ДРУГА ПОДОРОЖ В ЗОНУ АТО

Однак залишається те ж саме питання, як і місяць тому: коли, в який день, в яку годину і хвилину нарешті отой кремлівський підступний ворог схаменеться і зупинить цю братовбивчу бійню, відізве своїх псів війни, коли ворог відкотиться назад, туди – за україно-російський кордон звідки прийшов?

В пошуках відповіді на це наше всенародне питання я й відправився в черговий раз з друзями із Тульчинської народної Ради в чергову, другу для себе подорож на фронт сучасної україно-російської війни.

Як страшенно непросто поєднувати волонтерську діяльність з журналістикою знає лише той, хто як і я, поєднує їх зараз. О шостій тридцять, за кілька годин до від»їзду, я ще ламав голову над тим де, за які гроші, дістати сто тридцять літрів дорогої солярки на дорогу в один кінець, так, щоб не чіпати ті шість тисяч, які залишилися на рахунку (після закупівлі тепловізора, котрий вже воює) для придбання бінокля нічного бачення для взводу Віталія Борденюка. О сьомій після не радісних розмов про гроші з підприємцями Дзигівки, Клембівки, на яких була надія, як потопаючого на соломину, вирішили з Ямпільчанкою Інгою Прушинською відкривати таки трилітрову банку, яку я встановив напередодні в її магазині для збору пожертв. Потім порадилися з Оксаною Неприлюк – власницею магазину «Світ техніки» і встановлену і у неї таку ж банку вирішили «колоти». Разом, на восьму годину вийшла сума в тисячу гривень. Не вистачало ще шестисот. Дома дружина готує ящики з продовольством до завантаження, а буса ще немає і пального теж. Ідуть лиш переговори… Час немилосердно спливає. Треба бути в Тульчині на 12 годину із коштами на пальне в один кінець – до фронту і з вантажем продуктів, товарів  вагою не менше півтори тонни. Така домовленість з тульчинцями.

О восьмій тридцять нарешті з бусом до Тульчина все вирішено. Завантажуємо його всім своїм припасеним народним продовольчим скарбом. Як і домовлялися з Тульчинцями – півтори тонни. До повного щастя додає кілька десятків кілограмів різної продукції Вікторія Єлева, жертвує на пальне аж 200 гривень, Інга Прушинська додає ще чимало пляшок мінеральної води гроші, знову розкошелюється і пані Оксана Неприлюк . Виїжджаємо з Ямполя до Тульчина о десятій. По дорозі мізкую де ж дістати ще тридцять літрів пального, якого все таки не вистачає на заправку цього буса. В останню мить, майже за містом, згадую про РЕС. І не марно! Виручили. Сам начальник пожертвував аж 300 гривнів, не кажучи вже про талони на 30 літрів пального. Слава Богу! Тепер головне дістатися до Тульчина вчасно, щоб перевантажити продовольство у спільний бус і вже ввечері бути в Києві, а вранці – в «Айдарі».

Як кажуть, легко на папері пишеться, а на ділі… — не передати словами!..

І ось нарешті ми вирушаємо з Тульчинського майдану. В той день, коли Путін оголосив про свій «гуманітарний конвой».  Куди ми їдемо?- на другу світову чи якесь інше подібне пекло? Чи повернемося?

Познайомлю вас з нашим екіпажем. Олег Новіков – водій власного буса в який ми завантажили спільне Ямпільсько-Тульчинське продовольство. Бус став на диби. Але ми їдемо. Олег розповідає, що закінчив Тернопільську академію народного господарства, потім Національну Академію Державного управління при Президенті України, що ось так перевіз на фронт з початку свого волонтерства, близько 25 тонн товарів! Це, мабуть, особистий рекорд в області серед волонтерів-перевізників. В тілі Олега української крові мало, в основному російська, за те душа і совість повністю наші, загартовані Київським майданом.  Олег двомовний бандерівець.  А от Володимир Лєбєдєв не просто росіянин, а до того ще й родом з Донецька!.. Він підприємець. По дорозі має купити ще кілька мобільних телефонів, які замовили бійці з фронту. Руслан Подолян, підприємець помітний серед нас своїми м»язами – він призер всеукраїнських першостей, теж підприємець. У Києві до нас має підсісти фотохудожник Олексій Палій – от і вся наша волонтерська виїзна команда. Бус вже не так дибиться – ми ж сидимо спереду. Коли минаємо ДАЇ я лягаю, щоб з вікон не видно було, бо ж бус вантажний, а не пасажирський. Розмови точаться в основному про майдан, ми  ж всі тут майданівці і харчі веземо спершу теж майданівцям – в «Айдар». Олег розказує, як перед штурмом беркутівців до них в намет прийшов студент-хімік – спереду лисина, а ззаду – коса. Запропонував зробити бомбу, але поставив умову – таку, щоб не шкодила людям. Зараз такі, як він на передовій…  Стали висококласними бійцями.

