ВОНИ РЯТУВАЛИ СЛОВ»ЯНСЬК

В числі найяскравіших подвигів цієї війни, який бачив весь світ, в буквальному розумінні цього слова, бо його показували безліч телеканалів планети, є подвиг екіпажу українського військового літака АН-30. Всі ми помремо, але,  чесно кажучи, на таку героїчну смерть, на очах у всього світу, ще треба заслужити перед Богом.

Таких машин в Україні, за словами шаленіючого від радості, що літак збили, так званого «народного» мера Слов»янська В»ячеслава Пономарьова в Україні було всього  лише дві. А за словами людини, яка дуже добре знала майора Камінського, який героїчно загинув під час виконання бойового завдання у тому польоті, друга машина лише числилася в стою, а насправді її розбирали на запасні частини для першої, що літала.

Цей літак України був всесвітньо відомим. Можна сказати – він був справжнім символом нашої миролюбивої держави, яка добровільно відмовилася від атомної зброї. Виконував особливі миротворчі місії. Згідно міжнародних угод літав над багатьма країнами, під егідою ООН, фотографуючи їх території з метою міжнародного контролю за озброєнням, за тим, щоб війна непомітно і підступно не запалила держави, а може й континенти.  По суті, це був мирний, беззахисний літак. Він, крім знімальної апаратури, не мав ніякого озброєння. Навіть особисту стрілецьку зброю не всі члени екіпажу взяли в той свій останній бойовий політ.  Власне, бойовим його теж можна назвати лише досить умовно. Він фотографував наше українське місто Слов»янськ з метою фіксації бойової техніки і бойових підрозділів з Росії, які, щодня, порушуючи міжнародне законодавство, не кажучи вже про російське, українське вторгаються на українську територію і ведуть війну. Як відомо, Росія і до сьогодні заперечує свою пряму причетність до таких бойових дій з Україною навіть в ООН. Тому світу потрібні неспростовні докази. Саме їх і здобував той літак. Ось чому, за великим рахунком,  він був таким небезпечним, ось чого за ним полювали  і таки  збили російським же переносним зенітним комплексом «Верба», який лиш став поступати на озброєння російської армії.

Власне, полювання було двостороннє – АН-30 полював за російськими диверсантами своїми фото і відеокамерами, а ті, в свою чергу полювали за ним сучасною зброєю. Щоб збити таку машину, ясна річ, потрібне було наведення на неї не лише із землі, а й з неба. Неспроста російські розвідувальні літаки в той час літали поблизу кордону…

За даними з українських військових спеціалістів з Борисполя, де базувався цей літак, перед влученням в нього екіпаж встиг повідомити, що пролітає над церквою. Спеціалісти доводять, що саме з її території було випущено ті дві вбивчі ракети. І це теж показово і багатозначно. Православна церква Московського Патріархату, особливо в тих краях, теж, по суті воює з Україною. Ще жодного разу її Московський Патріарх не засудив окупацію росіянами українського Криму, теперішню агресію Росії проти нашої держави. І не осудить. Бо таке воно, підневільне імперське російське православ»я вже не одне століття. Воно служить, перш за все не Богу, а цярю… І тому немає нічого дивного в тому, що з  церкви того православія стріляли по нашому беззбройному літаку.

Отже, збили не просто літак України. Збили легенду, збили мрію, збили прагнення до миру. А втім, літак можна зробити ще кращий і досить швидко. А от вивчити, виплекати такий висококласний екіпаж міжнародного класу неможливо в короткий час. І це знає розвідувальне відомство Росії, тому й радіє тихцем…

То був не перший бойовий політ над Слов»янськом. Екіпаж літав над ним не раз. Не раз його обстрілювали. Кулі дірявили алюміній. Пілоти встелили днище літака бронежилетами і продовжували літати, доставляючи дуже потрібні розвідувальні дані, що не раз використовувалися і дипломатами, як докази агресії Росії.

В номері за 18 червня «33 канал» розповів про льотчика-аса цього екіпажу Констянтина Могилка, Вінничанина. Сьогодні ж розкажу  про борт-інженера, який і виконував ті  зйомки – майора Сергія Камінського, родину його добре і вже давно знаю. З  батьком – Василем Юхимовичем ми колись працювали в райгазеті – він шофером, а я завідуючим відділом. Мама – Галина Михайлівна і досі працює прибиральницею на Ямпільській автостанції. Молодший брат – міліціонер. Це звичайна українська родина із тих, які є корінням нашого краю, його основою. Ясна річ, вона ніколи в очі не бачила жодного живого справжнього бандерівця, не думаю, що Правий сектор її теж дуже відомий, але що ти доведеш Путіну?.. Для нього ми всі, хто захищає Україну — бандерівці і Правий сектор. А може це й на краще, тепер Україна, завдяки Путіну, все більше переконується, що Степан Бандера був її вірним сином.

