Хай Новий рік у вишиванці
Розбудить Вас щасливо вранці,
І принесе у Вашу хату —
Утіхи й радості багато.
Розбудить приспані надії,
Зерном і щастям Вас засіє,
Зігріє миром і любов’ю

З НОВИМ РОКОМ  ЛЮБІ ДРУЗІ!                                                                            М.САВОЛЮК

В МОГИЛЕВІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ «РЕЙДЕРИ» УТРИМУЮТЬ ВЛАСНИКА ПІДПРИЄМСТВА ПІД ЗАМКОМ- ПРАВООХОРОНЦІ ТА СУД БЕЗДІЮТЬ!

Ось що з цього питання пояснює  правозахисник Михайло Саволюк, до якого звернувся за правовою допомогою  бранець  Мислінский В’ячеслав Пилиповича, 62 роки.

«Так, даний БЕЗПРЕЦЕДЕНТНИЙ факт дійсно має місце,- повідомив Саволюк М.,- ще 23 грудня 2012 р. до ГО «Інститут сприяння демократичному розвитку громад»  за правовою допомогою  звернувся директор  ТОВ СП «Гарант» Мислінський В.П., який повідомив про факт  незаконного  позбавлення його  волі  із заподіянням потерпілому фізичних страждань через неможливість отримувати продукти харчування, медичну допомогу та ін., а також про позбавлення  членів його родини свободи пересування.

За словами Мислінського В.П.,  22.12.2012 р.  його позбавлено волі  в зв’язку із вимаганнями «рейдерів»  примусити  добровільно відмовитись від прав на  ТОВ СП «Гарант» по сфальсифікованій цивільній справі.

Позбавлення  його волі здійснено шляхом встановлення  навісних замків на в’їздні ворота до його приватного домоволодіння, що розташоване за адресою: м. Могилів-Подільський проспект Незалежності, 152,    по вказівці  посадової особи –  Арбітражного керуючого-ліквідатора   ТОВ СП «Гарант» Козаренка Євгенія Валерійовича (м. Харків, вул. Зубарєва, б.37 кв.29, ліцензія  серія АВ № 347159 від 12.09.07 р. тел.  067-5733245067,  x001@luxlex.net), що не уможливлює його вільне пересування та пересування членів його родини, які не можуть потрапити до домоволодіння.

З огляду на вищевикладене в діях  Арбітражного керуючого-ліквідатора   ТОВ СП «Гарант» Козаренка Є.В. вбачаються ознаки вчинення злочину службовою особою з використанням своїх службових повноважень і ці  дії підлягають кваліфікації за відповідними частинами статей 146 та 365 КК.

В зв’язку з вищевикладеним Мислінський В.П. звернувся із відповідною заявою до Могилів-Подільського МВ УМВС, а  23.12.2012 р.   Директором ГО «Інститут сприяння демократичному розвитку громад»  було додатково  направлено заяву про вчинення злочину до Могилів-подільського МВ УМВС України у Вінницькій області, яка зареєстрована за № 31 від 23.12.2012р., проте жодних дій щодо розблокування проїзду до будинку Мислінського В.П. працівниками міліції не було вчинено.

26.12.2012 р. Мислінський В.П. подав позов до Арбітражного керуючого-ліквідатора   ТОВ СП «Гарант» Козаренка  Є.В. про усунення перешкод в користуванні житловим будинком, але судове засідання по даній справі призначено суддею Вітковським  аж  на 17.01.2013 р.!

28.12.2012 р., після того як Мислінський В.П. по телефону повідомив, що його стан здоров’я різко погіршився, закінчились ліки та продукти харчування, самостійно вже не може пересуватись, а  до нього не допускають дружину та родичів в зв’язку з чим в нього навіть виникають думки щодо самогубства,  Інститутом було направлено додаткові звернення  з цього питання до Могилів-Подільського міжрайпрокурора Гулька А.В.та до начальника місцевої міліції  Чорноволюка І.В., проте їхньої реакції  поки що не було.

Зволікання з вирішенням питання щодо усунення перешкод в користуванні Мислінським В.П. власним житловим будинком, з огляду на те, що Мислінський В.П. є літньою,  важкохворою людиною та не може пересуватись і забезпечувати свою життєдіяльність без сторонньої допомоги, може дійсно  призвести до летального випадку.


У випадку, якщо місцеві правоохоронці і надалі будуть зволікати з вирішенням даного питання, не притягнуть винних до кримінальної відповідальності та не забезпечать Мислінському В.П. вільного пересування,  від імені Інституту будуть направлені телеграми керівництву держави. Якщо і ці заходи не стануть на заваді злочинцям то тоді доведеться вже звертатись до ЗМІ, міжнародних інституцій, посольств та ін. Іншого шляху для боротьби із свавіллям злочинців в нашій державі  ми не бачимо»,- підсумував Михайло Саволюк.

 

28.12.12 р.

Громадський рух «Громада»

 

Я НІКОМУ НЕ СУДДЯ

Але сьогодні. Саме сьогодні, коли ми такі роз’єднані, коли наші вороги тільки чекають аби ми вже ніколи не стали нацією, народом, а розсипалися, як атом на дрібненькі кульки, на дрібнюсінькі і нас можна було виловлювати , як у вольєрі кроликів, що мали необережність за цю загорожу забігти, а потім з тих кроликів здерти останнє шкуру, а потрохи викинути на смітник і з українством в Україні назавжди покінчити.

