КУДИ ВАС НЕСЕ, „БРАТИ” НАШІ, МОСКАЛИКИ?!

Ніхто з них не проситься ані в брати наші, ані в родичі наші, ані в дім наш. Тільки ви. Одні-єдині. Минуло всього 20 років. Усього 20 років, як ви без нас і ми, слава Богу, без вас. І ви вже не витримуєте цього раптового розлучення. Ви вже кричите на всю планету нашу, як несподівано покинута дружина, що ніхто так не любить нас, як ви. Ми вам дякуємо, дорогі ви наші москалі, за вашу вірну і палку понадтрьохсотлітню нечувану в історії людства любов, але поки що дайте нам спокій і дайте нам спокійно розібратися і зі своєю любов’ю, бо й у нас вона, після вас, трохи різна.

Поки що полюбіть самі себе, а якщо вже не можете й справді без любові до свого ближнього, то хоч тимчасово полюбіть китайців. Хоч років з 20 полюбіть їх. А ще краще — років з 356. Вони ж, китайці, — також ваші найближчі сусіди. Полюбіть їх. Полюбіть їх щирою любов’ю, відкритою для всіх (як ви кажете, а не тільки для українців), і хоч на якийсь час заспокойтеся. Звикніть до своїх східних сусідів. Може, з часом і в них ви знайдете щось спільне у вашому родовому корені. Може, вони раптом вам стануть набагато ближчі, аніж українці. Полюбіть їх і дайте нам нарешті розлучення. Ви ж під час останнього (дай Боже, щоб він був останнім!!!) розподілу нашого і спільного майна забрали від нас усе, що хотіли. Навіть набагато більше, ніж належить вам, і ви щоденно, як всепланетарні жебраки, ще щось у нас просите. Посоромтесь. Майте хоч трохи московської гордості. Чого вам ще не вистачає? Землі? То ви обробіть хоч ту, що простяглася на одну шосту планети і до Уралу, і поза Уралом. Не можете самі обробити — запросіть туди корейців, в’єтнамців. Вони, як і китайці й українці, — також працелюбні народи. Повчіться у них працювати. Не все життя вам тільки з багнетами на плечах по планеті неозорій бігати. Може, й не всі хочуть, щоб ви на кінчиках тих багнетів усім без винятку приносили в дім найпередовішу в світі московську культуру, релігію й цивілізацію. Не будьте такі щедрі. Залиште щось і собі. Ну, навіщо вам безплатно просвіщати той дикий Захід чи Схід разом із Японією? Вам же казав ваш геній, якого ви спочатку обпльовували, а потім також палко полюбили, незважаючи, що в нього “хохлацьке коріння”. Маю на увазі Івана Денисовича, що ГУЛАГ написав. Вибачте, Олександра Солженіцина. Він же чітко вам наказував і просив, як своїм, ідучи у кращі й справедливіші світи: “Обустройтє Росію”. Так облаштовуйте її. Навіщо вам Чечня, Грузія, Абхазія, Південна Осетія, Дагестан, Інгушетія, а тепер ще Крим, Керченська протока, а потім і вся Україна? Ви й так відхопили від тієї України незміряно, починаючи від Білгородської області, Воронізькою, Курської, частину Азовського моря і  аж до  Стародубського полку (полк Івана Скоропадського, а нині вже Брянська область, яка чомусь опинилася по той бік українського кордону) включно з  Таганрогом- другої совєтсько-українською столицею  після Харкова.

Щастя ваше ще й у тому, дорогі ви наші брати, що у нас така молода, без молочних зубів, українська дипломатія. Вона навіть аби й рота розтулила, то вас не вкусить, бо, по-перше, нема чим (бракує ж молочних зубів), а, по-друге, у неї перед вами весь час її молода душа тремтить — все та душа боїться образити вас, борони Боже, навіть по-братньому, і все та „дипломатія” виправдовується, виправдовується,виправдовується нібито справді в чомусь перед вами завинила. Зупиніться, брати наші. Не спішіть так. Чи вже китайці з японцями у вас на хвості сидять, що ви до нас так активно проситесь?!

А якщо ні, то трохи відпочиньте. Куди вас так швидко несе, брати наші, що ви у Кремлі  уже аж  4-ри Українських фронти відкрили. Не проти них, китайців, а проти нас, братів:  1-ий Український — „русскій мір”, УПЦ МП; 2-ий Український — антиукраїнський закон під кодовою назвою КаКа; 3-ій Український – Митний союз, МС ; 4-ий Український — спільний футбольний чемпіонат СНД, закодовано СФЧ. І всюди  утаємничені абревіатури! Зупиніться, “старші брати” наші. Зробіть привал. Відпочиньте. Віддихайтеся. Скиньте чоботи, провітріть ноги з мозолями. До Індійського океану ще далеко. Та й чого ото до нього йти обов’язково через Україну, Польщу, Фінляндію, коли є коротший і пряміший шлях? Просто з Москви на південь, до Калькутти і Делі, а далі вже до пляжів Індійського океану, не завертаючи в Україну. Чи ви хочете водночас прихопити й нас, українців, щоб і ми помили чоботи в Індійському океані й перейшли на літню форму військового одягу? Так воно нам ні до чого. По-перше, в тому океані, кажуть, водяться акули й електричні скати. По-друге, ми й самі — південний народ. По-третє, ми найчастіше носимо чоботи на плечах, щоб вони довше збереглися. По-четверте, у містах майже всі перейшли на черевики й босоніжки. А по-п’яте, у нас є де мити ті чоботи. А якщо заберете Чорноморський флот з нашої території й кинете якір десь біля Калькутти, то ми тоді в Чорному морі без фекалій і тіло грішне помиємо, й навіть обличчя.

Подумайте, брати наші, Бог би вас забрав від нас. Добре подумайте, бо до Індійського океану дорога далека. А ще просив би вас, чи порадив би по-братньому вам: не треба постійно землю сусідів їхньою кров’ю зрошувати й удобрювати тілами їхніми. Та й тілами своїх солдатів не варто, як і тілами мирних жителів сусідніх республік чи держав. Хоч раз на них і на життя своє погляньте крізь об’єктив, але не снайперської гвинтівки. Вони такі самі люди, як ви, тільки трохи кращі. Бо не хочуть ні з ким воювати, ні в кого землю відбирати. Ну, не карати ж їх за це смертною карою. Хай собі моляться своєму Богу чи Аллаху. Хто вже кого там вибрав. Хай розмовляють тією мовою, яку їм подарував Бог чи Аллах. Ну, чого ви хочете, щоб усі без винятку і всюди розмовляли тільки вашою мовою, жили тільки так, як ви їм накажете? Що ви за народ такий? Хто вас таких щедрих на цю землю прислав? Звідки ви тут з’явилися? З якої планети чи сузір’я, що ні на кого із землян не схожі? Що ви за плем’я таке? Войовниче і ненаситне. Коли вже ваша широка російська душа заспокоїться? І де на якому краю землі? Дайте відповідь, як запитував вас великий українець і великий російський письменник Микола Гоголь.

Відповіді не даєте. І нема вам спокою на цій землі. Ви й далі мчите кудись без вітрил і глобуса, заплющивши очі, налиті кров’ю. І де кінець тому вашому всепланетарному бігу по землі, як і де початок його?