Вісім класів Сергій закінчив у другій Ямпільській школі. Тепер її варто назвати його іменем, це було б почесно і справедливо. Вона недалеко від його дому. Міг би далі вчитися там, але батько хотів виростити сина справжнім чоловіком, бійцем і відправив його в Суворовське училище. В Мінськ. Після закінчення навчального закладу Сергію, як одному із кращих випускників, запропонували Московське льотне училище. Спокуса була великою – українська армія, авіація в той час розвалювалася, а російська, особливо військова, навпаки – міцніла, показувала себе і в Чечні, і в інших так званих гарячих точках. Можливо, якби тоді Сергій не послухав батька і пішов на навчання в Москву – тепер все б було зовсім по іншому? Але він не міг ослухатися тата. Бо так вихований був. Закінчував Київське льотне училище. І тут доля дала йому ще один шанс. Якось, перед випуском, сказав татові, що є можливість перейти в інший модний цивільний вуз і стати згодом підприємцем. Батьківське – ні знову спрацювало. Тільки в українську військову авіацію – наполіг батько.

Недавно ми сиділи і розмовляли по-душах з Василем Юхимовичем і я запитував його, чи не шкодує тепер, коли навалилося на нього таке горе, що віддав сина Україні, а не Росії, не пустив його у мирну професію. І він відповідав, що за Росію зовсім не жаліє, а от що не став він менеджером – шкодує, може б це врятувало йому життя. Але на все воля Божа. Так сталося, що героїчно гинуть за Україну тепер найкращі. За людство теж дві тисячі років тому був розіп»яний найкращий… Святе коштує дуже велику ціну. Це сміття нічого не варте.

Під час підготовки цього матеріалу я телефонував до голови обласної ради, мого давнього знайомого – Сергія Свитка і просив його під милу душу ініціювати присвоєння, зокрема, майорові Камінському посмертно звання почесний громадянин Вінницької області. Я йому казав, що вся війна з Росією можливо ще попереду, можливо ще будуть і більші подвиги, але цей був першим таким яскравим і чистим. Після влучення ракети в правий двигун екіпаж тримав літак в повітрі ще довго достатньо високо в небі. У нього було багато часу для стрибків з парашутами. Але досвідчені офіцери шанс на життя надали лиш молодим авіаторам – практикантам по суті, виштовхавши їх за борт. Самі ж … Рятували не себе, а місто, людей… Пісня «Огромное небо» написана вже дуже давно, але наче сьогодні, про них, вслухайтеся, вчитайтеся в ці слова. Я їх читав ніби вперше і очі заливали сльзи:

И надо бы прыгать — не вышел полёт!..
Но рухнет на город пустой самолет!
Пройдет, не оставив живого следа,
И тысячи жизней, и тысячи жизней,
И тысячи жизней прервутся тогда!

Мелькают кварталы, и прыгать нельзя…
«Дотянем до леса!» — решили друзья.
«Подальше от города смерть унесём.
Пускай мы погибнем, пускай мы погибнем,
Пускай мы погибнем, но город спасём!»

Пан Свитко сказав мені, що моя пропозиція запізніла, сесія уже на носі та й регламентом обласної ради не передбачено давати почесні звання загиблим… Ото ж звертаюся до обласної Ради – змініть всій регламент, будьте-ласкаві. Іноді мертві набагато живіші ніж живі… Якби в тому Слов»янську сидів не самопроголошений, не окупаційний, не бандитський а справжній мер то він вже тепер, під час війни, поставив би пам»ятник в центрі міста, можливо перед тією церквою, екіпажу українського літака АН-30, який врятував сотні, або й тисячі людей, в тому числі і терористів від неминучої смерті у вогні авіаційного пального та обломків.

У майора Камінського залишилося двоє діток. Старшенькій дочечці 12 років, молодшій один і десять місяців. Їх батько героїчно загинув за Україну. Допоможімо їм. Номер картки у Приватбанку для фізичних осіб 5168742017605621 – Камінський Василь Юхимович. Для юридичних: одержувач – Приватбанк, № рах. 29244825509100; МФО 305299; ЄРДПУ 14360570.  В призначенні платежу слід вказати — допомога для Камінського Василя Юхимовича іпн -1975704037; №5168742017605621.

Не раз син пропонував батьку покатати на тому літаку. Тато все відкладав те задоволення на потім.  А тепер дуже шкодує…

Герої не вмирають!

На фото – майор Камінський

Василь Кізка, Ямпіль.

ВОНИ РЯТУВАЛИ СЛОВ»ЯНСЬК: 4 комментария

  1. Це справжні Офіцери, для яких честь,доля і Батьківщина — єдині. Пане Василь це дуже чудова стаття.

  2. Бровко через Коновалова збирає з бюджетників по 100грн буцім на бронежилети,коли ж ти нажереся

  3. Два Саволюки вже воюють на передовій під Слов»янськом.

  4. Саволюк сидить біля кухні і Віталіка свого там тримає.» ВОЯКИ»

Комментарии запрещены.