Я розумію і знаю, що в Яворівського є за плечима гріхи. Служіння компартії. Але так можна сказати майже про кожного, хто у роки тоталітарного режиму опинився за колючим дротом і „залізною завісою”. По великому рахунку у великому концтаборі. Хто тоді не тільки не стояв на порозі в’язниці чи на порозі концтабору тільки за любов до українського слова, до української мови, до права писати на ній чи права любити свій народ. Я вже не кажу про права молитися. Тоді просто такого не існувало й в понятті.

Я не знаю як би повівся у ті роки Сергій Пантюх, якою мовою він би писав і щоб він підписував, коли йому тикали пером, як фінкою, у горло і казали:

— Підписуй. Підписуй, бо загримиш туди, де й ті проти, яких ти не підписуєш, сидітимеш поруч з ними.

Мало тоді хто виносив сам собі вирок. Мало, хто не підписував. Така жорстока була система.

Але якщо йти за логікою Сергія, то й до цієї когорти можна віднести усіх, буквально усіх, наших видатних і найвидатніших. Усіх хто тоді щось творив і хто тоді вижив на відносній волі. Хто підписував, а хто одружувався на єврейках, аби врятуватися. Хто складав гімни, а хвалебні вірші на честь вождів. Всяке було. Але хіба це нам сьогодні дає моральне право отак озлоблено копирсатися в їхніх біографіях. Так, це треба знати, що нашадки такої ганьби не повторювали. Хай краще смерть, ніж ганьба. Я згоден. Але тоді, коли б усіх пересадили, чи ми мали б сьогодні українську державу, залишки тієї мови, яку потужно й активно заганяли в річку під назвою „єдіная, нєдєлімая і могучю”, котра іменувалася „совєтской общностью”.

Хіба я можу ці імена сьогодні називати? Хіба я можу допустити, що й на ці славні імена, (беру до уваги тільки письменників), котрі складають ядро нашої літератури кидати сьогодні тінь? Чи маю я на це моральне право?! Бо тоді все розлитися до біса і так у хиттків самостійності рідної нам України . І тоді всіх нас , у тому числі і Сергій Пантюха, посилаючись на вигадані інсинуації( а, можливо, й часткову правду)вибірковимиі фактами й софістикою усіх нас прирівняють до Табачника.

Володимир Яворівський не Табачник. Мабуть, не Сергій Пантах, а таки Володимир Яворівський казав відверто в очі тому ж Дмитру Табачнику, українофобу, промосковському служці, що його виступи, заяви „це маячня хворої людини”. Яворівський закликав усіх лауреатів Шевченківської премії виступити проти українофоба Табачника, змістити його з однієї з найвідповідальніших посад у постколоніальній державі — посади міністра освіти України.

Скільки б ми не говорили, не просторікували, не базікали — Володимир Яворівський ризикував життям , борючись у 90 роки за нашу незалежність. У мене досі стоїть перед очима бензовоз біля стін нинішньої Верховної Ради. А на ньому Володимир Яворівський. Один — однісінький, який закликає народ до непокори, до волі, за свою державну незалежність в оточенні вчорашніх: озлоблених, злих, ненависних, які ще зі зброєю в руках хапаються за своє вчорашнє. Хапаються, висіявши на дахах прилеглих будинків

снайперів з оптичними прицілами. Я тоді стояв у розбурханому натовпі з суддею Верховного суду США паном Богданом Футеєм, американцем українського походження. Хвилюючись, пан Богдан мені тоді сказав, показуючи на Яворівського:

— Його зараз пристрелять снайпери. Його зараз пристрелять снайпери. Це логічно. Бо як вибухне бензовоз постраждають сотні, а так загине лише він. У нас так вчинили б у секунду…

На щастя, тоді до американських методів в Україні напередодні відновлення нашої Незалежності, конаюча влада не вчинила цього.

Я пам’ятаю Яворівського і пізнішого. Рухівця. Обласного. Республіканського. Палкого патріота. Пам’ятаю його виступи і у Верховній Раді. У Верховній Раді незалежної вже України. Підкреслюю незалежної України, де досі йдуть за пеклі бої за право розмовляти українською мовою, вільно відчувати себе в своїй державі. Не боятися бути українцем, як вчора. За право вчитися і молитися українською мовою.

Патріотичні виступи Яворівського проти табачників на політ виставах у спец агентів чужих держав — Шустреа і Кисельова, ще одне яскраве свідчення цьому. Чи не тут, на телеканалах, радіо, Яворівський частіше всіх нас, відстоює у цій постколоніальній державі мої права, як українця, твої права, як українця, його права, як українця, права Сергія Пантюха, як українця. Хто це краще, переконливіше робить: Сергій Пантюх, я, він? Ні, таки Володимир Яворівський перед мільйонним ще й досі безмовним людом.

