ЦАРЕНКО ЙДЕ НА РЕКОРД

Кілька днів тому в одному із боїв під Луганськом, біля села Новосвєтловка, Сашу було поранено. Куля, діаметром 14,5 міліметра, випущена із крупнокаліберного кулемета рекошетом влетіла йому в щелепу зліва. Розтрощила її і зупинилася в глотці. Лікарі все ж склали Саші докупи кістки і стиснули відреставровану щелепу залізяччям тому він ледве-ледве вимовляє слова. А ще медики сказали, що у їхній практиці ще такого випадку не було, щоб куля зупинилася в глотці і людина вижила. На їх думку це своєрідний рекорд.

Саша мріє за  нього дістати стільки грошей від фонду Гіннеса, щоб вистачило на нову щелепу. А ще, він запевнив мене, що поділиться з сім»ями вбитих айдарівців і допоможе пораненим. Лиш би той рекорд його був зафіксований і прийшли по швидше за нього гроші. До речі,
це той самий Саша Царенко з Могилева-Подільського, який горів на сьомому поверсі Будинку профспілок у Києві. Там з 12 чоловік в живих залишилося двоє в тому числі він.

Я не знаю, як оформити документи на рекорд Гіннеса. Мені лиш відомо, що Саша втратив  всі свої особисті речі, в тому числі і ті, які я йому висилав. І називає мародерами тих, котрі «віджали» у нього, пораненого, навіть ноутбук, подарований йому волонтерами, а разом з ним і мій модем до нього.

Василь Кізка

На Донбасі військові затримали бойовиків із РФ, які перевозили зброю та боєприпаси.

Вчора близько 21.30 в районі Дебальцеве Донецької області військовослужбовці Національної гвардії затримали російських терористів, які перевозили зброю та боєприпаси.

Як повідомили УНІАН у прес-службі Нацгвардії, на вимогу зупинитися для перевірки документів водій не відреагував. Бійці були змушені застосувати зброю, аби зупинити транспортний засіб.
REUTERS

В автомобілі здетонував бойовий комплект, в результаті машина загорілася.

Водій та два пасажири вистрибнули із транспортного засобу та одразу ж були затримані військовослужбовцями Нацгвардії.

Затриманими виявилися громадяни РФ, які мали при собі посвідчення терористичної організації «Донецька народна республіка».

Підозрюваних передано компетентним органам для проведення подальших слідчих дій. Втрат серед особового складу військовослужбовців немає.
Детальніше читайте на УНІАН: http://www.unian.ua/politics/954861-na-donbasi-viyskovi-zatrimali-boyovikiv-iz-rf-yaki-perevozili-zbroyu-ta-boepripasi.html

ДРУГА ПОДОРОЖ В ЗОНУ АТО

Однак залишається те ж саме питання, як і місяць тому: коли, в який день, в яку годину і хвилину нарешті отой кремлівський підступний ворог схаменеться і зупинить цю братовбивчу бійню, відізве своїх псів війни, коли ворог відкотиться назад, туди – за україно-російський кордон звідки прийшов?

В пошуках відповіді на це наше всенародне питання я й відправився в черговий раз з друзями із Тульчинської народної Ради в чергову, другу для себе подорож на фронт сучасної україно-російської війни.

Як страшенно непросто поєднувати волонтерську діяльність з журналістикою знає лише той, хто як і я, поєднує їх зараз. О шостій тридцять, за кілька годин до від»їзду, я ще ламав голову над тим де, за які гроші, дістати сто тридцять літрів дорогої солярки на дорогу в один кінець, так, щоб не чіпати ті шість тисяч, які залишилися на рахунку (після закупівлі тепловізора, котрий вже воює) для придбання бінокля нічного бачення для взводу Віталія Борденюка. О сьомій після не радісних розмов про гроші з підприємцями Дзигівки, Клембівки, на яких була надія, як потопаючого на соломину, вирішили з Ямпільчанкою Інгою Прушинською відкривати таки трилітрову банку, яку я встановив напередодні в її магазині для збору пожертв. Потім порадилися з Оксаною Неприлюк – власницею магазину «Світ техніки» і встановлену і у неї таку ж банку вирішили «колоти». Разом, на восьму годину вийшла сума в тисячу гривень. Не вистачало ще шестисот. Дома дружина готує ящики з продовольством до завантаження, а буса ще немає і пального теж. Ідуть лиш переговори… Час немилосердно спливає. Треба бути в Тульчині на 12 годину із коштами на пальне в один кінець – до фронту і з вантажем продуктів, товарів  вагою не менше півтори тонни. Така домовленість з тульчинцями.