Ніхто відповісти не може, навіть російська душа, яку “умом, як і Росію, не понять”. А без розуму так не хочеться жити на цій планеті…


28.02.2013 р.                                                                                  ОЛЕГ  ЧОРНОГУЗ

В МОГИЛЕВІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ ГРОМАДСЬКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ АФЕР!

Названі масштаби  афер із земельними ділянками в м. Могилеві-Подільському просто вражають. Якщо інформація підтвердиться, то незабаором ми станемо свідками того як керівництво міста тихцем, підробляючи документи захоплювало  дефіцитні земельні ділянки та оформляло їх на своїх родичів, або на підставних осіб. В результаті цих оборудок місту та державі  було нанесено значні збитки, які обчислюються не одним міліоном гривень.

Так, лише по одній вул. Тугушова було привласнено земельну ділянку в розмірі  біля 5-ти гектарів.  Дану земельну ділянку було розбито на декілька частин та оформлено як на самого керівника містом так і на його  родичів. Декілька гектарів із цієї земельної ділянки навіть було оформлено як земельна ділянка, що безкоштовно передалась для ведення селянського господарства!??

Поки що ми не оприлюднюємо прізвищ цих міських чиновників, які можуть бути причетними до оборудок із земельними ділянками по вул. Тугушова та в інших місцях, щиро сподіваючись на те, що дана інформація може виявитись звичайною «дезою» з боку ображених на  чесне керівництво міста нерядивих  чиновників.  Бо дуже вже не хочеться вірити в ту дикість, про яку  розповіли прості працівники міської ради.

Але повідомлення надійшло і  нашій правозахисній організації не залишається нічого іншого як провести громадську перевірку сигналу.

Результати попередньої первірки будуть оприлюднені через декілька днів, а в випадку підтвердження зазначено, матеріали будуть направлені в правоохоронні  та державні контролюючі органи.

Сподіваємось, що  в випадку підтвердження інформації, чиновники міської ради одразу побіжать здаватись  до прокурора Гулька А.В.  та хоч на цей раз утримаються від будь якої стрілянини чи знищення майна  активістів правозахисної організації, як це вже неодноразово траплялось в Могилеві-Подільському.

 

 

Вих. № 04337/13/06

Від «28» лютого  2013 р.

Могилів-Подільському міському голові

———————————————————-

24000, Вінницька обл., м. Могилів-Подільський,                                                                                                          Вінницької області,  пл. Шевченка, 6/16

ЗАПИТ  НА  ІНФОРМАЦІЮ

Відповідно до ст.ст. 32, 59 Конституції  України ст. 2-6,10, 17 Закону України «Про інформацію»,  ст.ст.1-5, 12-14, 19-20   Закону України «Про доступ до публічної інформації»,  прошу надати   інформацією та підтверджуючі документи ( завірені належним чином копії  рішень міської ради, виконавчого комітету,  акти про передачу) про факти передачі у власність  чи користування  наступних земельних ділянок в м. Могилеві-Подільському:

  1. Земельна ділянка по вул. Тугушова, 45, площею 2201,0 м2;
  2. земельна ділянка по вул. Тугушова, 45-а, площею 2350 м2;
  3. земельна ділянка по вул. Тугушова, 45-б, площею 1356,0 м2;
  4. земельна ділянка по вул. Тугушова, 45-в, площею 275,0 м2;

Інформацію прошу надати  письмово через представника  ГО «Інститут сприяння демократичному розвитку громад»  та в електронному вигляді  на E-mail:  mpdemokrat@gmail.com на протязі терміну встановленого законом,   про що попередньо повідомити за тел. ……………

Директор Інституту                                                                М.О. САВОЛЮК

САГА ПРО СИМВОЛ

Обоє із них по суті закінчили однаково: один викинув гасло „Геть від Москви”, і  застрілився. Другий повторив його намір – тоді його застрілили. Той і той хотів до Європи. Того і того туди не пустили. Тому й тому створили однакові умови: або ти застрілишся сам, або ми застрілимо тебе.

Хвильовий застрілився сам. Його до цього довели вороги України.  Ющенка застрілили Вони. Ті ж самі. Спочатку почали стріляти чужі: табачніки, корні- лови, кичигіни, чаленки, жванії.

Потім цей ряд продовжили свої . Список своїх напишіть самі в своїй уяві, які стали в один ряд з табачниками, паленками, корніловими,  рогозіними, колісніченками, єлєнамі, бондарєнками…

Я цього не хочу робити, щоб і так нас роз’єднаних остаточно не роз’єднати і до кінця самознищитись. Допишіть ці  щирі( справді щирі) імена в своїх уявах. Назвіть ви їх самі на кухні, чи де там ви сьогодні, у якомусь закутку виступаєте активним революціонерами і б’єте не  по головному ворогові нашому, не бачачи його, чи вдаєте, що не бачите. А б’єте по тому, який вже вам у відповідь не завдасть удару.

Він мертвий. Принаймні так стверджуєте ви, і так само , як вчора, боїтеся його, як живого. Вони б’ють  цілеспрямовано і свідомо,  ми б’ємо за своєю наївністю або по недоумкуватості.

Сьогодні знову розстрілюють не особу, Сьогодні розстрілюють того, хто сказав „Геть від Москви”. Розстрілюють ідеал державотворення. Розстрілюють того, хто закладав фундамент справжньої України, як держави. Древньої держави з древнім, аж затерп, народом.

Сьогодні знову стріляють. З якого б це дива? Стріляють знову чужі і свої. Ті і ті знищують. Ті і ті не на життя, а на смерть. Вони стріляють стратегічно — глобально, свої — мужньо б’ють ( так їм ввижається) навіть не горобцях —  політичних  трупах.

І це при тому, що древні вчили і заповіли: про мертвих або нічого, або тільки добре. У нас же нема святого. У нас рефлекс натовпу. Яка ганьба! І не усвідомлюючи цього й не бачачи, ми все стріляємо в молоко. Стріляємо під час відкриття широких фронтів. Умовно їх назвемо Українськими фронтами. Як у роки Вітчизняної. Бо сьогодні не Світова, а саме у нас Вітчизняна. Але де ж наші бійці, коли Москва відкрила проти и нас уже чотири Українських фронти. Де наші гармати і постріли?

Нині у Москві  відкриваєся Четвертий український фронт — спільний чемпіонат по футболу на території колись ще вчора за Ющенка незалежної  України, а сьогодні окуповано духовно й економічно сусідом. Перший Український – це „русскій мір”; Другий Український – „регіональні” мови, (закон КаКа), Третій Український – Митний Союз. І вчора Кремль для остаточної перемоги над Незалежністю відкрив Четвертий  Український фронт — футбольний. Хліба нема, давайте спільних видовищ.

Завтра  нас із вами, як і вчора на стадіонах Москви і Санкт-Петербурга та й інших далеких московських міст місцеві уболівальники -„ брати” закликатимуть „Бєй хахлов!”.  І битимуть. Не тільки на словах, а й насправді, як били усі 359 років. Битимуть жорстоко, ненависно, як у стані афектації  б’ють „брати”, яким хтось в голову вбив думку, що хохли „завоєвалі ісконно русскіє землі”.