Якби ми до Яворівського не ставилися, не відносилися. Він мені також заливав час від часу сала за шкіру. Але то все дрібниці на тлі великого. Ми маємо навчитися, як це роблять євреї: гризтися до гризот між собою, але коли стоїть на кону велике, високе, державне, вони беруться за руки. Ми сьогодні так само маємо взятися за руки і стати в коло національного захисту поруч один одного. Ми маємо цього навчитися. В іншому випадку не виживемо в цьому наступально- нахабно- глобальному світі!

Хто сьогодні не знає Яворівського? Хто сьогодні не знає Драча, Бориса Олійника , Дзюбу, Павличка, Мовчана?! І хто з них так само без гріхів у меншій чи більшій мірі? Хто ! Але ми, як на мене, не можемо, не маємо права замахуватися на наші моральні авторитети. Хай вони не всі моральні такі, як Сергій Пантюх( я це припускаю, який виріс все таки і постколоніальній, а не тоталітарній державі), але хтось із „старих авторитетів” має нас відстоювати, наші національні цінності, перебуваючи у вищих ешалонах влади. Мої, його, його, їх і Сергія Пантюха у тому числі.

Хіба все це зробить за Володимира Яворівського Дмитро Табачник? Цей українофоб, москвофіл, космополіт і, вочевидь, легалізований агент чи відкрита кремлівська служка?! Цей полковник історичних наук?!

Я пригадую свої роки в Чернівецькому військовому училищі, зимові навчання в лісі під Сторожинцем. Над лісом повис засніжений березень місяць 1957 року. Разом із сніжинках на сніг падали й листівки з відбитком поваленого п’єдесталу ката усіх народів- Сталіна. У тій листівці повідомлялося, що московський агент Богдан Сташинський за вказівкою Кремля убив Лева Михайловича Ребета, публіциста й ідеолога ОУН. Подавалася коротка біографія і портрет Ребета. Народився в сім’ї Михайла Ребета і Катерини Недокіс. Навчався в єврейській школі. Згодом став українським буржуазним націоналістом і їхнім ідеологом. Ніхто із курсантів не встиг вимовити й слова, як до нас підбіг старший сержант Молозов, наш командир взводу.

* Таку вашу мать. Сказано лістовкі нє чітать і здавать немєдлєно командіру. Два наряда в не очереді.

Та я не про це хочу сказати, пишучи листа до всіх нас, до Сергія Пантюха. Я про те, що згодом, коли й мене самого зарахували до „українських буржуазних націоналістів,” яким був Лев Ребет, я дізнався, що коли убивцю Лева Ребета і Степана Бандери — майора КГБ Богдана Сташинського судила німецька феміда, дружина Ребета, виступила на суді у ФРН і попрохала помилувати українця Богдана Сташинського. Бо це не він убив її чоловіка, а вбила його рука Москви.

Я цей приклад не для красного абзацу витяг із своєї пам’яті, а навів його для того, щоб ми, українці, нарешті, навчилися велике відрізняти від дрібного і не ставити між цим знак рівності. Бо все те, що написав Сергій Пантюх в Інтернеті, на сторінці „Української правди”, так мені нагадує Богдана Сташинського і руку Москви, яка і сьогодні вбиває нас і так само роз’єднує.

А щодо кримінальних звинувачень на адресу Володимира Яворівського, то я порадив би Сергій Пантюху звернутися до відповідних органів. Хай вони тими фактами займаються, а не письменники. Це їхня і функція і компетенція і останнє слово таки за ними. Принаймні так ведеться в усьому цивілізованому світі. Не будемо відбирати хліб ані в прокурорів, ані в суддів. Не залишаймо їх без роботи.

Олег ЧОРНОГУЗ.


РС. Поки я закінчував цей матеріал, несподівано надійшла новина: сформований новий кабінет Міністрів і україножер , москвофіл Дмитро Табачник ( очевидно, Кремль відстояв таки свою кандидатуру на найбільш духовній ділянці нашої держави) знову у кріслі міністра освіти. Може, б туди сьогодні направляти письменницькі стріли ненависті в ім’я справедливості і в ім’я нашої державності і Сергію Пантюху, і мені, і всім нам? А не бити по своїх? Чи я, може, щось не те пишу?!

АКАДЕМІЧНА АХІНЕЯ, або АКАДЕМІК ВІД ПОЛІТИКИ, або БУКСИР НАШОЇ ЕПОХИ.Частина-2

Після війни вагонів не вистачило для переселення українців з наших чорноземів до вічної мерзлоти — Сибіру. Виявилося мало українців розстріляли і виморювали голодом. Не довиконали план по розстрілу: у Сандармосі, Биківні, Трибах під Полтавою, у парку культури й відпочинку імені Горького( Вінниця).

Цю хроніку „вічної дружби”( я швидше б сказав – кривавої дружби) можна продовжувати довжиною у 350 з лишнім років. Але у мене стаття, а не наукова праця. Та й пан академік про це добре знає. Я тільки хочу освіжити в його пам’яті, як брати московіти, освіжали упродовж цих віків нам, українцям кров. Впритул до отруєння

Віктора Ющенка. Це той же стиль, що вбивство Войнаровського, Петлюри, Коновальця, Ребета, Шухевича, Чорновола тощо. Візьмемо уже не ХУІ-ХУІІІ. Перейдемо до ХХ.