О восьмій тридцять нарешті з бусом до Тульчина все вирішено. Завантажуємо його всім своїм припасеним народним продовольчим скарбом. Як і домовлялися з Тульчинцями – півтори тонни. До повного щастя додає кілька десятків кілограмів різної продукції Вікторія Єлева, жертвує на пальне аж 200 гривень, Інга Прушинська додає ще чимало пляшок мінеральної води гроші, знову розкошелюється і пані Оксана Неприлюк . Виїжджаємо з Ямполя до Тульчина о десятій. По дорозі мізкую де ж дістати ще тридцять літрів пального, якого все таки не вистачає на заправку цього буса. В останню мить, майже за містом, згадую про РЕС. І не марно! Виручили. Сам начальник пожертвував аж 300 гривнів, не кажучи вже про талони на 30 літрів пального. Слава Богу! Тепер головне дістатися до Тульчина вчасно, щоб перевантажити продовольство у спільний бус і вже ввечері бути в Києві, а вранці – в «Айдарі».

Як кажуть, легко на папері пишеться, а на ділі… — не передати словами!..

І ось нарешті ми вирушаємо з Тульчинського майдану. В той день, коли Путін оголосив про свій «гуманітарний конвой».  Куди ми їдемо?- на другу світову чи якесь інше подібне пекло? Чи повернемося?

Познайомлю вас з нашим екіпажем. Олег Новіков – водій власного буса в який ми завантажили спільне Ямпільсько-Тульчинське продовольство. Бус став на диби. Але ми їдемо. Олег розповідає, що закінчив Тернопільську академію народного господарства, потім Національну Академію Державного управління при Президенті України, що ось так перевіз на фронт з початку свого волонтерства, близько 25 тонн товарів! Це, мабуть, особистий рекорд в області серед волонтерів-перевізників. В тілі Олега української крові мало, в основному російська, за те душа і совість повністю наші, загартовані Київським майданом.  Олег двомовний бандерівець.  А от Володимир Лєбєдєв не просто росіянин, а до того ще й родом з Донецька!.. Він підприємець. По дорозі має купити ще кілька мобільних телефонів, які замовили бійці з фронту. Руслан Подолян, підприємець помітний серед нас своїми м»язами – він призер всеукраїнських першостей, теж підприємець. У Києві до нас має підсісти фотохудожник Олексій Палій – от і вся наша волонтерська виїзна команда. Бус вже не так дибиться – ми ж сидимо спереду. Коли минаємо ДАЇ я лягаю, щоб з вікон не видно було, бо ж бус вантажний, а не пасажирський. Розмови точаться в основному про майдан, ми  ж всі тут майданівці і харчі веземо спершу теж майданівцям – в «Айдар». Олег розказує, як перед штурмом беркутівців до них в намет прийшов студент-хімік – спереду лисина, а ззаду – коса. Запропонував зробити бомбу, але поставив умову – таку, щоб не шкодила людям. Зараз такі, як він на передовій…  Стали висококласними бійцями.

Київський майдан, на думку Олега, треба було очистити, але не так безпардонно. Адже хлопці вже, було, заповнили анкети і самі б пішли б до війська за тиждень. А їх викинули на вулицю, як непотріб. В тому числі і сиріт, безхатченків, які були на Майдані в найпекельніші дні і ночі. Між тим серед тих безхатченків були добрі люди, просто доля у них така… Не чесно з ними поступила і нова влада, ой, не чесно…

Під ранок ми вже в Чугуєві. Згадується анекдот про знамениту Чугуєвську сокиру, що пливе по ріці цього міста. «То нехай собі пливе залізяка Зуєва!». Подібний пофігізм не в анекдоті, а в дійсності і призвів Донбас до страшенної біди.  Люди бачили з вікон своїх будинків, як їхніми вулицями рухалися озброєні російською зброєю  зелені чоловічки з російськими триколорами і весело сміялися, як вони вривалися в будівлі міських рад, в райвідділи міліції, СБУ, фільмували це і радісно виставляли в інтернет… От і досміялися, до всенародного горя… Тепер їм не до сміху… І нам з ними — теж…

Праворуч льотне училище. Тримайся, українська авіаціє, на тебе всі надії !  За Чугуєвом обабіч траси – сосновий ліс. Красиво. Якби ж не війна тут і зупинитися можна було б… Далі – Гетьманівка, Шевченкове – от вам і «Схід — не Україна». Є тут і Огурцівка – специфічний суржик навіть у назві села.

