ПРО ЦЕРКВИ, ФРОНТ, ТИЛ І НАДІЇ НА БОГА

Мені в цій церкві було, як на Майдані, легко бо всі мене розуміли і я всіх розумів з першого погляду. За час збору пожертвувань для воїнів України прихожани цієї малесенької чи не найбіднішої церви пожертвували близько трьох з половиною тисяч гривнів. А ще чимало продуктів, різних необхідних бійцям товарів, яких було більшість в тих 23 ящиках, котрі 26 червня  відправив Новою поштою на фронт.

Цього разу вони пожертвували всього сто п»ятдесят п»ять гривень бо більше не мали. Священик надав мені слово і я говорив перед вірянами цієї церкви досить довго. Що їм казав? А казав, що для того, щоб розуміти, що зараз відбувається в Україні і в Росії варто просто кожну значиму подію співставляти з тим, що написано в Біблії і все стане ясно, як Божий день .

У Святому Письмі сказано – по плодах оцінюйте. Ото ж саме так і оцінюймо.  Скажімо, одним з найбільших гріхів є вбивство, а якщо такі масові вбивства, така війна, яку нам, Україні, організував Путін з Януковичем – то це дуже великий гріх, якою би словесною «шулухою» вони його не прикривали.  Що на таке мав би сказати Партіарх Московський? А мав би сказати, так як воно є – це гріх і мав би закликати Путіна з Януковичем негайно припинити цю братовбивчу війну. Але де його слова на захист України, хтось чув? Ото ж бо…

Біблія застерігає – не порушуйте меж, які проклали батьки ваші. Україна Крим не завойовувала. Це наші батьки, які жили в спільній тодішній державі СРСР проклали такі адміністративні межі і Крим був нами, незалежною Україною, успадкований від них, в тих межах, які вони проклали. Хто тепер порушив ті межі, які стали українським державним кордоном? – «зелёные человечки», «вежливые человечки» з найновішою російською зброєю, яку не можна було купити ні в якому воєнторзі в супереч твердженню Путіна. Як зреагував Патріарх Московський на такий гріх? Мовчазною згодою. Ніби забув, що в Біблії сказано.

А що було до цього воєнного гріхопадіння Путіна? Нагадаю. Це всі бачили, вся планета Земля і, ясна річ, Бог на небі. Путін вивів свою Богом дану дружину Людмилу Олександрівну перед телекамерами і став розповідати, що вони з нею розійшлися бо, мовляв, любов закінчилася, правда вистачило розуму про другу свою любов, у двічі молодшу за нього, не молоти… А вона, його законна дружина, стояла, як рабиня і лиш головою кивала…

Якщо такі дії глави російської держави перекласти на зміст Біблії то вийде, що це черговий важкий гріх очільника Кремля, оскільки така причина для розірвання шлюбу не сумісна із Біблійними заповідями. Чи звернув увагу на це Патріарх Московський і Всія Русі? Чи зауважив він десь, що зараз Путін перебуває в статусі грішника, переступника? Ні.  А Янукович хіба не взяв приклад такої гріховності із свого меншого московського брата з Кремля, змившись з України не лише із сумою яка дорівнює річному бюджету нашої країни, а й з своєю коханкою?.. І це при двох дорослих синах, при дружині законній, теж Богом даній, яка, як відомо ще з 2004 року, дуже любить «наколоті»  апельсини… Патріарх Московський міг би хоча б цьому, двічі не судимому втікачеві щось сказати, напоумити, але й цього верховоду навіть  не присоромив, не кажучи вже про щось більше. То хто з нами воює? Два великих грішники при підтримці третього із золотим хрестом на грудях.

І вони думають що переможуть… Божі заповіді подолають. Ой, не вийде, хлопці,  мало каші манної в дитинстві їли, щоб Бога об»єгорити…  Переможемо ми, бо  захищаємо державу дану нам Богом, ті межі, які проклали батьки наші при СРСР.

Під кінець богослужіння я ще встиг навідатися і до церкви Московського Патріархату. Там було вже зовсім мало людей. Але дуже гарно душевно співав хор. Мене крадькома запитували як там на фронті? Я, не криючись, відповідав, що тримаємося, хоч дуже важко. Але ніхто не ризикнув запропонувати свої пожертви солдатам. Хоча  за межами церви вони жертвували. Зокрема, прихожанин Сергій пожертвував не так давно мало не половину своєї місячної зарплати і це при тім, що людина він не багата з трьома дітьми. Але в церкві, навіть після служби Божої, парафіяни канонічної Московської про пожертви армійцям не промовили і я у них нічого не просив. З священиком привіталися, я його давно знаю і розійшлися, як у морі кораблі.