Приписали собі древню історію Київської  Русі, самі русинами не називаючись. Ось що нам вбивають і вбиватимуть в голови. Щось діаметральне тому, що вкладав нам великий Ющенко. Як символ, а не особа чи людина. Бо йдеться сьогодні  не про нього. Йдеться про всіх нас. Ми цього ніяк не можемо зрозуміти, усвідомити, домислити, додумати, проаналізувати.

Деякі аналітики мені кажуть так думає більшість? І що з того?- запитаю я. Про більшість кажучи, треба розуміти два поняття. Наприклад, в Україні більшістю давно керує меншість. Убога, але згуртована і агресивна меншість. А де ж наша більшість?! Є й інша сторона медалі — символічна. Вона не переможна, але тільки з часом, історичним часом.

Як залишився непереможним Микола Хвильовий, Василь Стус, Валерій Марченко…  Таким залишиться і Ющенко в нашій історії, які тільки з нас  обсиплеться полова, а залишиться зерно висіяне ним у наших українських душах. Ми тільки згодом зрозуміємо, що висівав Ющенко на українському полі і як йому заважали  нібито „вірні” чи „любі друзі”, що оточували його, і  сусіди — „брати”.

Особистості, які бачили перспективу  завжди перебували у меншості. Всі вони часто думали не так, як їхні сучасники і всі вони йшли попереду своїх сучасників А більшість, сіра більшість( не рідина під черепною коробкою), часто гадала на кавовій гущі і далеко не так, як  генії, мислила. Сірої більшості завжди більше. І та „більшість” з тієї малої  „меншістю” найчастіше невсув’язі, невсуголосі. І саме через таку „більшість” (не за духом, а кількістю) отій мізерній, але великій духовно „меншості” найчастіше доводиться йти на кострище історії і найчастіше не зі свої вини і не з дурості . Ця велика меншість часто йде на вогнища за свої національні чи прогресивні переконання, або за свої ідеї заради свого народу, своєї країни.

Ми так само кинули у вогонь уже в наш вік — наш символ — символ України  — Віктора Ющенка. Ми так кидали у вогонь свого часу так само і Виговського, і  Наливайка, і Мазепу, і Скоропадського… Кидають нас, а ми ще й підкидаємо  сухі і колючі поліна до нестерпного болю й несправедливості на наші символи у вогнища ідеологічної інквізиції. Сьогодні, дехто із нас( навіть з ближніх і нібито з однодумців), як Оксану Макар, допалюють труп, і не соромляться цього, а навіть гордяться цим „подвигом”. Насправді ж — ганьбою. Нам мало було знищити людину, яка жила Україною, яка жила її долею й переймалася майбутнім українського народу. Нам потрібно його було ще й фізично знищити.  Вони не зуміли. Вони спочатку нищили його духовно. Тоді взялися за фізичне знищення, коли він ще тільки  почанав. Коли він тільки у своїх намірах, у своїй програмі пообіцяв закласти невмирущий фундамент майбутньої України. Майбутньої і ні від кого незалежної. Навіки. Це не сподобалися, і вони застосували те, що завжди застосовували до войнаровських, до коновельців, до ребетів, до бандер, до шухевичів – фізично знищити.

Всевишній врятував. Вони почали нищити духовно. Вони почали, а ми добиваємо, наслідуючи їх і сліпо й бездумно копіюючи. Ми  сьогодні не Віктора Ющенка за  даними з паспорта кидаємо в ідеологічний вогонь сучасної інквізиції. Ми кидаємо добровільно наш символ — символ України, даючи підстави  радіти ворогам нашим, котрі сміючись у барах і ресторанах, кажуть:

— Іскра кинута. Рештки вони самі його спалять. А час прийде й самі ж в тому вогні згорять, котрі сьогодні носять у своїх дурних головах наші запалені смолоскипи.

І ми палимо. Самі палимо. Добровільно палимо під улюлюкання  натовпу. А кого людство не палило під загальне схвалення юрби?! Інквізиція палила кинутого у вогонь на Кампо деї Фйорі (Рим) італійського філософа епохи Відродження Джордано Бруно (яка паралель? І життя Миколи Хвильового спалене на ідеологічному вогні в  епоху „Розстріляного Відродження”?!). Спалила тільки за те, що він стверджував, в що більшість не вірила, вважаючи його єретиком, бо він стверджував, що Всесвіт не м’яч. Немає він своїх кордонів, а є нескінчений у своїй безмежності й недосяжності й безлічі невідомих нам заселених світів, куди, не виключно, переселяються наші душі. Спалили під дружні оплески, улюлюкання і безмежну радість, наївно вірячи, що вони зробили добру справу для себе і людства. Помилилися.

У 1633 році спалили й Галіле́о Галілея. Ще одного італійського  мислителя тієї ж епохи Відродження. Вони підкидали у вогонь  висушені заздалегідь поліна. Він горів і стверджував своє: «І все-таки вона крутиться!» . Більшість не врила і торжествувала, як нині. Але минув час, і історія — цей  часовий праведник —  все поставив на своє місце. Не помилялась меншість.  Помилялась Більшість. Не помилявся лише той, хто з цієї меншості йшов за людиною, яка випереджала на кілька століть свій час.

Хочеться згадати й часи Ларса Порсени, царя Клузії, який зі своїм військом осадив Рим. Юний  римлян Гай Муцій, переодягшись, проник у ворожий табір. Він мав намір убити Ларса Порсену, але  помилився і вбив його літописця, що сидів поруч. Гая Муція схопили, але він показав, що не боїться смерті. Гай підніс над мідною, палаючою чашею руку  і  мовчки спалив її на очах усіх присутніх.  Вражений  мужністю юнака цар етрусків  Порсена дарував йому життя і волю.

Я навів цей  древній міф чи історичну бувальщину не заради красивості. Я навів цей приклад, щоб скільки ми не погрожували тому, хто закладав для нас український фундамент нашої держави і вчив нас, якими маємо в майбутньому  ми стати, ми станемо! Він вірив, що колись таки ми наберемося розуму. Він свято в це вірив і вірить. Бо все таки він не труп. Він син свого народу і цього ніхто не заперечить. Навіть вороги його.

І ми маємо повірити. Нам треба тільки терпимості і твердості ,як юному  Гаю Муцію і згуртованості в наших рядах. А ще трохи мислення, яке час від часу у нас відбирається. В цьому випадку так би хотілося  повчитися в євреїв. У них, євреїв, якщо навіть посередність затоптується в багно, вони на весь світ піднімають такий галас і той світ переконують, що  вбивають їхнього генія і вороги його  приписують йому недолугість,  і, врешті — решт, світ  починає в це вірити. Ми ж убиваємо генія — символ наша заодно ще й  переконуємо той самісінький світ, що він ніщо. І в нас такий самий і плачевний наслідок – ми, виявляється, велике НІЩО. На інше й не заслуговуємо.

І тому я ще раз нагадую, той хто сказав „Геть від Москви” – застрілився. Того, хто повторив ці слова – застрілили. Суть не в Ющенку, суть у національному посліді. Оцьому духовно недорозвиненому  каліцтві, яке народившись горобцем при певній погоді, надуває пір’я, щоб сам собі здатися  двоглавим орлом, вважаючи , що такий покруч є чи не найвищим благом на цій землі і з власною півнячою гордістю попоходити в тіні цього двоголового мутанта, не розуміючи, що і в природі, і у політиці, це не що інше, як духовне, так  і фізичне каліцтво.