О восьмій ранку ми вже в Куп»янськім районі. Олег вже майже добу без сну за кермом (знала б про це ДАІ і його  мама…), каже, що його бус за технічним паспортом розрахований на 1800 кг. , а ми веземо більше трьох тонн… Ось чому він дибиться. Задні колеса сплющені, як бліни, а ніс вгору стирчить, наче у винищувача МІГ-29 при злеті.  Місто чистеньке, чепурненьке. Володя Лебедєв каже, що у нього таке враження наче ми приїхали не на Схід, а на Захід. Куп»янськ з боку Луганщини укріпився аж двома міцними блокпостами.

О десятій сорок п»ять в»їжджаємо в Луганську область. Нас вітає зона АТО… В перекладі на російську звучить так: «Добро пожаловасть в ад , бандеровцы!».  При в»їзді в Сватове вже майже розібрали блокпост.  Машин на трасі стає все менше. «Луганщина – це Україна!», — вчать політичної географії написи на вже третій авто зупинці.

В Старобільську невелика черга біля Ощадбанку. Кажуть, пенсії видають. По місту їздять машини виключно з українськими номерами, жодного російського. Магазини завалені товарами – були б лиш гроші. Зупиняємося, докупляємо потрібного на фронті провіанту. І рушаємо далі.  На трасі побільшало військової техніки, наїжаченої стволами різних калібрів. Ось і Половінкіно де місяць тому стояв, неподалік фронту, «Айдар» і куди ми возили продовольство. Тепер це глибокий тил.  Дмитрієвка.  Десятки куль пробили наскрізь автозупинку вже після того, як вона стала жовто-блакитною.

Пролітаємо Новоайдарський район. З траси ніяких руйнувань не видно — мирна ідилія. Бронетехніка так втрамбувала асфальт, що він став рівнесеньким, без жодного бугорка. Перед Щастям блокпост серйозний – далекобійні стволи.  В місті працює потужна теплова електростанція. Вона подає електрику і на Луганськ, але що з того, туди струм не доходить. А на експорт, в Росію, кажуть, поставляється і зараз… Якась випадкова жіночка охоче показує нам дорогу до «Айдару». Він тут і міліція, і прокуратура, і суд, і державна адміністрація, і центр гуманітарної допомоги… Розміщується в колишньому училищі міліції, яку айдарівці смерть, як не люблять. А в колишньому кабінеті начальника цього міліцейського училища розміщується щось середнє між каптьоркою-складом і квартирою Саші Царенка, відомого правозахисника з Могилева-Подільського. Тепер він тут офіційно іменується старшиною «Айдару» — дуже велика людина. Саша нас радо зустрічає. Показує всю звитягу айдарівської кухні. Дивовижних людей. Ось той бородач з автоматом і в тапочках – професор, а он та жіночка – залишила дома трьох дітей і воює в Айдарі вже кілька місяців. А он той пацан – з колишніх сепаратистів. У Саші зараз на трудовому перевихованні.   В останні дні батальйон поніс важкі втрати. Але настрій тут бойовий. Веселий.  Майданівський. Кожний радий спілкуванню з нами.

Приїхав Володимир Рубан на своїй чорній машині, дуже схожій на катафалк. Той, який міняє їхніх на наших. Він каже, що головне завдання виконав — обміняв сімнадцять наших полонених на одну коханку терориста… Інтерв»ю давати мені не хоче. А я й не наполягаю. Щось ми одразу один одному не сподобалися. Так буває. Хай собі їде з Богом.