Я підійшов до церковної крамнички. Став переглядати книги. Всі на російській мові. Ніби тут Москва. Московських видань багато. Я принципово не купую нічого Московського тому книгу «Огород», хоч вона мені і сподобалася не купив. Бо не хочу збагачувати і так багатий безмірно Московський Патріархат, який її видав. Розговорилися з продавщицею. Вона розказала, що їхні православні сьогодні виїхали в Почаївську Лавру автобусом. Казала, що нібито по 250 гривнів така поїздка обходиться. І з Великої Кісниці теж поїхали. Прикинув – не менше 15-20 тисяч разом провезуть. Якби раз не поїхали, а щиро помолилися тут, то на зекономлені гроші можна було б купити хороший прилад нічного бачення бійцям на передовій, який би врятував не одне життя. Але я це церковній продавщиці не сказав, побоявся, щоб не накрила мене мокрим рядном. А щоб задобрити її — купив дві російськомовних книжечки. Одна під назвою «Где истинная Церковь?». Як ви вже, певне, здогадалися в ній описується, що істинна Церква – це та, яку очолює зараз Патріарх Кіріл у Москві, господи Прости його грішного… До речі, я теж належу до його пастви. Бо мене немовлям охрестили в церкві Московського Патріархату, адже іншої не було і не відлучили поки що  від неї, ото ж ми з Патріархом Кірілом браття во Христі. Як той Каїн з Авелем. І сьогодні брат Путін убиває руками своїх диверсантів нас також зокрема тому, що ми не вписуємося в канони його світобачення, його канонічного Московського Патріархату на чолі з Патріархом Кірілом, котрий називає Володимира Володимировича дуже мудрою і дуже праведною людиною.

Друга книжечка, яку я там купив збила мене з пантелику не тільки назвою – «Новый мученик Христов Воин Евгений», але й портретом вбитого солдата на обкладенці та його матері. Я подумав що це якийсь із наших воїнів чи то із Небесної Сотні, чи з Небесного Батальйону. А виявилося, що це книжечка про російського солдата, що воював в Чечні в 2004.. Що він має спільного з теперішньою воюючою Україною, з цією церквою над Дністром?.. І згадався мені Шевченків «Кавказ»:

За го́рами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо. Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерних гарячих сльоз!

А батькових старих, кровавих,

Не ріки — море розлилось,

Огненне море! Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава»...

В Московському Православії я сам, майже всі мої родичі, друзі там.  І мені дуже боляче, що воно таке.  Знаю, що у ньому багато патріотів і ми  однаково любимо Україну і однаково гаряче молимося за порятунок її.  Тому ще буду і не раз в церкві над Дністром  із жовто-блакитним куполом і таким чудовим  хором, серед близьких мені людей. І ми не раз молитимемося за нашу державу, за мир, за єдину церкву.

Після канонічної близько 16 години я ще встиг навідатися до римо-католицької. До тієї про яку в книжечці «Где истинная Церковь» сказано коротко і ясно: «Современный католицизм признаёт возможность спасення вне христианской веры, что поставляет его в ряд еретических учений». Як відомо католики ще лиш зводять в Ямполі костел, а тому поки що ютяться в пристосованім нещаснім приміщенні, схожому на склад будівельних матеріалів. Вони молилися майже так само, як і православні в українській церкві українською мовою.. Навіть Матінка Божа дуже схожа у них на ту, що в православних.

Не знаю чому, але так вийшло, що вони мене, певне,  як гостя, посадили аж  з самого переду, перед амвоном. А потім, після служби Божої, теж слово надали. І я їм казав про війну, про Путіна і Януковича майже те саме, що і православним лиш значно стисліше, бо ж все ж таки гість в чужому монастирі… Вони мене розуміли,  скаржилися на бідність. На те, що на будову костела йдуть всі пожертви, до того ж будівництво їх храму регулярно обкрадають і вони навіть знають хто… Крали у них не лише цемент, а й цеглу із вже покладеної стіни. Чесно кажучи, я не уявляю як це можна вкрасти хоча б крихту з храму чий би він не був? Мені таке в голову не вкладається. Як і те, як можна було побити, попсувати купол православної церкви лише тому, що вона Київського Патріархату. Але, очевидно, є такі люди і тут, поблизу цього недобудованого костела, які на все здатні, як Путін з Януковичем…

З католиками я прощався, розжившись у них на потреби солдатів у прихожанки Али баночкою смальцю, баночкою варення і баночкою меду. Дякую її дуже щиро. З іншими дуже швидко домовилися, що вони в понеділок о 17 годині зберуть мені для відправки солдатам на фронт цілий ящик харчів. Не сумніваюся що так і буде. Їх продукти долучу до інших ящиків і у вівторок відправлю на фронт.

Ще планую найближчим часом поїхати в Могилів-Подільський для збору коштів для бійців. Чому саме туди? Справа в тому, що їх колишній мер Михайло Саволюк, якому наш Ямпільський суддя Микола Дзерен не так вже й давно незаконно впаяв аж три роки умовно — командує під Слов»янськом взводом розвідки. В тому взводі і син того їх екс-мера Віталій. На днях сам головний терорист Гіркін показував в Інтернеті фото документів Віталія Саволюка, хвалячись, що він знищив  цього воїна разом з його розвідвзводом. Але це брехня. Віталій живий і продовжує воювати в тому ж підрозділі.