Київський майдан, на думку Олега, треба було очистити, але не так безпардонно. Адже хлопці вже, було, заповнили анкети і самі б пішли б до війська за тиждень. А їх викинули на вулицю, як непотріб. В тому числі і сиріт, безхатченків, які були на Майдані в найпекельніші дні і ночі. Між тим серед тих безхатченків були добрі люди, просто доля у них така… Не чесно з ними поступила і нова влада, ой, не чесно…

Під ранок ми вже в Чугуєві. Згадується анекдот про знамениту Чугуєвську сокиру, що пливе по ріці цього міста. «То нехай собі пливе залізяка Зуєва!». Подібний пофігізм не в анекдоті, а в дійсності і призвів Донбас до страшенної біди.  Люди бачили з вікон своїх будинків, як їхніми вулицями рухалися озброєні російською зброєю  зелені чоловічки з російськими триколорами і весело сміялися, як вони вривалися в будівлі міських рад, в райвідділи міліції, СБУ, фільмували це і радісно виставляли в інтернет… От і досміялися, до всенародного горя… Тепер їм не до сміху… І нам з ними — теж…

Праворуч льотне училище. Тримайся, українська авіаціє, на тебе всі надії !  За Чугуєвом обабіч траси – сосновий ліс. Красиво. Якби ж не війна тут і зупинитися можна було б… Далі – Гетьманівка, Шевченкове – от вам і «Схід — не Україна». Є тут і Огурцівка – специфічний суржик навіть у назві села.

О восьмій ранку ми вже в Куп»янськім районі. Олег вже майже добу без сну за кермом (знала б про це ДАІ і його  мама…), каже, що його бус за технічним паспортом розрахований на 1800 кг. , а ми веземо більше трьох тонн… Ось чому він дибиться. Задні колеса сплющені, як бліни, а ніс вгору стирчить, наче у винищувача МІГ-29 при злеті.  Місто чистеньке, чепурненьке. Володя Лебедєв каже, що у нього таке враження наче ми приїхали не на Схід, а на Захід. Куп»янськ з боку Луганщини укріпився аж двома міцними блокпостами.

О десятій сорок п»ять в»їжджаємо в Луганську область. Нас вітає зона АТО… В перекладі на російську звучить так: «Добро пожаловасть в ад , бандеровцы!».  При в»їзді в Сватове вже майже розібрали блокпост.  Машин на трасі стає все менше. «Луганщина – це Україна!», — вчать політичної географії написи на вже третій авто зупинці.

В Старобільську невелика черга біля Ощадбанку. Кажуть, пенсії видають. По місту їздять машини виключно з українськими номерами, жодного російського. Магазини завалені товарами – були б лиш гроші. Зупиняємося, докупляємо потрібного на фронті провіанту. І рушаємо далі.  На трасі побільшало військової техніки, наїжаченої стволами різних калібрів. Ось і Половінкіно де місяць тому стояв, неподалік фронту, «Айдар» і куди ми возили продовольство. Тепер це глибокий тил.  Дмитрієвка.  Десятки куль пробили наскрізь автозупинку вже після того, як вона стала жовто-блакитною.

Пролітаємо Новоайдарський район. З траси ніяких руйнувань не видно — мирна ідилія. Бронетехніка так втрамбувала асфальт, що він став рівнесеньким, без жодного бугорка. Перед Щастям блокпост серйозний – далекобійні стволи.  В місті працює потужна теплова електростанція. Вона подає електрику і на Луганськ, але що з того, туди струм не доходить. А на експорт, в Росію, кажуть, поставляється і зараз… Якась випадкова жіночка охоче показує нам дорогу до «Айдару». Він тут і міліція, і прокуратура, і суд, і державна адміністрація, і центр гуманітарної допомоги… Розміщується в колишньому училищі міліції, яку айдарівці смерть, як не люблять. А в колишньому кабінеті начальника цього міліцейського училища розміщується щось середнє між каптьоркою-складом і квартирою Саші Царенка, відомого правозахисника з Могилева-Подільського. Тепер він тут офіційно іменується старшиною «Айдару» — дуже велика людина. Саша нас радо зустрічає. Показує всю звитягу айдарівської кухні. Дивовижних людей. Ось той бородач з автоматом і в тапочках – професор, а он та жіночка – залишила дома трьох дітей і воює в Айдарі вже кілька місяців. А он той пацан – з колишніх сепаратистів. У Саші зараз на трудовому перевихованні.   В останні дні батальйон поніс важкі втрати. Але настрій тут бойовий. Веселий.  Майданівський. Кожний радий спілкуванню з нами.