За те Саша Царенко не змушує себе довго вмовляти. Його дуже цікаве інтерв»ю сподіваюся подати в наступних номерах. Упрошує нас ночувати в його апартаментах. З яких чути вибухи гармат. Саша по звуку визначає наші це чи ворожі.

Розвантажуємо для «Айдару» все що бажають. І спішимо з рештою вантажу до Вінницького прифронтового шпиталю, що не так давно переїхав ще ближче до фронту.

Вмить міцні солдатські руки вивантажують з нашого буса до двох тонн товарів. Знайомих, земляків тут тьма!  І дуже вчасно розвантажують. Бо за кілька хвилин в розташування шпиталю в»їджають автобуси, військові машини – прибуває ротаційна зміна. Її зустрічають цілим натовпом — радісними вигуками, усмішками, обіймами і поцілунками.  Прибулі на старезних пошарпаних ЛАЗах ледь стоять на ногах, але щасливі, хизуються  новенькою броньованою швидкою допомогою, яку умільці зробили з інкасаторської машини для шпиталю. Спільна вечеря. Меню, як в ресторані. І не дивно — тут служить старшим поваром власник Вінницького ресторану, що розміщується в кінотеатрі Росія Володимир Косівський.  Йому таке удружив Вінницький воєнком, але він на нього не ображається. Особливо цьому дуже раді добре нагодовані бійці. Володя тут має погріб і у ньому складає всі волонтерські продукти. Погріб заповнений по вінця всілякою смакотою.

Після смачної дружної вечері виходимо з намету подихати повітрям. Над шпиталем мирне зоряне небо. Раптом хтось із тутешніх показує зірочку, що рухається над нами. Виявляється, це російський безпілотник. Безкарно летить собі, скотина. І нічим його дістати, падлу.  Пролетів і зник десь за горизонтом. За кілька хвилин – вже другий сунеться… Шпитальні реагують на них спокійно, а мене розриває злість. Але що ж поробиш, чим вони його — таку дрібну паскуду, на такій підзоряній висоті зіб»ють? Кажуть, «Іглами» цю падаль дістають на раз два. Але ж де їх тут, в шпиталі,  взяти?.. Отже, вирішую я, Путін з висоти бачить все і мене в тому числі, а тому показую безпілотнику дулю, хай її збільшить і передасть в Кремль.

З такими невеселими думками лягаю спати в салоні порожнього вже нашого буса. Заснув. І раптом десь опівночі зліва, поряд зовсім, коротка крупнокаліберна черга. Потім ще і ще. За мить з протилежного боку озивається кількома чергами ще якийсь крупнокаліберний ствол.  І пішло…  Де наші, де ворог?! Кидаюся до дверей, а вони закриті зовні. (Добре, що ногами не вибив…).   Звідки, якими силами наступають невідомо.  Розумію, що зараз спалахуватимуть машини і я тут підсмажуся, як общипана курка в духовці. Вирішую смерть прийняти лежачи.

Відкрили мене вже тоді, коли все стихло. «Безпілотника збили. Зенітники замочили»,- весело розповідали хлопці правду чи може прибрехали трішки цивільним людям…

Вранці, о шостій ми готувалися в зворотній путь. І тут підходить до мене Ігор, Вінничанин. Не  знаю чому саме мені він вирішив це розказати. І каже, що після того, як переніс з КАМАЗа у вертоліт перших чотирнадцять вбитих у нього відкрився дар яснобачення.  Розговорилися. Ігор пророчить, що цей шпиталь уже ніколи у Вінницю не повернеться… Мені стає моторошно, як не повернеться?!.. На щастя Ігор заспокоює, — він тут просто стане військовою частиною під номером 0206. А 25 серпня будуть паради по всіх містах України. Миротворчі війська тут, на Сході, будуть виключно українські, російських  не буде. Крим ми повернемо і таки буде так, як сказав Гелетей – парад наш в Сімферополі. «Росія виступила проти нас, як агресор, а Європа, Порошенко – масони, вони умом воюють. Тут уже мир. Хоч ще покладемо за нього багато людей…». Далі він розповів про тих 14 убитих ще в Орєхово детально. Були вони  без рук, без ніг, без голів… «Я думав, що то піна у нього з рота, а то білі опариші…», — розказував мені цей молодий сивіючий пророк за кілька хвилин до нашого від»їзу. Сходило сонце, наступав новий день сучасної україно-російської війни.