1918 рік — Муравйов в Києві. Кров крізь вишиванки і розстріли тільки за відповідь українською мовою.

На 4-тий рік після Жовтневого перевороту в Петербурзі- (1921 рік) — штучний голод в Україні, людоїдство.

На 16 –тий рік(1933) після утвердження більшовиків в Україні — черговий штучний голодомор і людоїдство.

На 20-ий рік(1937) будівництва комунізму в Україні — розстріл української інтелігенції братами з Москви тільки тому, що вони українці і тільки тому, що вони в черговий раз зрозуміли, хто такі азіати і викинули гасло „Геть від Москви”. У подарунок і на згадку автографи для письменників й всієї української інтелігенції — кулі в потилиці. Решту згноїли в Сибіру і потопили в баржах біля Соловецьких островів.

Чи треба продовжувати ці криваві дати для академіка від політики? Мабуть, що так, оскільки він у своїх академічних роздумах він торкається і епохи УПА. Хотів би я запитати в археолога, який викопав десь там , у своїх інтелектуальних підмурках такі антиукраїнські погляди: сини і дочки України воювали в лісах Російської Федерації за свою волю і незалежність, чи може на своїй споконвічній землі? Чи вони запросили з Москви і окраїн спец загони, щоб з ними у Карпатах та українських лісах погратися у справжню війну, яка тяглася майже десять років після закінчення ІІ Світової?

Навіть після того, як Московська імперія за допомогою США поклала на лопатки агресивну імперську Японію, УПА ще продовжувало війну за свою свободу і незалежність. Цим воїнам, які пройшли енкеведистське пекло, на відміну від толочків, котрі виступали не за Україну, а завжди фактично проти неї, не дали пільг навіть у Незалежній Україні, заради якої вони віддали свою молодість і свої життя. Де ж той „золотий вік” у нашій „братній історії? Може, сьогодні наші стосунки „братні” покращалися? Може, сьогодні немає воєн між нами, чи газових, чи сірникових, чи трубних чи територіальних, починаючи від Тузли і кінчаючи Керченською затокою й Азовським морем.

Що ж це за народ такий , який постійно освідчується в любові і постійно для профілактики з ближнього спускає кров? То списували всі гріхи у стосунках між Києвом і Москвою через „ультра націоналіста” Віктора Ющенка . То чому ж вони ще гірші при промосковському, як чимало хто називає президента Віктора Януковича?!

І П. Толочко, цей українсько — московський соловей „русскаго міра”, знову нас агітує і затягує( поки що теоретично) у московське на початку підсолоджене ярмо у лоно майбутньої великої імперії, пророкуючи їй таке велике і могутнє відродження, якому заздритимуть усі народи і племена світу й околиць. При цьому навіть не кліпне ані одним оком, тільки постійно заїкається і час від часу, коли не вистачає слів у московському „вєліком і могучєм”, на ходу запозичає те чи інше українське образне слово з української мови. Принаймні так було під час згаданої телепередачі, і, мабуть, тому у мене особисто складалося враження, що там мовний лексикон – це рідня Вєрці Сердючці. А про українську мову, до речі, за одним із круглих столів пан археолог сказав таке:” «Україні варто визначитися. Це ж стосується й української мови. Адже українська мова не має перспектив міжнародного спілкування. Але якщо ми не приймемо російську, то Україна перетвориться на хутір, а англійської та китайської мов ми ще не знаємо”.

А як же тоді бути з польською, чеською, словацькою, сербо-хорватською, вірменською, грузинською, болгарською? –поцікавимося у П. Толочка. Це що? В Європі висіються суцільні хутори, якщо йти за логікою пана академіка від політики? Чи у тих країнах, включно з Ліхтенштейном, усі без винятку вже знають англійську і китайську? А Україна досі пасе задніх.

А взяти ту ж Російську Федерацію разом з її понад 20 автономними республіками? Тоді й вона може перетворитися у великий хутір з хутірцями. А втім, росіяни ближче до

китайців. Їм , мабуть, швидше світить знання китайської мови, аніж нам, українцям. Хіба що приєднаємося до Митного Союзу і нас у цьому знанні ощасливлять. Скажімо, через Казахстан. Там казахам ближче, аніж білорусам й українцям до китайців. Очевидно, під час круглого столу в академіка від великої і багатогранної науки чи перевантаження на академічну голову на мить запаморочилося. Він, певен, втратив деяку географічну орієнтацію і забув за чиїм столом сидить, українським чи московським? Бо судячи з його постійних виступів між цими країнами він досі не бачить ніякої різниці , а після правління Ющенка взагалі політично осліп. Бо тоді академік від політики стверджував(звичайно, на вєліклом і могучєм), що, мовляв, «нельзя отдать на растерзание Ющенко и ему подобным ортодоксам нашу общую историю». Як же тоді назвати самого Толочка, якщо Віктор Андрійович ортодокс?!