Приїхав Володимир Рубан на своїй чорній машині, дуже схожій на катафалк. Той, який міняє їхніх на наших. Він каже, що головне завдання виконав — обміняв сімнадцять наших полонених на одну коханку терориста… Інтерв»ю давати мені не хоче. А я й не наполягаю. Щось ми одразу один одному не сподобалися. Так буває. Хай собі їде з Богом.

За те Саша Царенко не змушує себе довго вмовляти. Його дуже цікаве інтерв»ю сподіваюся подати в наступних номерах. Упрошує нас ночувати в його апартаментах. З яких чути вибухи гармат. Саша по звуку визначає наші це чи ворожі.

Розвантажуємо для «Айдару» все що бажають. І спішимо з рештою вантажу до Вінницького прифронтового шпиталю, що не так давно переїхав ще ближче до фронту.

Вмить міцні солдатські руки вивантажують з нашого буса до двох тонн товарів. Знайомих, земляків тут тьма!  І дуже вчасно розвантажують. Бо за кілька хвилин в розташування шпиталю в»їджають автобуси, військові машини – прибуває ротаційна зміна. Її зустрічають цілим натовпом — радісними вигуками, усмішками, обіймами і поцілунками.  Прибулі на старезних пошарпаних ЛАЗах ледь стоять на ногах, але щасливі, хизуються  новенькою броньованою швидкою допомогою, яку умільці зробили з інкасаторської машини для шпиталю. Спільна вечеря. Меню, як в ресторані. І не дивно — тут служить старшим поваром власник Вінницького ресторану, що розміщується в кінотеатрі Росія Володимир Косівський.  Йому таке удружив Вінницький воєнком, але він на нього не ображається. Особливо цьому дуже раді добре нагодовані бійці. Володя тут має погріб і у ньому складає всі волонтерські продукти. Погріб заповнений по вінця всілякою смакотою.

Після смачної дружної вечері виходимо з намету подихати повітрям. Над шпиталем мирне зоряне небо. Раптом хтось із тутешніх показує зірочку, що рухається над нами. Виявляється, це російський безпілотник. Безкарно летить собі, скотина. І нічим його дістати, падлу.  Пролетів і зник десь за горизонтом. За кілька хвилин – вже другий сунеться… Шпитальні реагують на них спокійно, а мене розриває злість. Але що ж поробиш, чим вони його — таку дрібну паскуду, на такій підзоряній висоті зіб»ють? Кажуть, «Іглами» цю падаль дістають на раз два. Але ж де їх тут, в шпиталі,  взяти?.. Отже, вирішую я, Путін з висоти бачить все і мене в тому числі, а тому показую безпілотнику дулю, хай її збільшить і передасть в Кремль.

З такими невеселими думками лягаю спати в салоні порожнього вже нашого буса. Заснув. І раптом десь опівночі зліва, поряд зовсім, коротка крупнокаліберна черга. Потім ще і ще. За мить з протилежного боку озивається кількома чергами ще якийсь крупнокаліберний ствол.  І пішло…  Де наші, де ворог?! Кидаюся до дверей, а вони закриті зовні. (Добре, що ногами не вибив…).   Звідки, якими силами наступають невідомо.  Розумію, що зараз спалахуватимуть машини і я тут підсмажуся, як общипана курка в духовці. Вирішую смерть прийняти лежачи.