Відеорепортаж про подорож на фронт дивіться тут

https://www.youtube.com/watch?v=Muf9Gt8QRto

Василь Кізка,  зона АТО

У Слав’янську життя триває…

і зовсім це не схоже на той колишній Слав’янськ, в який вони увійшли першими трохи більше місяця тому! А ще люди дуже радіють нашим, вибігають назустріч, тиснуть руки… Наче й не було війни… Приймайте вдячність, рідні наші захисники, ви її заслужили сповна! Людям жити та радіти, а вам йти далі, туди де без вас не обійтися… Бережіть себе і нехай збереже вас Господь!
Фотография: Щойно отримала фотку!  Хлопцi кажуть, у Слав'янську життя триває... На пляжі повно народу, і зовсім це не схоже на той колишній Слав'янськ, в який вони увійшли першими трохи більше місяця тому! А ще люди дуже радіють нашим, вибігають назустріч, тиснуть руки... Наче й не було війни... Приймайте вдячність, рідні наші захисники, ви її заслужили сповна! Людям жити та радіти, а вам йти далі, туди де без вас не обійтися... Бережіть себе і нехай збереже вас Господь! А ми...ми любимо вас так сильно, як тільки здатні любити людські серця!

Московські активісти «оточили» Кремль синьо-жовтими написами «Крим — це Україна»

http://images.unian.net/photos/2014_08/1407270915-7781-moskva-graffiti-kryim-ukraina.jpg

У центрі Москви активісти Московської сотні провели інформаційне оточення Кремля, прикрасивши набережні, підземні переходи та асфальт креативними та сміливими графіті з гаслами «Крим – це Україна» у синьо-жовтих кольорах, повідомляє ТСН.

Читайте також: Націоналісти проведуть у Москві мітинг «За Донецкую Русь»

Крім того, активісти фарбою залишили на асфальті громадянські заклики «Свободу героям Болотної», а також прикрасили трафаретами, як російські ракети збивають літак.


Детальніше читайте на УНІАН: http://www.unian.ua/politics/947883-moskovski-aktivisti-otochili-kreml-sino-jovtimi-napisami-krim-tse-ukrajina.html

Московські активісти «оточили» Кремль синьо-жовтими написами «Крим — це Україна» 05.08.2014 | 23:16 Сміливі графіті з гаслами «Крим – це Україна» прикрасили набережні, переходи та дороги у самому центрі російської столиці. / uainfo.org Московські активісти «оточили» Кремль синьо-жовтими написами «Крим — це Україна» / uainfo.org У центрі Москви активісти Московської сотні провели інформаційне оточення Кремля, прикрасивши набережні, підземні переходи та асфальт креативними та сміливими графіті з гаслами «Крим – це Україна» у синьо-жовтих кольорах, повідомляє ТСН. Читайте такожНаціоналісти проведуть у Москві мітинг «За Донецкую Русь» Крім того, активісти фарбою залишили на асфальті громадянські заклики «Свободу героям Болотної», а також прикрасили трафаретами, як російські ракети збивають літак.
Детальніше читайте на УНІАН: http://www.unian.ua/politics/947883-moskovski-aktivisti-otochili-kreml-sino-jovtimi-napisami-krim-tse-ukrajina.html

ВЕТЕРАНИ — ПРИКОРДОНИКИ МОГИЛЕВА-ПОДІЛЬСЬКОГО ДОБРОВІЛЬНО ПОВЕРТАЮТЬСЯ НА СЛУЖБУ

Вчора Андрій Саєнко пішов добровольцем на службу в прикордонники.

Отак проводжала його дружина — Оля.

Вони і в найпекельніші часи битви на Майдані були разом.

Героям — слава!

 

https://scontent-b-cdg.xx.fbcdn.net/hphotos-xap1/t1.0-9/p180x540/1912263_10201474061651929_2143097546375851001_n.jpg

Фото В.Кізки:  Ольга та Андрій Саєнки з Могилева-Подільського.