26.02.2013 р.                                                           ОЛЕГ ЧОРНОГУЗ

 

Інші публікації по темі:

 


МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ МАЄ ШАНС ВІДНОВИТИ СПІВПРАЦЮ З ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ!

4 травня 2010 р. В Брюсселі в будівлі Європарламенту відбулася церемонія підписання Угоди Мерів про сталий енергетичний розвиток громад та захист клімату до якої приєднались  ще два   українських міста. Так приєднатись до ініціативи Європейської Комісії щодо сталого енергетичного розвитку громад та захисту клімату вирішили громади  міста  Могилева-Подільського та Луцька.

Всього на цей день до Угоди долучилися 1680 муніципалітетів країн Європи, у тому числі 12 міст України — Артемівськ, Вознесенськ, Долина, Жмеринка, Кам’янець-Подільський, Ковель, Луцьк, Львів, Первомайськ, Прилуки, Могилів-Подільський та Херсон. Слід зазначити, що Могилів-Подільський ще 17 грудня 2009 р. долучився до даної Угоди, подавши відповідну заявку.

З  підписанням цього документу Європейська Комісія та Комітет Регіонів ЄС розпочинають розробку спільних дій для мобілізації потенціалу міських громад на організацію ефективнішого використання енергоресурсів.

Ця унікальна ініціатива Євросоюзу спрямована на впровадження у містах 10-річних планів скорочення споживання енергоресурсів, застосування відновлюваних джерел енергії та скорочення викидів вуглекислого газу в атмосферу. Це єдиний випадок, коли Єврокомісія звертається напряму до місцевих органів влади з проханням підтримати діяльність національних урядів у напрямку скорочення споживання енергоресурсів.
Угода передбачає, що кожне місто проведе ґрунтовну інвентаризацію енергоресурсів та викидів вуглекислого газу, а також забезпечить поетапне до 2020 року скорочення споживання енергоресурсів.

Угода підтримана основним партнером — Європейським інвестиційним банком. Свого часу він оголосив про виділення 15 млрд євро на реалізацію цих ініціатив і свого слова дотримує. Так, як наочний приклад,  в приміщені Європарламенту була підписана перша фінансова угода  про технічну допомогу містам провінції Барселона в сумі 2 млрд. євро за програмою »ELENA».

2. Мета  візиту

Метою візиту   до Брюсселю було виконання рішення сесії Могилів-Подільської міської ради про участь в   Церемонії підписання Угоди Мерів, пошук міст-партнерів для розробки та реалізації спільних проектів, встановлення прямих контактів з інституціями Європейського Союзу, Покращення  іміджу міста Могилева-Подільського та України в цілому в очах міжнародної спільноти.

23

Момент підписання Угоди                                                                                Робочий момент в Європарламенті

3. Церемонія підписання Угоди Мерів

4

Учасники Церемонії  підписання Угоди Мерів (мер Могилева-Подільського в першому ряду , другий  зліва)

В Церемонії  підписання Угоди мерів взяли участь багато поважних  доповідачів, включаючи:

Хосе Луїс Родрігес Сапатеро (Прем’єр-Міністр Іспанії),  Жозе Мануел Баррозу (Президент  Європейської Комісії), Єжи Бузек (Президент Європейського Парламенту), Гюнтер Oettinger (Європейський Комісар з Питань Енергетики),  Рамон Луїс Валькарсель Сисоєв ( Перший Віце-Президент Комітету Регіонів), мер Стокгольма Стен Нордін,  мер Рима Джанні Алеманно , а також більш як 500 представників великих та малих міст багатьох держав, серед яких  Україну представляли представники двох міст:  Могилева-Подільського (Михайло Саволюк) та Луцька (Петро Гоцалюк).  Очолював Українську делегацію виконавчий директор Асоціації «Енергоефективні міста України» Анатолій Копець.

4. Зустрічі

04.05.10 р.

Перша зустріч в Брюсселі була проведена з представниками Офісу Мерів, який розташований в 3-х хвилинах пішої ходьби від приміщення Європарламенту де було обговорено перспективи міст що долучились до Угоди Мерів.

56

В офісі Угоди Мерів                                          Трибуна Європарламенту доступна для всіх

Одразу після підписання Угоди Мерів відбулась зустріч української делегації  з Президентом  Європейського Парламенту Єжи Бузеком, який не приховував свого задоволення  від того, що українські міста першими із Східної Європи приєднались до Угоди Мерів, а тому  представникам  міст з України  приділив найбільше часу ніж представникам інших делегацій.

Єжи Бузек пообіцяв представникам Могилева-Подільського та Луцька  активно сприяти в реалізації їх ініціатив направлених на збереження клімату та на євроінтеграцію.

78

Зустріч Президентом  Європейського Парламенту Єжи Бузеком

Ø Після зустрічі з Президентом  Європейського Парламенту особливий інтерес до представників української делегації виявили представники міст Естонії та Іспанії з якими досягнуто попередньої згоди щодо участі в розробці та реалізації спільних проектах Фондів Європейського Союзу. Естонці, як виявилось, навіть мають свої представництва при Європарламенті і активно використовують  такі можливості для залучення коштів Європейських фондів для розвитку своїх громад.

9Зустріч із естонською делегацією

10В родині  бельгійця та українки

Ø  Позапланово відбулась зустріч із сім’єю бельгійця та українки, яки мешкають в передмісті Брюселля. Колишня мешканка м. Луцька 12-ть років тому назад вийшла заміж за місцевого жителя та створили чудову інтернаціональну родину, які дуже задоволені були від неочікуваного візиту українців.

05.05.10 р.

Ø  Українську делегації було також запрошено на перемовини з представниками  Європейської Комісії     Сімоною Рейв  (Simone Rave) – керівником відділу енергетики та сектору зміни клімату та Едуардо Ерен Бланше – керівником програми Централізованих операцій на території Європи, Середземномор’я і Близького Сходу

Представники міст України розповіли урядовцям Єврокомісії про досягнення своїх міст в напрямку збереження клімату та забезпечення сталого розвитку громад, наявні проблеми в містах та бачення шляхів їх вирішення.

Представники Європейської Комісії з розумінням віднеслись до проблем міст України та висловили повну готовність сприяти в розроблені та реалізації проектів направлених на зменшення викидів СО2, зменшення споживання традиційних енергоносіїв (газ, нафта, вугілля) та збільшення частки використання відновлювальних джерел енергії (води, вітру, сонця та ін.)

По завершенню перемовин Едуардо Ерен Бланше, на прохання української делегації, погодився показати свій «майбах» на якому дістається до роботи.

У скромного урядовця, із заробітною платнею Президента України, власним транспортним засобом виявився звичайний велосипед за 200 євро.

1112

В офісі Єврокомісії                                    Едуардо Ерен Бланше демонструє свій «майбах»

5. Результати візиту

Ø  Мета візиту досягнута, програма перебування виконана в повному об’ємі. Місто Могилів-Подільський  отримало гарні перспективи щодо  реалізації досить амбіційних проектів за рахунок  Фондів Європейського Союзу.