Цікаво, що теперішній мер цього міста і його син воюють з Саволюками не менш затято, як Гіркін. Але в тилу.  Хочу повідати Могилівчанам, що їх відомий правозахисник Олександр Царенко, той що три години горів на Майдані, у Будинку профспілок і чудом вижав там  зараз воює в складі добровольчого батальйону Айдар. Та ще як! Просить прислати йому шкіряні рукавиці, такі, як байкери мають, бо часто ствол від трофейного кулемета так напікається в бою, що доторкнутися не можна.

Ще скажу сусідам-Могилівчанам, що я в тому числі і  їх героям вже вислав до тридцяти ящиків різних товарів. А з рідного міста вони ще ні крихти не отримали. Хочу запитати чи не соромно в тому числі і меру Петру Бровку, який, кажуть, голосував за Петра Порошенка і тому тепер на коні. Може і вони підключаться… Хоча… Їх той героїчний ДОТ 112, що німців стримував в 1941 майже місяць в такому страшному зараз стані, що не передати. Та що казати! — навіть пам»ятник своєму землякові – Герою Італії  Буянову вони потіснили якоюсь заправкою, то що тут розповідати про відношення до теперішніх їхніх героїв на фронті?

Мені радять не їхати. Бо там під крилом міської влади процвітає, якийсь «Щит», що вилупився недавно і любить сепаратистів. Кажуть також, що мер їхній теж гроші збирає на фронт. Але на який, з якого боку?.. Запитаю, якщо зможу.

З понеділка кривавий  мир закінчиться і розпочнеться ще більша війна. Мабуть з тисячами жертв. Надія особисто у мене, чесно кажучи, не на армію сто разів продану і перепродану, а на  добровольчі батальйони, на Національну гвардію, сформовану з патріотів в якій воюють герої Майдану з Могилева. Треба встигнути їм вислати продовольства ще хоч трохи і дозбирати грошей на тепловізор, хоча б один на батальйон, бо у сепаратистів мало не в кожного такі прилади вже  є давно. Слава Україні!

Василь Кізка, Ямпіль

ВОНИ РЯТУВАЛИ СЛОВ»ЯНСЬК

В числі найяскравіших подвигів цієї війни, який бачив весь світ, в буквальному розумінні цього слова, бо його показували безліч телеканалів планети, є подвиг екіпажу українського військового літака АН-30. Всі ми помремо, але,  чесно кажучи, на таку героїчну смерть, на очах у всього світу, ще треба заслужити перед Богом.

Таких машин в Україні, за словами шаленіючого від радості, що літак збили, так званого «народного» мера Слов»янська В»ячеслава Пономарьова в Україні було всього  лише дві. А за словами людини, яка дуже добре знала майора Камінського, який героїчно загинув під час виконання бойового завдання у тому польоті, друга машина лише числилася в стою, а насправді її розбирали на запасні частини для першої, що літала.

Цей літак України був всесвітньо відомим. Можна сказати – він був справжнім символом нашої миролюбивої держави, яка добровільно відмовилася від атомної зброї. Виконував особливі миротворчі місії. Згідно міжнародних угод літав над багатьма країнами, під егідою ООН, фотографуючи їх території з метою міжнародного контролю за озброєнням, за тим, щоб війна непомітно і підступно не запалила держави, а може й континенти.  По суті, це був мирний, беззахисний літак. Він, крім знімальної апаратури, не мав ніякого озброєння. Навіть особисту стрілецьку зброю не всі члени екіпажу взяли в той свій останній бойовий політ.  Власне, бойовим його теж можна назвати лише досить умовно. Він фотографував наше українське місто Слов»янськ з метою фіксації бойової техніки і бойових підрозділів з Росії, які, щодня, порушуючи міжнародне законодавство, не кажучи вже про російське, українське вторгаються на українську територію і ведуть війну. Як відомо, Росія і до сьогодні заперечує свою пряму причетність до таких бойових дій з Україною навіть в ООН. Тому світу потрібні неспростовні докази. Саме їх і здобував той літак. Ось чому, за великим рахунком,  він був таким небезпечним, ось чого за ним полювали  і таки  збили російським же переносним зенітним комплексом «Верба», який лиш став поступати на озброєння російської армії.

Власне, полювання було двостороннє – АН-30 полював за російськими диверсантами своїми фото і відеокамерами, а ті, в свою чергу полювали за ним сучасною зброєю. Щоб збити таку машину, ясна річ, потрібне було наведення на неї не лише із землі, а й з неба. Неспроста російські розвідувальні літаки в той час літали поблизу кордону…

За даними з українських військових спеціалістів з Борисполя, де базувався цей літак, перед влученням в нього екіпаж встиг повідомити, що пролітає над церквою. Спеціалісти доводять, що саме з її території було випущено ті дві вбивчі ракети. І це теж показово і багатозначно. Православна церква Московського Патріархату, особливо в тих краях, теж, по суті воює з Україною. Ще жодного разу її Московський Патріарх не засудив окупацію росіянами українського Криму, теперішню агресію Росії проти нашої держави. І не осудить. Бо таке воно, підневільне імперське російське православ»я вже не одне століття. Воно служить, перш за все не Богу, а цярю… І тому немає нічого дивного в тому, що з  церкви того православія стріляли по нашому беззбройному літаку.