Відкрили мене вже тоді, коли все стихло. «Безпілотника збили. Зенітники замочили»,- весело розповідали хлопці правду чи може прибрехали трішки цивільним людям…

Вранці, о шостій ми готувалися в зворотній путь. І тут підходить до мене Ігор, Вінничанин. Не  знаю чому саме мені він вирішив це розказати. І каже, що після того, як переніс з КАМАЗа у вертоліт перших чотирнадцять вбитих у нього відкрився дар яснобачення.  Розговорилися. Ігор пророчить, що цей шпиталь уже ніколи у Вінницю не повернеться… Мені стає моторошно, як не повернеться?!.. На щастя Ігор заспокоює, — він тут просто стане військовою частиною під номером 0206. А 25 серпня будуть паради по всіх містах України. Миротворчі війська тут, на Сході, будуть виключно українські, російських  не буде. Крим ми повернемо і таки буде так, як сказав Гелетей – парад наш в Сімферополі. «Росія виступила проти нас, як агресор, а Європа, Порошенко – масони, вони умом воюють. Тут уже мир. Хоч ще покладемо за нього багато людей…». Далі він розповів про тих 14 убитих ще в Орєхово детально. Були вони  без рук, без ніг, без голів… «Я думав, що то піна у нього з рота, а то білі опариші…», — розказував мені цей молодий сивіючий пророк за кілька хвилин до нашого від»їзу. Сходило сонце, наступав новий день сучасної україно-російської війни.

Відеорепортаж про подорож на фронт дивіться тут

https://www.youtube.com/watch?v=Muf9Gt8QRto

Василь Кізка,  зона АТО

ДРУГА ПОДОРОЖ В ЗОНУ АТО: 8 комментариев

  1. Мурашки по спині від прочитаного…

    Ми ПЕРЕМОЖЕМО, це ПРАВДА!

    Дякуемо ВАМ, дорогі наші друзі за Ваш труд, за Вашу допомогу нашим бійцям!

    СЛАВА УКРАЇНІ!!!

  2. Друзі, після повернення із зони АТО стало відомо про те, що поранений Саша Царенко. Він зараз в госпіталі. Йому важко говорити, але він не падає духом.

  3. Моя колега — російська журналістка із Ростова-на-Дону, де переховується Янукович прислала мені відгук на мій матеріал опублікований без кастрації в Могилів-Подільській правді про остранню мою подорож в зону АТО: «Василий, я прочла твой материал. Ты уже не просто журналист. Ты — хороший писатель. И тебе обязательно надо написать об этом книгу. Как очевидцу, как участнику событий. Вспомни, как это делал Алесь Адамович «Я — из огненной деревни», «Блокадная книга», его подшефная Светлана Алексеевич — «У войны не женское лицо». Найди свою тему, свой ракурс, а правдивости, искренности тебе не занимать. Пишешь честно, пронзительно, но тебе надо побольше чужих мнений накопить — самых разных. Именно сейчас, а не потом, когда все будет выглядеть, чувствоваться по-другому.

    Поосторожней, пожалуйста!!! «.

    Я й сам знаю, що є непоганим письменником. Але працюю в газеті «33 канал», а там письменники не потрібні. Там потрібні бігунки. Як не дивно, але письменники-публіцисти серйозного рівня не потрібні зараз і Україні. На фронті, в тилу — ніде. Який апсурд!

  4. Дорогі мої друзі!Щиро вітаю всіх Вас з Першим, істинним Днем Незалежності України!

    Саме сьогодні, через 23 роки, після смерті СССР, ми відрізаємо ту «пуповину», що стільки років так неприродньо єднала нас з тим «мертвим тілом».

    Ми вижили, ми не піддалися некрозу, ми відродилися, ми починаємо жити САМОСТІЙНО!!!!!!

    Дорогі мої! Бережи Вас Боже!!! Бережи Боже Україну та увесь український народ!

    СЛАВА УКРАЇНІ!!!!! ГЕРОЯМ СЛАВА!!!

    Ваша О.Саєнко.

  5. Стосовно того, що зараз не потрібні письменники-публіцисти, це неправда, шановний Василь Володимирович. Просто, хтось може хоче, щоб так сталося, але це далеко не так.

    Невже в «33-му каналі» ніхто не знає, що хороша публіцистика читається та сприймається читачем набагато краще, чим сухий текст про ті чи інші події?
    Адже, публіцистичні очерки чи оповідання заставляють людей задумуватись, розсуждати, мислити, задаватись питаннями….
    І саме це зараз всім дуже потрібно! А декому просто необхідно….

    Для того, щоб у них мозок прокидався від тривалого анабіозу.

    Якщо це комусь в «33-му каналі» сьогодні непотрібно, то йому не місце в сучасних ЗМІ! Таким ретроградам краще сидіти вдома та перечитувати «шедеври» покійного Л.І.Брежнева на зразок «Малая земля», «Целина» та «Возрождение»……

Комментарии запрещены.