Ø  Відтепер на Веб сайті Єврокомісії існує власна сторінка м. Могилева-Подільського, яка буде наповнюватись по мірі поглиблення співпраці з євро інституціями:

http://www.soglasheniemerov.eu/about/signatories_ru.html?city_id=1276

6. Враження від візиту

Загальне враження від візиту склалось  у всіх членів делегації  одне – дуже захотілось все зробити щоб люди в наших українських містах жили не гірше від європейців.  За весь час перебування в Брюсселі, а потім по дорозі додому в Голландії, Німеччині, Польщі ми не відчули на собі жодного недружнього погляду, всюди нас зустрічали радо та дружелюбно, як старих друзів чи навіть членів родини.  І ми  дійсно відчули себе членами однієї європейської родини.

Вразило нас те, що в самому  Європарламенті та урядових структурах працюють досить таки скромні люди, але професіонали своєї справи. Біля стін Європарламенту ми не побачили жодного  крутого «мерса», «джипа» чи «майбаха». Вразило те, що європарламентарі, урядовці  та рядові чиновники користуються    громадським транспортом, або велосипедами.

І для здоров’я корисно, і повітря не забруднюється.

7. Загальний висновок

Десять міст України отримали змогу зекономити десятки мільйонів гривень місцевих бюджетів, запровадивши європейські технології енергозбереження. Такі можливості дає їм участь у проекті ЄС «Сталий енергетичний розвиток міських громад», який до 2020 року передбачає зменшення споживання енергії у містах Європи.

Експерти твердять, що Україна має чи не найбільший у світі потенціал економії. Так, на утримання квадратного метру житла у державі витрачається 250 кіловат-годин на рік, тоді як у Європі – лише 50 кіловат-годин, а на окремі так звані «пасивні» будинки витрачається лише 14-20 кіловат-годин на рік! Простіше кажучи, Україна мала б споживати уп’ятеро менше природного газу та електроенергії, зазначає Як наслідок, люди в кілька разів менше платитимуть за комунальні послуги, а проблеми з підвищенням ціни на газ зникнуть як такі.

Підсумовуючи вище викладене Угода Мерів відкриє нові горизонти для розвитку місцевого самоврядування з реалізації проектів по енергоефективності та енергозбереженню.

Міста України які являються підписантами Угоди Мерів також можуть розраховувати на допомогу від європейських інституцій в т.ч. і на фінансову-технічну допомогу. Фінансові ресурси можна буде отримати як для реалізації проектів безпосередньо містами так і для реалізації спільних проектів із іншими містами країн Єврозони.

Долучення в повній мірі до вирішення питань глобального потепління дасть можливість м. Могилеву-Подільському, відчути себе дійсно Європейським містом.

8. Побажання нашим політикам

Для того, щоб вести країну в ЄС, треба самому відповідати критеріям ЄС. Потрібно показувати приклад європейського політика. Будівництво резиденцій за мільйони доларів — це не європейський зразок. Окремі політики думають, що до Європи доїдуть на своїх «майбахах» і «мерседесах», а ми побачили що європейські політичні лідери, в прямому розумінні цього слова, будують свою Європу пересуваючись на звичайних велосипедах.

Чим відрізняється західний політичний лідер від українського? Західні політики навіть зовні не хочуть, щоб політичний лідер відрізнявся від пересічного громадянина, вони вважають, що політичне середовище повинне бути наближене до місця існування свого середньостатистичного виборця. 

10 травня 2010 р.

Міський голова                                                        Михайло Саволюк


(Даний звіт було видалено із міського офіційного сайту після зміни керівництва міста в результаті  фальсифікації  виборів  31.10.2010 р. та відновлено  10.11.2011 р. завдяки патріотично налаштованим,  діючим працівникам міської ради).

 

Інші матеріали  по темі на :

ДВІ МЕНТАЛЬНОСТІ ДВОХ „БРАТІВ”, або ШОВІНІСТ У НАСТУПІ

З нашою українською ментальністю ми постійно переконуємо себе,  що  у росіян є все таки межа, яку не можна переступити. Я дозволю собі заявити досить категорично, знаючи історію усієї нашої братерської, звісно в лапках, дружби — у московського шовініста нема ніякої межі, як у Всесвіту. І її там не було, і вона там ніколи навіть не ночувала. Ніхто мені у цьому світі не доведе, що я не правий. Це люди без стида і сорому. Шовініст  нагло тобі дивитиметься в очі, запевнятиме тебе й весь цивілізований світ, що росіяни з українцями „братья навек” і тут же тебе душитиме, душитиме, душитиме,  скільки в нього вистачить сил. Ні один завойовник, ні один ворог у світі  , не кажучи уже про „братів”, не здатен на аморальність, дикість російського шовініста в чужій для нього державі, де він зайда, а поводиться тут, як останній расист — окупант.

Якщо комусь це видається гіперболою сатирика. Якщо це комусь видається неправдою і хтось забув криваву історію цієї „вічної дружби” протяжністю у  359 років від Переяславської ради до сьогоднішнього, печального дня, то я цю дружбу( уже в котре) проілюструю фактами, яких  сокирою не вирубаєш.

Почну з 1918 року, оскільки про Емські і Валуєвські циркуляри уже й дошкільнята знають, що „украінского язика нєт, не біло і не будєт”, хоча  кількома  десятками років пізніше відомий  російський публіцист Володимир Жаботинський у своїх статтях з національного питання писав , що від Вісли до Дону розлилось , як пшеничне поле, українське море 30 мільйонного народу і цього факту уже нікому не заперечити і не знищити.

Та я зараз швидше і не про мову, а швидше, мабуть, про ментальність двох  нібито братів, з яких один невідомо  за якою метрикою „старший”, а другий невідомо чому „молодший”. Маю на увазі: московіта – „русского” і русина-українця.

Почну з  мемуарів про  останнього гетьмана України Павла Скоропадського. З його семимісячного правління, коли й гривна була конвертована, коли до Києва пробралися( я не обмовився) усіма правдами і неправдами, рятуючи своє життя мої колеги по перу — чудові  російські сатирики – Аркадій Аверченко і  Надія Лохвицька – Теффі.

Теффі згодом у своїх спогадах згадує ті чудові дні, які вони провели у Києві,  тікаючи з Санкт-Петербургу, де  без суду і слідства, як і в Москві, білогвардійців й  російську інтелігенцію,  ставлячи їх до стінки просто на вулиці і на очах перехожих й переляканих москвичів чи петербуржців, без всяких пояснень і виправдань розстрілювали.

Прибувши до Києва, сатирики не повірили своїм очам: нічна столиця України вся в ілюмінаторах. Ресторани, вар’єте, нічні клуби працюють ледь не цілодобово. З Києва запросто можна виїхати до Відня чи Берліна, придбавши квиток на потяг. Мої колеги по перу у  здивованих душах ставали ліриками.  Десь через тиждень вони зустрілися на Хрещатику з кількома знайомими — колишніми  міністрами  імперського уряду. Ті також захоплювалися Києвом, Україною. Вони підкреслювали, що тут вони себе почувають європейцями і в… безпеці. Але минув  ще тиждень, згадує Теффі, і шовіністичне рило, забувши всі  московсько- петербурзькі потрясіння, освоїлися і несподівано для поетеси й сатирика, заявили:

—    Да здєся  всьо хорошо, но вот плохо  почті нє слишно руского язика, а ето ужє нікуди нє годітся…

Це казали ті люди, російські інтелігенти, які щойно  вирвалися з більшовицького пекла, рятуючи свої душі.