Наскільки я пам’ятаю , Віктор Ющенко тоді чи не на всіх перехрестях і майданах заявляв, що він мріяв би, аби в історії українського народу більше ніколи не повторився 33-тій рік. Він постійно підкреслював, що ми не має маємо претензій до великого російського народу. Ми не звинувачуємо російський народ у геноциді українського народу. Ми всю вину покладаємо на більшовицько-сталінську кліку. Але хіба молоді москвичі , нас тоді знову „по – братньому” не почали закидати димовими шашками( українське посольство в Москві), а бабуріни і з говорухіними не вимагали нанести превентивний ядерний удар по Україні, а заодно разом з Кримом забрати ще й Харків й Одесу — споконвічно «російські землі і міста”(?!).

Свого часу „брати” відтягали до себе Стародубський полк( Брянська область), полковника і гетьмана Івана Скоропадського, то Таганрог ( другу столицю УРСР), то Білгород і шматок Слобожанщини( 1954) під час „другого подарунку „Криму Україні. А ще кілька шматків чорноземної зони в Курській та Воронезькій областях, де досі по селах «В Воронежской области сегодня одна треть населения говорит на украинской мове «— повідомив днями губернатор Воронізької області Алексей Гордеєв. Ще й шматок Азовського моря, яке взагалі „братам” ніколи не належало, то віддали етнічне українське Придністров’я, де досі( бо не живе поруч з братами) так само панує українська мова і навіть стала державною. Скільки ще прикладів і томів треба списати, щоб вишукати ту „золоту дірочку” у наших „братніх” відносинах?

Звичайно в країні, яка себе поважає, і де не дозволяють плювати в обличчя рідному народу, такі як , так званий академік від політики Кремля, П. Толочко, мав би позбутися деяких регалій, які йому швидше дали не за науку, а за політику.

Я можу припустити аморальність сучасних політиків на політичних виставах у Шустера і Кисельова, де ведеться інформаційна війна в Україні з Україною, але не можу собі уявити навіть у найстрашнішому сні, щоб особа( я не кажу особистість), особа, яка носить таке високе звання — академіка, не мала в душі ані сорому, ані честі, ані совісті, замінивши все це академічним цинізмом.

Можна на все замахнутися. Можна проїхатися в черговий раз і по Віктору Андрійовичу Ющенку. Адже він уже не при погонах. Але не можна словесним бульдозером котити по душах українського народу, до якого за метрикою чи екс — п’ятою графою належав і академік від політики.

На війні, як і в мирний час в період різних політичних катаклізмів гинуть, як правило, перш за все чесні і принципові люди. Виживають переважно пристосуванці і лакузи. У роки штучного голодомору — геноциду українського народу, та в часи „розстріляного Відродження” виживали „буксири”. Такі, як Толочко. У Другій Світовій, яка не без допомоги і провокації Сталіна несподівано прийшла на нашу територію, танки( з обох боків), наче молох, прокотилися по нашій території в один і в другий бік двічі. У цій борні загинув у який раз ще цвіт української нації і не тільки. Передчасно пішли за межу тисячі геніїв, талантів, винахідників. Загинула разом з ними й лицарська, демократична ментальність нашого народу. Змінився генофонд нації і породив буксирів сучасності, які готові продати і рідну матір. Передчасні втрати нашого народу привели до безпам’ятства,

умертвіння народних традицій, звичаїв, часто до повної деградації й змін у генотипі українців.

Якщо на Заході деякі вчені і політики, начитавшись толочків вірять в те, що Голодомор в Україні не був геноцидом українського народу і взагалі це міф вигаданий Віктором Ющенком, то як ми можемо дочекатися того Судного дня, щоб таких промосковських трубадурів, як Толочко, за містифікацію притягували, як і за Голок ост, до кримінальної відповідальності. У незалежній Україні можна „вченому від політики плести, що тільки впаде на язик і його не позбавляють ані посад, ані наукової кар’єри.

У часи сталінської кліки життя людини не вартувало нічого. Воно прирівнювалося до гвинтика. Часто заржавілого, непотрібного. Суспільної зайвини. Тоді виживали тільки пристосуванці, покручі. Типовий зразок того часу нинішній академік П. Толочко. Голодомор, розстріли, сталінські тюрми і концтабори знищили благородство української нації. Прищепили риси не характерні нашому народові. З’явилися не типові риси в характері людей, які не властиві для українців. Це крадіжки, замикання дверей на колодки( чого ніколи в Україні по селах не було), наклепи на сусіда( так вимагала тодішня московська влада), матюки( сімейною гордістю в українській сім’ї було — мої діти не лаються) , тикання старшим, зневага до поважних і достойних людей, одно осібність. Принцип моя хата скраю. Щезла в селі толока, яка споконвічно об’єднувала українців. Очевидно, ще з часів трипільської культури. Привчала їх до згуртованості і колективного виживання у важкі роки. Натомість совєтікус породив дикий індивідуалізм у колись гостинного й вічно довірливого, романтично-мрійливого українця і, звичайно, промосковських ідеологічних солов’їв, точніше ім’я яким „буксири” й нашої епохи.

Насамкінець з горла самі по собі так і вириваються слова:” Господи, убезпеч Україну від таких псевдо академіків, як П. Толочко і йому подібним носіям овечих шкур, з яких час від часу вистромлюється писок тамбовського вовка з вишкіреними зубами, котрий за поживою вискакує то на світлу галявину нашого життя, то на узлісся, що простяглося у європейського шляху напрямку.