Отже, збили не просто літак України. Збили легенду, збили мрію, збили прагнення до миру. А втім, літак можна зробити ще кращий і досить швидко. А от вивчити, виплекати такий висококласний екіпаж міжнародного класу неможливо в короткий час. І це знає розвідувальне відомство Росії, тому й радіє тихцем…

То був не перший бойовий політ над Слов»янськом. Екіпаж літав над ним не раз. Не раз його обстрілювали. Кулі дірявили алюміній. Пілоти встелили днище літака бронежилетами і продовжували літати, доставляючи дуже потрібні розвідувальні дані, що не раз використовувалися і дипломатами, як докази агресії Росії.

В номері за 18 червня «33 канал» розповів про льотчика-аса цього екіпажу Констянтина Могилка, Вінничанина. Сьогодні ж розкажу  про борт-інженера, який і виконував ті  зйомки – майора Сергія Камінського, родину його добре і вже давно знаю. З  батьком – Василем Юхимовичем ми колись працювали в райгазеті – він шофером, а я завідуючим відділом. Мама – Галина Михайлівна і досі працює прибиральницею на Ямпільській автостанції. Молодший брат – міліціонер. Це звичайна українська родина із тих, які є корінням нашого краю, його основою. Ясна річ, вона ніколи в очі не бачила жодного живого справжнього бандерівця, не думаю, що Правий сектор її теж дуже відомий, але що ти доведеш Путіну?.. Для нього ми всі, хто захищає Україну — бандерівці і Правий сектор. А може це й на краще, тепер Україна, завдяки Путіну, все більше переконується, що Степан Бандера був її вірним сином.

Вісім класів Сергій закінчив у другій Ямпільській школі. Тепер її варто назвати його іменем, це було б почесно і справедливо. Вона недалеко від його дому. Міг би далі вчитися там, але батько хотів виростити сина справжнім чоловіком, бійцем і відправив його в Суворовське училище. В Мінськ. Після закінчення навчального закладу Сергію, як одному із кращих випускників, запропонували Московське льотне училище. Спокуса була великою – українська армія, авіація в той час розвалювалася, а російська, особливо військова, навпаки – міцніла, показувала себе і в Чечні, і в інших так званих гарячих точках. Можливо, якби тоді Сергій не послухав батька і пішов на навчання в Москву – тепер все б було зовсім по іншому? Але він не міг ослухатися тата. Бо так вихований був. Закінчував Київське льотне училище. І тут доля дала йому ще один шанс. Якось, перед випуском, сказав татові, що є можливість перейти в інший модний цивільний вуз і стати згодом підприємцем. Батьківське – ні знову спрацювало. Тільки в українську військову авіацію – наполіг батько.

Недавно ми сиділи і розмовляли по-душах з Василем Юхимовичем і я запитував його, чи не шкодує тепер, коли навалилося на нього таке горе, що віддав сина Україні, а не Росії, не пустив його у мирну професію. І він відповідав, що за Росію зовсім не жаліє, а от що не став він менеджером – шкодує, може б це врятувало йому життя. Але на все воля Божа. Так сталося, що героїчно гинуть за Україну тепер найкращі. За людство теж дві тисячі років тому був розіп»яний найкращий… Святе коштує дуже велику ціну. Це сміття нічого не варте.

Під час підготовки цього матеріалу я телефонував до голови обласної ради, мого давнього знайомого – Сергія Свитка і просив його під милу душу ініціювати присвоєння, зокрема, майорові Камінському посмертно звання почесний громадянин Вінницької області. Я йому казав, що вся війна з Росією можливо ще попереду, можливо ще будуть і більші подвиги, але цей був першим таким яскравим і чистим. Після влучення ракети в правий двигун екіпаж тримав літак в повітрі ще довго достатньо високо в небі. У нього було багато часу для стрибків з парашутами. Але досвідчені офіцери шанс на життя надали лиш молодим авіаторам – практикантам по суті, виштовхавши їх за борт. Самі ж … Рятували не себе, а місто, людей… Пісня «Огромное небо» написана вже дуже давно, але наче сьогодні, про них, вслухайтеся, вчитайтеся в ці слова. Я їх читав ніби вперше і очі заливали сльзи:

И надо бы прыгать — не вышел полёт!..
Но рухнет на город пустой самолет!
Пройдет, не оставив живого следа,
И тысячи жизней, и тысячи жизней,
И тысячи жизней прервутся тогда!

Мелькают кварталы, и прыгать нельзя…
«Дотянем до леса!» — решили друзья.
«Подальше от города смерть унесём.
Пускай мы погибнем, пускай мы погибнем,
Пускай мы погибнем, но город спасём!»

Пан Свитко сказав мені, що моя пропозиція запізніла, сесія уже на носі та й регламентом обласної ради не передбачено давати почесні звання загиблим… Ото ж звертаюся до обласної Ради – змініть всій регламент, будьте-ласкаві. Іноді мертві набагато живіші ніж живі… Якби в тому Слов»янську сидів не самопроголошений, не окупаційний, не бандитський а справжній мер то він вже тепер, під час війни, поставив би пам»ятник в центрі міста, можливо перед тією церквою, екіпажу українського літака АН-30, який врятував сотні, або й тисячі людей, в тому числі і терористів від неминучої смерті у вогні авіаційного пального та обломків.