Я ці приклади сьогодні навів не випадково. До цього мене спонукала вчорашня заява двічі орденоносця Ківалова, якого в народі за зраду називають особливо  образно. Так за всю історію України( та й, певен, Росії) такої презирливої клички не діставав навіть жандармський  полковник — шовініст Муравйов, котрий, як і Чечетов, забороняв носити українцям вишиванки. Як історія повторюється. За Муравйова у Києві  окупанти України розстрілювали так само, як білогвардійців у Москві чи Сант-Петербурзі. Тільки за вишиванку і  українську мову. Чечетов до цього ще не дійшов, але судячи з його шовіністичних жестів, теоретично він уже готовий змахнути по-ленінськи рукою.

Хоча в цій статті сьогодні йдеться  не про вишиванки, а про  хронічний синдром росіян – я ж собі дозволю ще один художній відступ.  Він торкається 1984 року. Саме тоді, дякуючи  Борису Олійнику, який на той час був одним із секретарів  Спілки письменників України, мене  рекомендовано делегатом 39 сесії Генеральної Асамблеї ООН від України. Ми, українська делегація, ( відповідно алфавіту) сиділи поруч з Угандою. Чорняві дівчата ( їх було три із шести представників) розташувалися  поруч з нами у  своїх національних строях – одязі з   різнобарвних тканин, дивних кольорів і розцвіток. У залах ООН, без знайомства, так само було  легко пізнати індуса у чалмі, євреїв зі своїми  ярмулками(кіпами) на голові і золотими з діамантами — шпильками. І це було чудово. Ніхто не дивувався і головне — ніхто не забороняв. Не вдавався до шовіністичної дикості, як це робить М. Чечетов у чужій  (принаймні за місцем  свого народження) йому країні, не кажучи про його нахабну, цинічну поведінку окупанта, а не „брата” чи гостя у сусідній державі.  Вчорашня заява в унітарній державі( не Федеративній!)одного із авторів антиукраїнського закону, який народ охрестив КаКа, Ківалова  підтвердження вищенаведених слів, вони не гості, вони не брати, вони окупанти. Подаю заяву промосковського  нардепа –кремлівського орденоносця подаю в оригіналі: «Я имею в виду попытки запретить русский язык в Украине горсткой националистов… К этому призывает и ЮНЕСКО – к уважению к языкам и многоязычию».

В ООН  до рівня Чечетова — Ківалова не опускався ніхто з представників понад 150 країн світу. Ніхто, окрім московських шовіністів, з якими ми тоді жили і працювали поруч. Я маю на увазі  представників Союзу( Україна і Білорусія, яякі на той час гралися у самостійність). Москвичів ( та й переконаний сьогодні також) дратувало в інших народів все: одяг, мова, манера японців їсти паличками, а особливо ненависно вони дивилися, коли представник Варшавського пакту  дозволяли собі виступати не російською, а англійською мовою. Пам’ятаю( це може підтвердити  екс-міністр Борис Тарасюк, ми тоді разом були на тій  Сесії) мій куратор з Москви товариш Смірнов, який вичитував мої виступи та штовхав мене у спину, щоб я читав повільніше повірений текст під час засідань Комітетів, аби  слова, „какімі разговарівал Лєнін „особєнно торжественно звучалі в єтом всемірном залє”.

Після кожного удару в спину( він сидів позаду) я робив паузи, а він мотивував тим, що перекладачі не встигають мене, мовляв, перекладати. Після мене, пригадую,  виступив представник Монголії. І треба було бачити обличчя товариша Смірнова, як його перекосило, коли представник Монголії дозволив собі  виступити англійською. Чого тільки заочно не сипалося на голову того молодого монгола, який хотів показати, що й в монгольські степи прийшла цивілізація. А  вже коли виступив англійською представник  ще однієї „братньої” республіки — Болгарії, Смірнова буквально це вивело з себе. Він рвав на собі волосся: то підскакував на місці, то вибігав із зали і там  мені доводив, що вони,( зрозуміло, росіяни)  їх, болгар,  й досі годують. Бо вони, болгарои, без росіян  давно б подохли і отуречилися. Росіяни, мовляв, їх звільнили від турецького ярма, згодом — від фашизму, поставили пам’ятник солдату -„освободітєлю” — Альоші, а тепер така плата. Він падла ігнорує „вєлікій русскій язик”. Я єтім займусь лічно.

— Нє знаю пєрвий он раз на сесії, но то что ето єво прієзд паслєдній, я гарантірую.

На черговій планерці у товариша Петровського(на той час — постійний представник ООН від СССР),  Смірнов доповів про виступ монгола й болгарина  керівництву і виніс резюме: дізнатися хто вони такі і щоб їхнім духом большє не пахло в Організації Об’єднаних націй „вмєстє” с  „англійськім язиком”.

Нинішні аморальні, расові заяви та інтерв’ю Ківалова- Чечетова дуже нагадують ті часи. Росіяни — шовіністи ніколи не міняли свого обличчя і своєї приязні( м’яко сказано) до  мов, культу і навіть одягу інших народів.

Скажу трохи й про нас, українців, чи як брати — росіяни кажуть, до безтями люблячи нас – хохлів.  Днями по радіо „Ера” виступав Дмитро Чабаненко. Судячи з усього  спеціаліст своєї справи і мені чомусь думається й гарний симпатичний чоловік за своєї інтелігентністю, але оця рабська ментальність хохла вискакувала в нього аж з трусів, аби тільки сподобатися, аби догодити своєму опоненту( в даному випадку додзвонювачу в прямому ефірі) і перейти хай на поганенький, хай з акцентом, аби ж дотриматися „етики”, яку хтось із  московських холуїв типу Колісниченка — Ківалова придумав на українську голову у нас, в Україні. Якщо з тобою розмовляють чи задають запитання на чужій мові, українець обов’язково має перейти на мову чужинця, бо в іншому випадку — це ж не етично. Не виховано. А от зайд, які зайшли в Україну і тут народилися, ходили хай навіть у російську школу, де вивчали (факультативно) українську мову , або чули її хоча по радіо, телебаченню ,  чомусь ця „етичність” не торкається. Вона стосується тільки українців — поліглотів.

Дивовижна у нас етика і логіка. Українцю зась порушувати етику, а русотяпу, який неетично плював не неї і постійно її  порушує, навіть не задумуючись чи це етично, чи не етично. Йому аби було зручно і він не вилазить із власних трусів і не дуже напружується, щоб ще й при цих словах згинатися в спині та  ламати даремно рідного хребта.

Та що вже  там  розпатякувати про „радіоерівського” гостя. Згадаймо колишнього спікера В. Литвина, його діалоги на  політичних виставах Шустера. Не встигне нині „український” Савік   розтулити  рота і звідти висунути московського язика, як пан Литвин відповідає йому таким самим язиком і з такою щирою, підкупною усмішечкою, що хочеться одразу від сорому  залізти під лавку і схопитися за сокиру, яку там хтось для чогось поклав. Спікер великої держави  запобігає перед особою, за плечима якої мінімум два громадянства і невідоме, яке третє. Особа, яка нізвідки тут узялася і невідомо з якою метою сюди приїхала, щотижня  розділяючи нас, українців, по телевізору  на  Схід і Захід, на російськомовних і україномовних. І оце по Швейківські усміхнена особа, яка в  державі,  може, й „не перша”, але й не друга”,  так по лакейські посміхається і по-школярські відповідає.