Олег ЧОРНОГУЗ.

АКАДЕМІЧНА АХІНЕЯ, або АКАДЕМІК ВІД ПОЛІТИКИ, або БУКСИР НАШОЇ ЕПОХИ.Частина-1

” Українцю прокинься! Підійми ти до Господа Бога долоні свої за душі своїх немовлят, що від голоду мліють на розі вулиць! Споглянь, Господи, і подивися кому Ти зробив таке. Чи конечно було таке, щоб жінки їли плід свій, немовлят своїх, яких народили і виплекали. Щоб був у святині Господній забитий священик і пророк? Лежать на вулицях поруч юнак і дідусь. Попадали дівчата мої та хлопці мої”.

Це усвідомив у ті вже далекі роки комуніст – більшовик, атеїст, якого совість запротестувала і він ці слова, як згодом виявилося, виписав із Біблії, з плачу Єремії.

А чи колись прокинеться совість, яка давно вмерла у нинішнього циніка і кон’юнктурника від політики і життя Петра Толочка, відступника й дрібненького ( судячи по ділах його) служки у Московського господаря. Я припускаю, що людина може бути або розумна, або обділена розумом. Що вже там кому Господь Бог послав. Але я не можу собі уявити, щоб в ім’я кар’єри, посад та привілеїв так цинічно й так фальшиво містифікувати історію, правду і, зігнувшись у чотири попереки, вислужуватися перед своїм сюзереном.

У державі, яка себе поважає, а влада поважає народ свій, де ллються на голову українця день і ніч антиукраїнські передачі від сусідів (та й від своїх перо творців — представників другої найдревнішої професії) -журналістів, що пишуть чи виступають по ефірах на замовлення, українські(?) представники від науки й досі займаються історичними інсинуаціями, часто вдаючись до софістики і підносять своєму( а чи тепер — своєму?)народові сфальсифіковані нісенітниці на догоду „братнього” сусіда, який претендує також на багатовікову й древню цивілізацію, котра народжувалася на нашій землі, а не на сусідській.

Продаючи за позолочені брязкальця свою національну гідність й честь, промосковські холуї в Україні ані хвилинку не перестають служити своєму замовнику. А останній їх регулярно обдаровує за це „орденками”, „медальками” і навіть почесними званням. Так, згаданий П. Толочко, минулого року за вірне і незрадливе служіння Кремлю удостоєний почесного звання „иностранного члена Российской академии наук (22.12.2011),а перед цим посол РФ прикрасив його груди орденом „Дружби народів”. Цікаво, а яке військове звання в цього кон’юнктурного прагматика й космополіта і якої держави?! Якщо й досі нема просвітлення в голові, то , очевидно, воно давно є на погонах. Скажімо, від листа, якого пан академік надіслав В. Ф. Януковичу на автора публіцистики „Країна „Мок сель”, відгонить московським духом і 37-го роком.

Цікаво й інше. Як тільки вчорашня колоніальна адміністрація й українські трубадури, відчули, що дух українськості в Україні відплив за обрій разом з Віктором Ющенком, вони несподівано масово повиповзали з нір і почали кадити фіміам мало не на всіх перехрестях і на чужій народові мові(усно і письмово) аби тільки догодити „вічному” братові, який регулярно і вічно спускав кров (очевидно, для профілактики) з „молодшого”. Водночас деякі із них не забувають( про всяк випадок) освідчуватися в „любові” ( скільки в цьому цинізму й аморальності) й до народу, до його вони тільки етнічно належали, щоб і тут щось відкусити для себе і присмоктатися, аби жити заможно і затишно.

От і питається скільки вже можна плести одне й теж, як за радянської влади, так і в роки чергової незалежності аби тільки вислужитися, аби тільки замітили, і аби хоч тобі плюнули в твою безсовісну пику з очима Сірка на ній, щоб з тиждень не витиратися від

слини свого замовника і освідчуватися, освідчуватися і ще раз освідчуватися в любові до благодійника.

Ось такі печально-іронічні думки приходять до мене в гості після кожного виступу й академічного патякання , так званого академіка від політики П. Толочка. Його академічні містифікації й інсинуації я чув упродовж десятиліть. Свідченням чергової академічної ахінеї стала передача на українському(?!) телеканалі „ГАМА” (G) від 4 грудня, де пан Толочко ніс у прямий ефір таку бздуру, як кажуть галичани, котра не вписується ні в які наукові ворота. Археолог її торочив перед мільйонною аудиторією на поганій російській мові з частин залученням лексики від Вєрки Сердюки. Молодий журналіст, (здається, Лукашин) , від задоволення аж млів, озброївшись тенденційними московськими запитаннями, які диктувалися, вочевидь, не з української території. З усіх аспектів відповідей на запитання Лукашина візьму для прикладу хоча б одну . Ця відповідь стосується Голодомору — геноциду українського народу.