У майора Камінського залишилося двоє діток. Старшенькій дочечці 12 років, молодшій один і десять місяців. Їх батько героїчно загинув за Україну. Допоможімо їм. Номер картки у Приватбанку для фізичних осіб 5168742017605621 – Камінський Василь Юхимович. Для юридичних: одержувач – Приватбанк, № рах. 29244825509100; МФО 305299; ЄРДПУ 14360570.  В призначенні платежу слід вказати — допомога для Камінського Василя Юхимовича іпн -1975704037; №5168742017605621.

Не раз син пропонував батьку покатати на тому літаку. Тато все відкладав те задоволення на потім.  А тепер дуже шкодує…

Герої не вмирають!

На фото – майор Камінський

Василь Кізка, Ямпіль.

«КРИМНАШ»

Взагалі, дивно малу кількість людей, наприклад, в моєму оточенні (у тому числі, віртуальному) з належною увагою поставилося до інавгурації, мови і навіть перших призначень. Вони розуміють (або, швидше, нутром чують), що все це має рівно стільки ж відношення до реальності, скільки і тост «Кримнаш».

Розрив між самодостатнім світом державних структур і реальністю, в якій живе кожен українець, виник не вчора. Без нього не було б ні Майдану, ні АТО. Не було б, можливо, і шансу стати Україна. Тепер же цей розрив знайшов відчутні риси в паралельних структурах, дублюючих основні функції держави. Ці структури більш дієві, мобільні, які вміють координуватися між собою, не обтяжені бюрократичними надбудовами і від того куди більш ефективні. І майже неконтрольовані.

Людина, що виграв президентські вибори, можливо, ще не зрозумів, що інавгурація — це момент початку зворотного відліку. Всього — рейтингу, довіри, терпіння, просто часу. Пам’ятаєте, як після Майдану політики кокетуючи говорили про «кабміні самогубців»? Адже по-справжньому час політичної суїциду прийшло тільки зараз.

Не тому навіть, що будь-яка дія нового президента буде сприйнято частиною населення як зраду. Але тому, що йому під зростаючим тиском нашої — а для нього «паралельної» — реальності доведеться або поступитися примусу до України, або стати могильником самого «проекту Україна».

«Примус до України» — найдивніша річ, яка трапилася з нами за останній час. Ми думали, що відстоюємо «європейський вибір», що у нас «революція гідності», що у нас «війна з агресором». Так, все так. Але між рядків залишилося те, що все це разом узяте вимагає від нас спочатку стати тим, чим ми є. Виділитися з аморфних «соборних» проектів — неважливо, називаються вони СРСР, «російським світом» або цілої «східно-християнською цивілізацією». І ніяких милостей від природи або санкцій від Європи — все самі. І головне — швидко.

Це примус було розцінено по-різному. Чи, швидше, по-різному спечено і подано. Кисілевська команда, наприклад, перетворила цю ідею в монстра — в результаті «Крим», а на Донбасі війна. Тепер ідіть запитаєте — невже «бути Україною» страшніше, ніж перечікувати обстріл у підвалі і не виходити на вулиці, бо там розпоряджаються «визволителі від України» з виразним кавказьким акцентом?

«Примус до України» на тлі АТО виглядає похмуро. На всіх його частотах «услишатьдонбасс» глушиться гуркотом вибухів. І від того створюється враження, що Кисельов і К ° абсолютно праві. Що є якась Україна, яка хоче примусити один норовливий регіон перестати видрючівается і прийняти загальні для всієї країни правила гри. Або просто знищити його.

І було б по-своєму простіше, якби так. Але, як це не протиприродно, Кисельов був по-своєму правий, коли говорив, що «Україна насправді немає». Саме тому Україна не може відпустити. Нікого. Ні Донбас, ні навіть Крим. Не тому, що комусь щось шкода віддати. Донбас потрібен не тільки Ахметову і К °. Він потрібен Україні. Вірніше, ми самі ще толком не знаємо, потрібен чи ні. Ми не знаємо, де Україна починається, де закінчується, і що це взагалі означає «бути Україною». Адже країна досі існує тільки в якості проекту.

Не думайте, що цей проект не реалізований тільки на Донбасі — і ось його доводиться «примушувати». Ні України і в інших географічних широтах. Вона не належить жодному регіону країни. Навіть на Галичині її немає, що б, знову-таки, ні розповідав Кисельов, розпалений Жириновським.

Якщо не вірите, спробуйте для загального розвитку «услишатьгалічіну». Місцеві «інтелектуальні лідери» начебто Андруховича чи Грицака давним-давно говорять про те, що треба відділятися. Хоч би трьома-чотирма-п’ятьма областями. А Київ нехай і далі робить з Донбасом (а заодно і з усіма іншими Миколаєві, Херсоні та Кривими Рогами) все, що хоче: годує, слухає, утихомирює, федералізірует, стирає з лиця землі — на що вистачить пороху (пардон за двозначність). Чому саме ці три-чотири області виявляться «Україна», вони не в змозі пояснити.