Звичайно, аби у Шустера  було справжнє почуття гумору, як, скажімо, в його колеги по шоу пана Кулікова, то він для сміху чи  для експерименту міг би цього  академіка від політики запитати щось і англійською чи італійською. Ніби між іншим, чи хоча б для експерименту чи жарту. Оскільки той таки не лише двічі спікер, але й академік і , можливо, окрім російської з Новгоград-волинським акцентом, знає ще якусь мову, щоб захистити все таки своє реноме, яку шовіністи нав’язали українцям: не етично розмовляти зі своїм співбесідником українською мовою( московською, очевидно, можна), якщо він до вас звертається не українською. Чому наслідуючи цю етику не дотримуватися пану Литвину й президенту Міжнародних асоціацій чи асоціації пану Чабаненку? Міжнародник, мабуть, також знає ще якісь мови, окрім мови, на якій „разгаварівал Лєнін”. Тепер  виявилося, що на ній „разгаварівал і Ніколай ІІ Кривавий”, хоч був він слабодухий імператор, але загалом добрий чоловік. Шкода, що той же Ленін „укокоськав” його по – ленінськи  разом з безневинними дітьми і після цього йому, Леніну, ми, українці, по всій Україні поставили пам’ятники. А в Полтавській області, де він ні разу не був, як і в Україні, ще й досі збирають гроші не на хворих на голову, а на  бюст Володимиру Іллічу Ульянову — Леніну , бо їх,погрудь, трохи малувато на душу населення  пересічного полтавця. Завтра збиратимемо( за  реформами Д. Табачника)  на П’ятакова, Сталіна і Євгенію Бош. А якщо серйозно, без гумору? Якщо серйозною то ми раби. Але куди ми дінемося? Раби і холуї з печаткою у 359 років. Така вже наша ментальність після усіх кривавих громадянських воєн, голодоморів і розстріляного відродження та тюрем й концтаборів, де  „брати” із нас день і ніч вибивали по-братньому етногенез чи генофонд українськості, а заодно й той дух, який колись козацьким звався.

Якщо пан Ківалов , можливо, не  доточив собі літеру „в” до кінця свого прізвища, і він справді не є українцем, як його колега по холуйству Кремлю — Колісніченко, а „ істинно руській чєловєк”, то я собі дозволю йому, як  „заслуженому юристу”, пояснити, що такий не конституційний  номер, як Ківалов, викинув за часи свого президентства  й гаспалін Путін. З ним можна познайомитися в Інтернеті. Він йде під номер 309, в якому зазначається, що в Російській Федерації  викладання  рідною мовою вважається „регіональним компонентом”. От звідки  у Ківалова- Колісниченко ростуть на лобі роги. От  звідки  московські орденки на їхніх холуйських душах за холуйську службу яничар ХХІ сторіччя на території України, яка їм чужа й ненависна, як наша українська  мова.

У моїй родині  майже 40 відсотків росіян. Вони прожили в Україні понад 50 років, але я ніколи не чув, щоб вони у нашій українській сім’ї розмовляли  українською і зібралися за пів віку вивчити її. Ось твердість представників державного народу і їхні національна гордість. А ми ж, побудемо 2 тижні в армії, і повертаємося звідти перевертнями. Аби не село — цей вічний наш ПЕДАГОГ з його дошкульним висміюванням, ліпити прізвиська  кожному хто прийде і вживатиме словечка то папа, чи то гета, ми давно вимерди , як нація, як народ. Наше село, яке так нещадно сьогодні нищеться, чи не єдине на цій кимсь проклятій землі є захисником нашої ідентичності та невмирущості. Мабуть, не випадково саме з села вийшли чи не всі  так звані „українські буржуазні націоналісти”, які за свою мову, за свій козацький дух, „старшими братами” відвозилися  „по братньому”( та ще й безкоштовно!) на  свої „ісконно русскіє землі”, щоб познайомити українців із останками, які залишилися  від різних народів і національностей, що там колись проживали, поки їм московіти не „прищепили” свою культуру й не занесли у ті краї на своїх „русскіх штиках”, а хто там вижив — записали „русскімі”. Якщо  із тих 80 народностей, що щезли в Російській Федерації  і з карт і метрик, то їх можна тепер пізнати хіба що по очах. Пам’ятаєте в Олександра Блока: „ Да, азиаты — мы, с раскосыми и жадными очами”.

У такому пору активного наступу шовініств на Україну, на українців й на українську мову, не було  навіть в епоху русифікації й за часів Маланчука- Щербицького та їхнього трубадура — Валентини Шевченко. Хоча й там Кремль через своїх холуїв викидав шовіністичні коники. Пригадується я тоді приятелював із одним українським  журналістом , дружина якого працювала у ЦК КПУ інструктором. Якось він запросив мене на день народження своєї тещі — славної милої жіночки, якій виповнилося 70 літ.  Коли я зайшов, то за столом побачив досить поважних осіб —  заступника завідувача відділом пропаганди і агітації ЦК КПУ( тобто одного із заступників Леоніда Макаровича Кравчука), ще одного інструктора , відомого також журналіста і , як пізніше виявилося, генерала КГБ. Звісно, переодягненого. До першої чарки язик ні в кого не розв’язувався, і хтось з присутніх пам’ятаю сказав: ”Тут  серед  нас письменник і хай він першим виголосить тост”. Я піднявся і тільки розтулив рота, як із кухні вискочила з величезним ножем( видно, капусту сікла) донька ювілярки, (вона  ж інструктор ЦК КПУ) і з якоюсь особливою агресивністю прислужника-хохла заявила:

— Олєг Фйодоровіч, запомнітє в єтом домє на єтом язикє не разговарівают…

Від несподіванки чарки в усіх( мені так здалося зависли в повітрі). Заступник завідувача (їх тоді називали російською -замзав) після певної паузи  мовив:

—    Валентино Іванівно, це ж український письменник.

—     Віталій Фйодоровіч, ето нє імєєт нікакого значеніє. Ви забилі, как днямі нас собірал Владімір Васільєвіч(Щербицький- ОЧ) і заявіл, что к нему дошлі слухі, что в нєкоторих сємьях  до сіх пор, на битовом уровнє, разговарівают на украінском язикє. Так вот я , офіціально заявляю, в моєм домє і на битовом уровні на єтом язикє не разговарівают.

Звичайно, я тоді першої чарки так і не   покуштував. Поставивши її на стіл недорконаю, залишив ту квартиру, поріг якої я більше ніколи не переступав. Включно з сьогоднішнім днем. Щоправда, забув додати — чоловік цієї холуйської дами й тоді й тепер пише ще українською мовою і, здається, носить вишиванку. Принаймні я його частенько  в такому строї бачив. Особливо  в епоху  його  великого земляка Віктора Андрійовича Ющенка. Як тепер з тієї вишиванкою після виступу Чечетова у Верховній Раді, сказати не можу, але припускаю( оскільки вони слава Богу обоє живі),  що та ж кон’юнктурна дама своєму чоловікові й завтра скаже, якщо ще не сказала:

—    Слушай друг, в єтом домє у вишиванках не ходють. Ти слишал, что заявіл хазяїн Верховного Свєта Міхаіл Чечетов?!

