йому були безмірно вдячні, бо ж віддав своє життя за Україну. Тому й прийшли, тому й передавали його ім»я з уст в уста, як молитву. А ще тому так масово зійшлися провести бійця в останню путь, що він перший в цьому місті вбитий на фронті цієї найцинічнішої за всю історію людства, так званої гібридної війни, яку ров»язала і веде проти нас Путінська Росія. Цією мовчазною, із сльозами на очах, масовістю Могилів висловлював свою патріотичну проукраїнську позицію і водночас ненависть до ворога.

Люди перешіптувалися про те, що найбільш тяжко тепер Андрієвому братові-близнюкові. Бо, як відомо, близнюки нерозлучні з першої клітиночки. Розлучити близнюків то великий гріх. Але війна — Путін, Янукович, Гіркін і їм подібні імперіалісти таки розлучили…

А ще шепотіли, змахуючи сльози, що батькові це подвійне особливо важке горе. Батька старший авіаційний офіцер. Дуже багато років свого армійського життя віддав захисту Росії. А вона тепер, коли він такий хворий, немічний прийшла до нього в його рідну Україну і вбила сина…

Ще два його сини тримали тата під руки, аби він не впав від безсилля і розпачу, але коли звучав державний гімн України тато таки виструнчився перед труною, в якій лежав воїн, не просто його син, і по військовому віддавав йому честь від першої до останньої ноти. Ця зворушлива картина залишиться в пам»яті моїй чи не найбільше.

Багато людей поглядами, ще від під»їзду, шукали чотирирічну дівчинку Андрія, яка тепер залишилася сиротою. Але її не було від початку до закінчення похоронів. Очевидно, рідні покійного берегли дитину від цього всього, що не передати словами. Ридання із заламуванням рук не було. Родина і тут, перед труною Андрія, була героїчною… Вони мовчки плакали, намагаючись не показувати свій пекучий біль.

Після прощання перед домом міцні хлопці підняли труну і понесли з двору до центральної вулиці де вже підчікував катафалк. Відкрили двері, поклали в його моторошне черево домовину. Пригвинтили на домовині кришку. Ще мить і закриті двері відгородили б Андрія від світу.

І тут якась із жінок пошепки сказала всього два слова: «На руках нести». Але їх почули всі ті багато сотень, що оточили цю траурну машину. І підхопили ці слова потужною спільною вимогою. І зламався кимсь продуманий сценарій. Андрія забрали з машини назад, підняли над головами і натовп полегшено зітхнув, наче це була ще одна перемога Майдану. «До церкви на руках нести!»,- вимагали жінки, — він заслужив,- вторили чоловіки…». І плакали. Бездиханне тіло в дуже скромному українському військовому однострої знову піднялося над головами і попливло по центральній вулиці Ставиській у бік пам»ятника Національному герою Італії Миколі Буянову, який теж родом із Могилева-Подільського.

Через кожні кільканадцять метрів сотні цивільних і військових людей підтримували душу Андрія, що була ще десь тут, серед них тими потужними українськими гаслами, які і він, майданівець, вигукував, здавалося ще не давно на Майдані, коли виходили з нього у вічність його друзі з  Небесної сотні… Величезна траурна колона розтягнулася мало не на кілометр. За нею ще може з на півтора кілометра, або й добрих два повільно рухалися випадкові і не випадкові машини. Але не випадково в них і над ними майоріли жовто-блакитні прапорці.

… Ось і храм над Дністром. Трагічні парадокси нашого часу… Андрія внесли на подвір»я святого місця, проносили повз височенний дорогий пам»ятник із чорного граніту – помпезний з двоглавим орлом Російської Імперії, по-справжньому імперський, по-справжньому генеральський із свіжою позолотою букв старого російського алфавіту: «Храброму воину при защите Севастополя на четвёртом бастионе, кровь свою за Царя и Отечество пролившему».

Ясна річ, такого величного пам»ятника у Андрія не буде… Бо він не генерал Російської імперії, яка знову загарбала чужий Севастополь. Йому не дозволили навіть щоб за ним, до цієї церкви, бойові побратими внесли бойові і державні прапори. Священик при вході до храму скомандував — прапори  на місці!.. І їх ніби взяли тимчасово під арешт перед церковним подвір»ям звідки якось ніби злорадно виглядав той пам»ятник з двоголовим російськи орлом-мутантом над епітафією.  Російським дзьобатим хижакам там, за кілька десятків метрів від амвона, тріпотіти крильми можна, виходить, а нашим знаменам – зась… І терпляче чекали вони за огорожею, на вулиці аж поки Андрія відспівають в церкві…

Коли виносили тіло з храму знову зчинився конфуз. Знову під»їхав катафалк і запропонував свої транспорті послуги. І його знову криками відігнали від Андрія. Твердо вирішили нести в центр міста до пам»ятника Шевченку, на траурний мітинг,  знову на руках.

Мітинг розпочався з виступу міського голови Петра Бровка. Як же без нього?.. Він виступив — сказав, запевнив, подякував, побажав, а потім попередив інших, що не всі зможуть виступити бо жарко, бо родичам важко… І дійсно далеко не всі змогли тоді перед Андрієм і Шевченком сказати… Не дали… Наче то була одна заборонна команда, що там при вході до церкви і тут, що керувала мікрофонами…

Якесь начальство оголосило, що тепер на руках Андрія понесуть лише до технологічного технікуму, а далі, мовляв, на цвинтар він вже поїде. Люди змовчали, Андрій знову поплив в «Славі Україні!», в «Славі нації!», в «Герою, жителю міста, що віддав життя за Україну тричі – Слава! Слава! Слава!».. над головами. І знову обабіч дороги на  тротуарах густо стояли люди, пропускаючи траурну довжелезну колону, і їх губи шепотіли: «Герою Слава!», а сльози крізь пальці нестримно все протікали… І плакали Могилівчани не лише за Андрієм, а разом з його душею — за Україну, за ті майбутні жертви, які має ще покласти наш народ на вівтар цієї небаченої людством війни.

Через весь центр міста, мимо міської Ради, заблокувавши весь рух, процесія йшла жалісно і водночас грізно. Самооборонівські бойові прапори, майданівські стяги…

Ось і технологічний  технікум. Сонце пече — під тридцять. Ті що в камуфляжах вже аж парують. Дорогу знову перегороджує катафалк. Але і втретє йому Андрія не віддали. І понесли  його далі на руках. Через міст, під височенну розпечену, як сковорідка Шаргородську гору на цвинтар. То був вже п»ятий кілометр  шляху скорботи.

https://www.youtube.com/watch?v=gcFPdS5DZ1c&feature=youtu.be

https://www.youtube.com/watch?v=HiwVFIFSz_8&feature=youtu.be

Василь Кізка, Могилів-Подільський