Ці автори і не подумали змінити платівку тепер — незважаючи на те, що на тлі війни з Росією подібні промови звучать досить непристойно. Навпаки, риторика місцевих сепаратистів поглиблюється. Нам нагадують про те, що після завершення АТО (буде вона коли-небудь завершиться) на відновлення Донбасу підуть такі гроші, що колишні дотації здадуться дитячими іграшками. А пропозиція починають дорогу від Франківська до Тернополя буде прирівнюватися до зради батьківщині.

Масла у вогонь підливають біженці. «Програми культурного обміну», про які стільки років говорили, стали до болю актуальними. Правда, що стосується «культурності» — виникають сумніви. Обидві сторони — приїжджає і приймаюча — зіткнувшись в «натурі», не приховують культурного шоку. За соцмережам розповзаються відчайдушні пости про «свинстві» біженців з Донбасу, що збирають букети комментов в стилі «Донбас не потрібний».

Пігулка «примусу до України» виявилася для західної частини країни настільки ж гіркого і важкоперетравлюваної, як і для східної. Приємно боку думати про себе, як про «зразковою Україні». Але манера при зіткненні з іншими, не таким «зразковими», кричати «цих — геть!» з головою видає провінціала, так і не став своїм у своїй країні. На жаль, на Галичині теж немає України. Тут до неї теж потрібно примушувати.

Можна тепер заламувати руки з приводу того, що ми не зробили цього раніше і іншими, конвенціональними методами. Методами культурних ініціатив, освіти, медіаполітику. Примус до України пішло найболючішим, шоковим шляхом, коли інших вже просто не залишилося. Цей процес почався на Майдані і продовжується зараз — процес примусу себе бути країною, бути народом. Процес проростання країни зсередини нас самих.

Цей процес не має майже ніяких регіональних характеристик, оскільки охоплює безліч регіонів одночасно і абсолютно не враховує «культурні особливості» — вони неважливі. Це явище суто соціальне і утилітарне. «Проект Україна» виявився чимось на зразок мережевого маркетингу. Його успіх — у відсутності центру і здатності самостійно координуватися навколо конкретної проблеми. Все, що не стосується виконання конкретного завдання — поза обговоренням. Тому «бандерівцями» опинилися всі — від вірмен до росіян. Виявилося, що в цій «мережі виживання» етнічна і мовна приналежність не значать нічого. Тому Майдан відстояли НЕ галичани, кияни чи студенти — його перемога стала можлива завдяки тому, що вся країна опинилася обплутана мережею загального інтересу, загальної справи, в якому кожен брав участь, як і чим міг. Ця мережа і стала Україною — через брак іншою. Ні-Україна — це просто ті, хто (поки що?) Поза цієї мережі.

Ця унікальна мережева структура, що утворилася навколо Майдану і уразила всіх — нас, в першу чергу, — виявилася досить ефективною проти бюрократичної, иерархичной машини держави. «Паралельна реальність» України — мобільні структури «спільної справи» — стали нашим основним революційним трендом і надбанням. Волонтерські групи, «сарафанне радіо» соцмереж, оперативний збір коштів і т.д. — Ось за рахунок чого ми перемогли роз’їдений корозією машину державного примусу. І це стало нашою спільною України, пророслої поруч з тією державою, яка дісталася нам у спадок від совка.

Виникає закономірне питання про те, «навіщо ми їх годуємо». Навіщо, наприклад, ми годуємо 130-тисячну армію, якщо по самим великодушним підрахунками боєздатна її частина становить 10 тисяч? Навіщо ми годуємо півмільйонну армію міліціонерів, якщо для АТО наскрібають всього 4000, які насилу екіпірують й абияк озброюють? У той час як поруч ж формуються добровольчі загони, озброювали взагалі за свої — вірніше, «мережеві» — кошти. Навіщо ми годуємо Мінсоцполітики, якщо рішення соціальних проблем охопленого війною Донбасу — «поза його компетенцією»? Навіщо ми годуємо Держкомінформ і НТКУ, якщо виявляється, що величезна частина української території та українських мізків затоплена чужої й далекої пропагандою? Список можна продовжувати і продовжувати.

20.06.2014 р.

Катерина Щоткіна

Терористи продовжують атакувати позиції силовиків в зоні АТО

Цієї ночі, незважаючи на припинення вогню з боку урядових військ, сепаратисти продовжували  обстріл трьох блок-постів сил АТО під Слов’янськом», повідомляють могилівчани —  бійці Нацгвардії.

http://nikorupciji.org/wp-content/uploads/2014/04/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA-%D0%93%D0%90%D0%97-%D0%A2%D0%A1%D0%9D-600-.jpg

Крім цього, обстріляна військова частина в Артемівську. Тут також працювали міномети і снайпера терористів. Всю ніч йшов обстріл блок-посту сил АТО під Червонопартизанском (Луганська обл.). Терористами застосовувалося стрілецьку зброю і міномети.

Тривають спроби бойовиків відбити у сил АТО позиції у Ямполя і Закотного (Донецька область).