Принаймні мені чомусь так думається. Бо в  тієї кон’юнктурної  дами особливо розвинені відростки  чуття, як  до  порядку денного у суспільстві, так  і до кар’єри. Майже як у Коротича.

Коли я вже збирався поставити крапку під цією статею, мені несподівано надійшов лист від Бориса Тарасюка(  принаймні я так зрозумів). Власне, не лист, а  „Звернення до Глав та співробітників дипломатичних місій          країн ЄС, Канади, США та Японії в Україні”.

У цьому Зверненні повідомляється, що ресторани мережі «Танукі», що в Києві (та й на  його околицях!) , а конкретно за адресами: вулиця Золотоустівська, 44/22 та проспект Возз¢єднання, 5 забороняється своїм українським працівникам користуватися українською мовою!!!

За свій вік шовіністичних див я надивився чимало. Найбільшим дивом, в яке я не повірив — це розповідь моєї невістки Нелі — татарки за походженням. Вона  якось за столом мені розповіла, що в них у Татарстані (Казань)  російські шовіністи докотилися й до расизму. Вона досі пам’ятає, як їх маленьких діточок не пускали в парки і скверики, перед входом яких  висіли оголошення, „Собак, кошек и татар в парк не пускать!”.

Тоді я Нелі не повірив. Тепер я після цієї расового й  шовіністичного  наступу  і в Україні (закон КаКа, вишиванки, заборона розмовляти у себе вдома українською) не тільки повірив, а й особисто пересвідчився і задумався: а чи далекий той день, коли й в нас, якщо ми й надалі спатимемо на печі не з’являться такі ж застереження, як у Татарстані. Скажімо, за порадою  тих же „героїв” –кремлівських орденоносців  — Чечетова, Ківалова, Колісниченка чи Табачника: „Собакам, кошкам( за котів Неля мені  нічого не розповідала) і хохлам вход в паркі і сквєрікі  строго воспрещен!!!”. Бо чим це не аналог  московським ресторанам в Україні мережі „Танукі”?!

Я б до цього оголошення порадив би у „Танакі” виставити  ще й чотири портрети на чолі з Віктором Федоровичем, а за ним, як за Карлом Марксом, у профіль — Ківалова, Колісніченка і Чечетова. На тлі — тінь Путіна під номером „Указ 309”. Воно якось зрозуміліше.

На цьому й поставлю крапку. Як казав герой з роману „Аристократ із Вапнярки” —  розумному досить.  Сміливому також.

Олег Чорногуз.

 

Європа визнає лише одного Президента — В.Ющенка

Але хто ж тоді від імені України веде ці непрості пермовини із ЄС, коли діюча влада на це неспроможна із її вібірковим правосуддям, корупцією та ін.?

А до чиєї думки, із політиків України першої величини, можуть дослуховуватись політики Об’єднаної Європи?

Таким політиком сьогодні може були лише одна особа — В.Ющенко.

Давайте пригадаємо, що було до В.Ющенка.  Опозиція, очолювана В.Ющенком, ратувала за інтеграцію України до європейської спільноти, а влада була проти. Кучма заявляв лише про якусь різновекторність в стосунках України з міжнародною спільнотою. Але ж  це все одно, якби спортсмен вийшов на бігову доріжку і замість бігти прямо до фінішу, почав би метатись взад і вперед, шукаючи якогось вектора. Чи багато було-би  користі від такої багатовекторності? Ото ж бо.

А, що було, коли Ющенко став Президентом? Ситуація зміналась до навпаки. Влада була за Євроінтеграцію, а опозиція за Митний Союз. Юлька в цей час займалась популізмом та не злазила з екранів телевізорів, готуючись стати президетом.

Чи можливо було рухатись тоді до Єврозони,  коли у Верховній Раді України та  Кабміні воза із євроінтеграційними законопроектами тягли лебеді, раки, щуки та інші тварюки.

А що ж відбуваються в Україні сьогодні? Посіяне В.Ющенком та його соратниками раціональне зерно дало вже свої всходи.  Попри усі чвари у Верховній раді щодо неврегульованого питання навкого кнопок, парканів та ін., влада і опозиція сьогодні обєдналась навкого стратегічного питання — членства в ЄС без будь якої різновекторності. Такого ще в Україні не було. А це означає, що усі необхідні законопроекти на днях будуть прийняті і шлях до ЄС буде відкритий.

Сьогодні В.Ющенку, на Політраді партії «Наша Україна» було зроблено зауваження про те, що, мовляв,  усі лаври від його діяльності щодо наближення  України до історичної події — підписання угоди про асоційоване членство в ЄС, можуть дістатись не йому та партії «наша Україна», а його опоненту В.Януковичу. Адже в кінцевому результаті, лише теперішне керівництво України може поставити підпис під угодою про асоціацію з ЄС та легалізувати її.

Відповідь була однозначна. В.Ющенко ще раз пояснив присутнім, що бачить свою історичну місію та місію «Нашої України» не в прийняті участі в дрібних політичних чварах, інтригах та вияснені стосунків, хто крутіший сьогодні, а в тому, щоб у держави Україна та її  теперішнього і майбутніх поколінь була перспектива на  достойне життя  в незалежній, духовно багатій та матеріально забезпеченій країні.

І не важливо хто скільки до цього насправді докладе своїє праці та поту, а   хто та скільки припише до цього власних заслуг.

А ось що пишуть про євроінтеграційну діяльність В.Ющенка  інші ЗМІ:

«Віктор Ющенко провів зустріч з Жозе Мануелем Баррозу.

http://www.razom.org.ua/data/img/79bd211077679b899c25701aac265ebc.jpeg

Віктор Ющенко провів зустріч з Жозе Мануелем Баррозу.
16:01, 23 Лютого

22 лютого у Брюсселі відбулася зустріч Президента України (2005 -2010 рр) Віктора Ющенка та голови Європейської комісії Жозе Мануеля Баррозу.

У ході зустрічі Віктор Ющенко підкреслив пріоритетність європейського вектору для України. Про це, зокрема, свідчать результати голосування за постанову Верховної Ради «Про реалізацію євро інтеграційних прагнень України та укладення Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом».

Віктор Ющенко висловив вдячність за послідовну позицію Європейського Союзу, яка відображає інтереси 46 мільйонів українців, які пов’язують з європейською інтеграцією підвищення стандартів життя та стабільність свого майбутнього.

Також Віктор Ющенко висловив вдячність за організацію саміту Україна – ЄС, на який українська сторона покладає великі надії, та висловив упевненість у тому, що Україна докладе максимум зусиль для виконання умов Євросоюзу до саміту Східного партнерства, який відбудеться у листопаді 2013 р.»

Сьогодні В. Ющенко також приймав привітання із своїм днем народженням, адже йому пощасливилось народитись на світ саме сьогодні —  на день Захисника Вітчизни.

І сьогодні  ж відбулась історична подія, коли на Політраді «Нашої України» були прийняті радикальні рішення, які  звели нанівець усі наміри  зацікавлених сторін розколоти  монолітну партію на окремі осколки за сценарієм, що в свій час використали спецслужби для розколу і знищення «Руху»  В.Чорновіла.

0

В. Ющенко приймає привітання із днем народження від однопартійця М.Саволюка. 23.02.2013 р.