ВОРОГ НАМАГАЄТЬСЯ ОДУРМАНИТИ НАШ ТИЛ

Позаминулоїї неділі я був в заповненому жінками Дзигівському Будинку культури. Спершу їх  головними вимогами було не дозволити Ямпільському міжрайвійськкомату проводити мобілізацію в їхньому селі. Вирішували створити самооборону в Дзигівці і ні в якому разі не посилати своїх воювати в АТО. От, мовляв, якщо ворог прийде в їх село, то вони йому покажуть…

Складалося враження, що в країну повертається махновщина зразка 1919-20 року. Цікаво, що районне начальство, як по команді, повністю проігнорувало цей багатозначний виступ селян. Тоді вони самі поїхали  в понеділок в район і добре дали перцю  Ямпільському  райвійськкоматові. На щастя здоровий глузд переміг і справа завершилася полюбовно. Більше того, селяни, розібравшись хто є хто повели справжній наступ на велику корупцію про який розкажу в подальших публікаціях.

А з  неділі на понеділок, група вже Могилівських жінок в категоричній формі вимагала мого приїзду на заблокований ними міжнародний пункт пропуску. Привід для акції такий, що словами не передати — в неділю їм стало відомо про загибель на україно-російському кордоні, в районі пункту пропуску Довжанський, чотирьох бійців Могилів-Подільського прикордонного загону. Кадри про те, яке там було пекло вже облетіли весь світ.  Жаль що військові зведення стали надто сухими і повідомили лиш арифметику – четверо загиблих і не сказали, що ті четверо – прикордонники Могилів-Подільського прикордонного загону.

Яку найпершу вимогу, приблизно о третій годині ночі від них почув? Хай відпустять Могилівських прикордонників з бойових позицій на фронті додому. Досить, навоювалися вже кілька місяців, голодні, без води, обірвані, знеможені під постійним обстрілом з російського і сепаратиського боків. Про те, що, приміром, Дзигівські матері своїх синів на заміну їхнім там вирішили не пускати, вони не знали. Отже, якби всі матері бійців в країні так діяли, то в один момент ділянка фронту просто була б відкрита на велику втіху ворогу. Жменька добровольчих батальйонів Україну не змогла б захистити, як ті 300 студентів під Крутами.

Мера міста Петра Бровка жінки, за їх словами,   прогнали від себе ще звечора, командира загону теж до ранку ніхто не бачив, з тих пір, як вони блокували штаб  загону, а потім, несподівано, по чиїсь команді, переправилися сюди.    Вони надіялися що я їх у блокуванні транспортної артерії країни підтримаю, а коли дізналися, що ні – вилили на мене всю лють і ненависть, як на свого ворога. Цікаво, що заводили жінок кілька молодиків, цілком боєздатного віку…

На місці події  оперативно появилася Кишинівська, але насправді пропридністровська, а значить — проросійська преса і її вбиті горем жінки, не розібравшись хто їх друг, а хто ворог приймали  люб’язно, як «вежлівих чєловєчков» колишній наш обдурений подібним чином Крим… «Вежлівий» журналіст із-за рубежа якби ж то був лише журналістом… Насправді, фінансуючи Придністров»я, ворожі нам сили в правобережній Молдові, Кремль своїх шпигунів і диверсантів різного калібру просто маскує під видом журналістів.

Не менш цікаво, що напередодні проросійські сили намагалися блокувати цей самий міжнародний пункт пропуску, але з молдовського боку, з Отачь. Не важко тепер здогадатися який  хід стратегічної мислі путінських кротів тут. Захоплення Отач і Могилева в ході наступу з  Бельц, Придністров»я –  не така вже далека від можливої реальності гіпотеза. Про яку і не здогадуються жінки, яких ворог використовує, як кажуть всліпу.

Помічник народного депутата Ляшка В. Лавренчук намагався передати їм слова члена парламенту про те, що пан Олег не підтримує таку акцію – закричали, підтримані молодчиками, ніби вже і Ляшко їм ворог.
Колишній мер Могилева-Подільського М.Саволюк із своїм сином Віталієм – бійці розвідвзводу Нацгвардії, які зараз перебувають кілька днів на перепочинку дома, в Могилеві, намагалися ввести акцію хоч якось в цивілізоване, законне русло. Та куди там!  Із-за спин жінок вихоплювалися кілька чоловіків і намагалися вчинити бійку.