Для цього постколоніального академіка-москофіла, який усе свідоме життя репрезентував колоніальну адміністрацію Кремля в Україні, геноцид українців — не геноцид. Це навіть не штучний голодомор . Це просто індустріалізація всієї країни плюс Толочкова містифікація. Виявляється все значно простіше(за Толочком): „загниваючий капіталізм” у 33-му не захотів брати валюти у батька — Сталіна й Кагановича, а віддав перевагу бартеру. Чуні й лапті також не приймав. А вимагав тільки золоте зерно від українських селян, які вперто не хотіли колективізації. Пан академік від політики чомусь при цьому забув, що частина цього зерна успішно гнила й проростала на деяких залізничних платформах, і не поспішла за кордон до „буржуа”. Згадаймо бодай залізничні платформи Донбасу(відомий історичний факт), де місяцями проростало зерно забране у селян під дулом маузера і присутності комісарської шкірянки. І в той самісінький час по всій Україні( за винятком, зрозуміло, Західної — там не будувався комунізм), а особливо під Харковом ( столиця ж!) рили „братні могили” і зсипали ленінці — сталінці , туди не золоте зерно, а золотий цвіт української нації, поповнюючи ті могили ще й кубанцями, котрих сюди привозили із станиць Кубані. Так старався Навуходоносор ХХ сторіччя — Сталін, який писав, що їхня основне завдання в Україні покінчити з куркульським саботажем. Змусити українську куркульню зібрати врожай до останньої зернини, відразу відправити на заготівельні пункти і викопати й забрати заодно й те зерно, що вони заховали в ямі чи на печі. 11 серпня 1932 року, Сталін в листі до Кагановича писав:«Якщо не візьмемося нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати”. Куль і тюрем також.

У правках і додатках все це конкретизувалося. Так, у пункті №3 від ОДПУ вимагалося залучати озброєних осіб для охорони ешелонів з зерном і випадку нападу голодуючих на вагони, останніх розстрілювати на місці без суду й слідства. За вказівкою сталінського Кремля секретар ЦК ВКП(б)У Мендель Хатаєвич підписав Директиву «Про запобігання масового виїзду селян, які голодують». У ній чітко вказувалося „заборонити виїзд селянам за межі території Радянської України”. Від себе додам — та Кубані. Таких даних в архіві академіка від політики П. Толочка, очевидно, немає, то я йому безкоштовно дарую цю директиву від 22 січня 1933 року: «Запропонувати уповнаркомшляху (т. Лаврищеву) и ЮЖОКТО ГПУ (пізніше — НКВД, КҐБ. — Прим. О. Ч.) терміново дати вказівки всім залізничним станціям про припинення продажу білетів за межі України селянам… Секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич».

Якщо академіку від науки й цього мало, бо він заявляє, що пухли від голоду не лише українці ( звичайно, пухли й поляки, білоруси, які не зберегли документів про етнічне походження), то наведу приклад із книжки „Memors of my life” Алекса Воскоба — очевидця тих років, який писав, що тільки за довідкою,(паспортів ще не було у селян) можна було виїхати за межі Радянської України і то за умови, що та довідка підтверджувала, що

власник цього документи білорус чи росіянин. Але й він не міг привезти у мішечках ані борошна, ані круп, якщо збирався її транспортувати в Україну. Все на території України відбиралося. Батько Алекса Воскоба Григорій Воскобійник позичав таку довідку у сябра — білоруса і в підштаниках чи за пазухою привозив із Білорусії в Миргород кілька кілограмів пшона чи гречки. Згодом цій українській родині вдалося із Полтавщини втекти (на даху вагону) до Воронізької області. Конкретно — у Калач – Слободу, де за кілька десятків кілометрів від українського кордону на місцевих базарах було все: від цукру до масла і ковбас. Але в цьому „раю”, українцям довелося квартирувати недовго. „Малинові кашкети” швидко їх виявили і відправили назад, в Україну, пухнути з голоду. Ось як Алекс Воскоб описує ту ніч, коли їх захопили гепеушники: „На вулиці стояв мороз близько 40 градусів. Сухий вітер десь з боку Азова ніс пісок. Сік ним по обличчю. Їхали ми на тих санях мовчки… Зупинились біля станції. Повз нас проїжджали сани за саньми. Не порожні, а з голим людом. Це були трупи. Ніколи в житті я такого жаху більше не бачив. Тьмяно падало світло від єдиного на пероні ліхтаря. Вітер утихомирився. Сіяв ледь помітний сніжок. Затверділі на морозі трупи, гепеушники і солдати брали за руки, за ноги, що не згиналися, і кидали прямо у товарні вагони. Спочатку вони сильно гупали об дерев’яні підлоги. Потім – приглушено. Те, що звалося ще недавно дітьми, лунко гупало об стінки вагонів. Менші трупи мали меншу вагу, і їх закидали подалі, щоб більше влізло. Отож трупики з потріском залітали аж у горішні кутки. Після цього знову бралися за «дорослих»: жінок, дядьків. Нарешті трупи позавантажували. Хтось сказав, що це кубанці. Ті, що в колгосп йти категорично відмовилися. Для живих підігнали інший вагон. Такий самий, як і для мертвяків. Теж «телятник». Гепеушник розчинив двері, гукнув:

* Українци, залізай. Сначала дєті… Нє торопітєсь… На тот свєт все успєєтє!..”