РЕПОРТАЖ ІЗ ЗОНИ БОЙОВИХ ДІЙ

Неможливо зараз підрахувати яку величезну допомогу надає українське населення  своїм збройним силам. Вірю, ще буде час і наші нащадки вражатимуться нашою самовідданістю, жертовністю за ради Вітчизни.

Як приклад такого всенародного самопорятунку – акція допомоги українським збройним силам в зоні бойових дій Тульчинської Народної Ради.

Дев»ятого червня на запрошення Тульчинців взяти у ній участь я їхав з Ямполя із важким серцем. В той день мали хоронити мого земляка, Ямпільчанина – члена екіпажу літака АН-30 — капітана Камінського,  якого збили  над Слов»янськом 6 червня двома російськими ракетами російські ж диверсанти. Жаль і біль стискали груди. А «народний» мер Слов»янська, ще не покійник в той час, шкірячись з екрана своїми вставленими металевими зубами, розказував російським телеканалам, що тепер в України залишився в строю всього один такий розвідувальний літак. І родяться же такі виродки на українській землі…

Раптом згадав, що забув покласти в дорожню сумку аптечку, особливо було мені шкода перекису водню, бо ж його нічим не заміниш в разі якщо куля на виліт.

На лобовому склі маршрутки Ямпіль-Вінниця – російський триколор. Під ним – наш український прапорець, як Янукович під Путіним. Питаю водія чи це його переконання такі – мовчить, зціпивши зуби. От би такого на передову під той же Слов»янськ, та в саме пекло… Але хто його туди пошле, який воєнкомат?.. Такі враз відкуповуються. Воюють тепер в основному патріоти і бідота багатодітна…

В Тульчині мене зустріли народнорадівці біля ринку «Європейський» і ось ми вже на території приватного підприємства де завантажують ящиками з ліками, нижньою білизною, продуктами, мішками з крупами, цукром, картоплею, пляшками з олією, коробками з маслом, милом, іншими засобами гігієни… два чималих буси. Керує завантаженням Юрій Темофійович Левчук.  Він розказує, що повеземо ми це все добро, яке зібрали люди в тому числі і він, в зону АТО – 95 аеромобільній бригаді і польовому шпиталю, розташованому в Луганській області. Підраховуємо – всього приблизно на сорок тисяч гривнів. Юрій Темофійович розказує, що і Майдану він так само допомагав тому після прийнятих 16 січня антинародних законів був занесений в чорні списки на першочерговий арешт і зараз би вже давно сидів за гратами, якби не народна перемога.

О восьмій вечора ми вже були на об»їздній Києва. Нас в бусику четверо: Оксана Студілко, швачка,  Андрій Бугрій, майстер на всі руки,  Юрій Швейбиш,  підприємець, батько трьох дітей і я – журналіст. Юра нарікає на редактора Тульчинської газети, мовляв, «33 канаш» їде, а районка потім напише з чужих слів… В іншому бусику, що мчить попереду чи не найщасливіша людина серед нас  – батько капітана медичної служби Артема Миколайовича Шаміта, хірурга якраз того госпіталя, якому ми веземо кілька тонн харчів.

Несподівано з першого блокпосту під Слов»янськом телефонує мені  Віталій, колишній майданівець. Зараз він там в Національній гвардії, в розвідці. Розказує, що комбат – негідник, все, що може продає. Хлопці на постах голодують, не вистачає боєприпасів, зарплата – шість гривень на день. Начальство їм каже їхати геть, а вони стоять. Ловлять рибу в озері, воду беруть звідти, варять уху і стоять. За Україну, а не за комбата. Ще каже, що через їх блок-пост в Слов»янськ і з Слов»янська мотаються легковиками співчуваючі сепаратистам корупціонери. Возять харчі терористам, а може й бронежилети. (Як безперервно туди і назад їдять через наші блокпости шикарні іномарки бачили і ми, перебуваючи під Слов»янськом). А команди на зачистку все немає. Якби вона була, то за словами Віталія, Слов»янськ можна було б зачистити за кілька годин, але її не дають, бо начальству вигідно наживатися на війні. Великому начальству. А ще він каже, що у випадку «заварухи» комбат-злодюга таки дістане кулю.  Потім дзвонить Саша Царенко з 24 батальйона «Айдара», того самого, що недавно взяв місто «Щастя». Про Сашу я писав – він три години горів на 7 поверсі Будинку профспілок на Майдані, з 12 чоловік їх тоді там в живих залишилося двоє. Тепер він тут воює.  На життя солдатське не жаліється, Віталія називає тепличним хлопчиком.

Ідемо далі. Що нас чекає попереду?…

Проїхали Полтавщину. Траса, хоч яйце качай. І ось вже нас  зустрічає Слобожанщина. Зупиняє міліцейський патруль:

—         Что везёт Винница?

—         Продукти нашим під Слов»янськ.

—         Проежжай,- і бере під козирок.

По обидва боки траси зріє чудовий урожай. А десь в пограбованім, майже безлюднім Слов»янську голодні національні гвардійці захищають країну.. Дикість – в місті Слов»янську б»ються слов»яни.. За вікном ставок. Рибалки сидять з вудками, мирна ідилія, а до фронту всього вже кілька десятків кілометрів. З бігбордів, а ж з Києва і до цих місць, новообраний Президент не втомлюється дякувати за підтримку.