Вранці, під одинадцяту годину, приїхав і   командир загону. Йому було важко.  Багато разів ставили запитання чому найбільше втрат зі всіх прикордонних загонів, які представлені в зоні АТО, несе Могилів-Подільський?  Відповідав, що він не Бог і не може визначити куди впасти ракеті чи снаряду. Хай так, але за які гріхи ці ракети і снаряди ворога Бог направляє найбільше саме на прикордонників-Могилівчан? За менше ніж за два тижні вже п»ятеро їх загинуло!.. Це смертельний рекорд в країні серед прикордонних загонів. Хіба можна таке пояснити випадковістю?

А може  справа зовсім в іншому, в злитті інформації, в надзвичайно поганій підготовці матеріальної частини воїнів і їх бойовій готовності, у злочинній відсутності ротації на найпекельніших ділянках, в хабарництві і не патріотизмі тих, від кого залежить життя людей?

Кільканадцять днів тому, після багатьох скарг прикордонників, яких відправляли на фронт,  я приїздив в загін і намагався поговорити з командиром, щоб запобігти відправці в зону АТО бійців на вкрай застарілій техніці, без належних шоломів, взуття тощо. Мене не допустили до нього…

Або ще такий факт. 23 липня  запропонував більше пів тонни високоякісних продуктів, для прикордонників, яких відправляють на україно-російський кордон. Взяли, завантажили і 250 кілограмів хорошої картоплі, і 63 банки рибних сертифікованих консервів, і 15  банок яловичини, і 11 — м»ясного паштету – продукція з магазину «Копійка», «Смак», «Наша ряба»…  Всього 27 найменувань товарів. Домовилися, що на другий день дадуть документ про прийняття продукції.  Не дали і на час блокади пункту пропуску – на 28 липня.  Між тим, крім інших обвинувачень жінки викрикували, що начальство відбирає для власних потреб найкращу продукцію, яку привозить населення, а прикордонники голодують на фронті.

Я не знаю чи риє в штабі Могилів-Подільського прикордонного загону якийсь хитромудрий «кріт». Але часто думаю про це…

У ту саму ніч, коли вбиті горем, налякані жінки блокували пункт пропуску – над містом злітав св»ятковий феєрверк і неслася радісна музика зі сторони «Петропалацу». Гаразд, і по інших забігайлівках було тоді щось подібне наче вже завтра кінець світу… Але може там ще не знали про горе, а мер Могилева  знав, то чого хоча б в цей час не зупинив той болючий салют, який краяв серця багатьох жінок, що блокували і не блокували блокпост, а просто оплакували жерт дома?!..

Він говорить зовні дуже правильні слова і навіть зітхає правдоподібно  гірко. Але як тоді пояснити, що міська Рада приймає рішення про передачу землі в приватні руки біля самого пам»ятника Національному героєві Італії Миколі Буянову – уродженцеві Могилева-Подільського?..  Як пояснити рішення суду першої інстанції, яким протест прокурора на це був відхилений? Як пояснити чому той пам»ятник Герою в такому жалюгідному плачевному стані? Як пояснити майже знищений інший пам»ятник – героїчний 112 дот МЯУРу в Могилеві? Чи може така місцева влада осягнути, що слід не віддавати ту землю в приватні руки, а проектувати там меморіал героїв вже і цієї війни? Адже Могилів, його герої сучасні, показують в теперішніх битвах такий героїзм, який уславляє всю країну, весь народ. Його жертви в найзапекліших боях цьому підтвердження.

Вороги ж святий гнів жінок направляють не проти тих хто розкрадає в їхньому місті все, що можна вкрасти, хто відправляє їх дітей без належного оснащення в російську м»ясорубку і не несе за загибель воїнів ніякої відповідальності, а по суті  проти самих себе.

Дорогі сестри, безперечно ми ще не очистилися і в тилу від скверни Януковича і Путіна. Ця зараз  є. Але наступаємо ми, а не вони на фронті. І підтримує світ нас, а не їх,  перемога буде за нами, а не за ними! Тримайтеся, рідні, хай нам допомагає Бог! Не даймо себе залякати і одурити. Ворог має заплатити сповна за  велике горе, яке він нам приніс. Має відповісти перед Богом і міжнародним трибуналом.

Василь Кізка, Могилів-Подільський