Ось і Харків. Наш. Жовто-блакитний. Справа гарненьке, як намальоване, танкове училище,  молоденький вартовий при вході, начищений до блиску наче іграшковий. Над дорогою гасло «Захистимо Україну!». Досить багато реклами українською мовою.  То справа то зліва на балконах будинків жовто-блакитні прапори.

В Харкові, в супермаркеті «Метро» докуповуємо пів тонни мінеральної води бо звідси ближче її вести, а ціна, як і у Тульчині. Зайшов у туалет цього європейського супермаркета – не Європа… На заправці за Полтавою, де ми зупинялися, і то чистіший. Сиджу. Зіпсований настрій. Раптом згадав слова Путіна про те, що вони будуть мочити і в сортирах – і усміхнувся сам до себе – а-га, замочите — поїдите в Росію вантажем 200… Настрій поліпшився враз.

На дорожньому вказівнику –Київ-491 км. Оце ми й маханули за ніч!  Ось і Ізюм – ворота в АТО. Теж жовто-блакитний. На місцевому досить багатому ринку докупляємо надувні матраси для  блокпосту УВС Вінницької області, що стоїть під Слов»янськом. Вінницької міліції зараз тут більше ста двадцяти чоловік. Вони відмовляються брати наші харчі, мовляв, недавно приїхали і тому ще мають свої, просять везти солдатам, національній гвардії попереду ті давно дома не були. Зустрічають нас радо. По знайомству навіть пропускають без проблем далі туди, куди вже не всіх пускають, де можна дістати кулю – на другий блок-пост 95 аеромобільної бригади ЗС.

Блок-пости надійні. Витримають. В полях окопи, жерла гармат ніби принюхуються чи не повзе ворог. А він тут, кажуть міліціонери, до зубів озброєний буває. Новітні снайперські гвинтівки, російського виробництва,  з відстані з кілометр прошивають бетонні фундаментні блоки блокпоста, як картонку. Міліціонери показують дірки в бетоні. Можливо і нас тримає зараз на  прицілі  такої гвинтівки диверсант з лісопосадки край поля. Міліція каже, що в посадках розтяжки, але все може бути.  Постові не виключають що працюють під прицілом.  І коли кому не пощастить – не відомо…

Гвардійці 95 аеромобільної щиро дивуються, раптом побачивши наші два буси. Хлопці, як на підбір. Все чітко, по-військовому. Це вам не міліція. Правда, помічаю, що і у них взуття ніби з минулого століття, бронежилети різні, а шоломів взагалі немає… Соромляться сказати що їм потрібно. Але за сигарети таки кажуть.  Мимо на величезній швидкості пролітає невелика колона під прикриття бронетранспортера, десантники кажуть, що це повезли на передову обід і боєприпаси. Згодом на наших очах тягнули одну з тих машин – підірвалася на фугасі недалеко від блокпоста. А могли б і ми бути на її  місці. Стало менше серед нас бажаючих «прорватися» ще ближче на передову.

Нас наказано під прикриттям БТРів експортувати в протилежному напрямку. В штаб. Мчимо мимо ліска, потім між полями. Тут вже силища та що треба! Гул потужних двигунів. Але є й раритети… БМД – точнісінько така, якою командував я в часи своєї давно минулої повітряно-десантної молодості. Вцілому озброєння української армії тут – Радянський Союз часів не зовсім розвинутого соціалізму. Є бойові машини яким по 50 і більше років. От яке воно падло той наш колишній головнокомандувач…

Єдине сучасне, європейське, що ми побачили під час своєї подорожі – французькі  намети в яких розмістився Вінницький польовий госпіталь під Старобєльськом.

До речі, від околиць Слов»янська з Донеччини через Харківщину до нього ми їхали кілька годин майже повністю безлюдною дорогою Луганщини, яка здавалася не безпечнішою ніж територія блокпостів, аж поки вискочили на трасу і по ній , заблудившись, врізали ще кілометрів мало не сто, ледь не влетівши з розгону в Росію пізно ввечері.

Про госпіталь, про хвилювання, про узгодження і суперечки можна було б довго говорити. На жаль місця в газеті як завжди немає. Ото ж скажу головне. Там ми вивантажили близько п»яти тонн продукції і зупинилися на нічліг.

Я вперше в житті так міцно спав в інфекційному відділенні польового військового госпіталю… Вранці мені розказують, що поряд злітав вертоліт, за метрів сто п»ятдесят від мого намета спрацювала сигнальна розтяжка і в те місце вдарило одразу два автомати, а я дивуюся – нічого не чув і не бачив. Ось яким буває сон на війні.

У мене відчуття, що воюватимемо ми до зимо, а може й зиму перетягнемо.

Про нашу подорож до АТО  дивіться тут https://www.youtube.com/watch?v=iEBGPnCG5MI&list=UUhfbBqdTB4U5BkdQC-9FY5w

Василь Кізка,  Тульчин — АТО