У ті роки вперше саме в Україні, до відома академіка від політики, з’явилися так звані «загороджувальні загони для боротьби з міграцією українського селянства всередині країни». Згодом, через вісім років, «загранотряди ҐПУ» знадобляться Сталінові у так званій Великій Вітчизняній війні. Тоді, в 1941-1945 роках, ще чимало поляже наших хлопців, як і наших селян у тридцять третьому чи інтелігенції у 37-мому. Після геноциду українського народу, з’явиться ще один «цілком таємний сталінський документ» «Всесоюзного переселенського комітету при Раднаркомі СРСР про переселення на Украйну (так і написано — Украйну. — Прим. О. Ч.) з інших територій країни» цілих колгоспних господарств: з людьми, свинями, баранами, кіньми і великою рогатою худобою. І найголовніше — з посівним зерном і хлібом у житницю «Украйну». А родич Лазаря Кагановича – Бергман, начальник ҐУЛаґу ОҐПУ наприкінці 1933-го Центральному Комітету партії з гордістю доповість, що план з переселення населення в „Украйну” виконав на 104 і 7 десятих відсотка. Як із вивезення українських селян до Сибіру, так і з доставки російських «крестьян в Украйну”.

Щоб завершити цитування, наведу для академіка ще кілька цитат видатних людей свого часу, які так не розмірковували у ті страшні для України і Кубані роки, як нині академік від політики П.Толочко. Уїнстон Черчилль , наприклад, писав: «На цій території цивілізація згасла. Нею, як стадо кровожерливих бабуїнів, посеред руїн міст і трупів їхніх жертв гасають більшовики». Прем’єр-міністр Франції Клемансо заявив: «Ми не укладемо угоди з урядом Совєтів… Ми розглядаємо його як найжорстокіший, найбільш варварський з тих, які будь-коли спустошували будь-яку територію на землі». А один із англійських журналістів того часу з печальною іронією занотував, що в Радянському Союзі вбивають загалом „обґрунтовано” — для досягнення мети та будівництва…комунізму. В окремо взятій країні. Лев Троїцький українських ходаків із рідної Кіровоградщини заспокоював релігійно:

— Це у вас ще не голод. От як ви почнете їсти своїх дітей, який описує Біблія на своїх сторінках канібальство, оті й прийдете до мене…

Треба не забувати, що напередодні 33-го, більшовики заявили, що залізний кінь – трактор — замінить українцям звичайного коня. Як потім стало зрозуміло, що коней

повиганяли з конюшень для того, щоб у 33-тьому український селянин не зміг сісти на нього і, витягши зі стріхи гвинтівку( після громадянської війни чи не в кожній хаті була зброя), дременути до лісу чи в неозорі степи, щоб боронити свою родину, своє село від більшовицьких комісарів.

У пам’яті тих років у радянської влади вкарбувалися шулянсько — гуляйполіські республіки, непокірне отаманство. Вдруге Москва не збиралася воювати з озброєними людьми і щоб залишити українців коней і конини( хоча українців і конини не їдять) і тому коней випустили на волю. Ніхто не мав права їх привласнювати. Під страхом розстрілу. Звичайно, академік від політики такі історичні моменти знає, але свідомо пропускає. Вони не висуваються в його служіння „братньому народу”. Не вписувалися вони свого часу і в його кандидатську, докторську дисертації, бо він у такому випадку нині сидів би при якісь конторі, а не в академії наук.

Про все це екс-сталінський аморальний „буксир” П. Толочко я , певен, знає, але замовчує ці факти, бо нинішня влада та й „вічна дружба” вимагає від нього промосковських концепцій та міфів. За вчені звання і ордени треба відробляти. Тому він сьогодні частіше і копирсається не в землі, як археолог, а як кон’юнктурник, москофіл у політиці, наче у лайні, в якому він все свідоме академічне життя, і копирсався. Судячи з його відповідей, у цієї особи давно вивітрилися такі поняття як елементарні людські чесноти, не кажучи вже про знання в історії України, які він, безперечно, добре знає, але свідомо фальшує на догоду своєму вічному господарю і пророкує йому чергове пришестя, в яке свято вірить, як і в московського патріарха Кирила і його „русскій мір” та відновлену і могутню Московську імперію, про що і просторікував в ефірі 4 грудня.

Саме тому він усіх нас, українців, окрім себе, оскільки таким уже, вочевидь, не вважає, застерігає від, євро інтеграції, від Європи, в якій( за його словами) ми вже були ще у часи Володимира Святославовича чи Ярослава Мудрого і пізніше у Велико — Литовському князівстві, і це нам нічого доброго не принесло. Зо його словами, „золотий вік” і „незміряне щастя” нам дарувала тільки рідна його серцю Москва.

Якщо його послухати, так як я слухав академіка від політики 4 грудня, то нам з „братами зі сходу”, як ні з ким дуже мило і радісно жилося в усі віки нашої „споконвічної дружби”. „Рідний, братній” нам слов’янський(?) народ, на чолі зі своїми князями, царями, імператорами, генсеками тієї крові для профілактики ніколи з нас, українців, не спускав і не примушував нас тією кров’ю писати свою історію. А те, що якісь європейці, зокрема, англійці пишуть, що ніхто так не нищив українців упродовж історії, як Московія, звичайно, то за роздумами чи міркуванням пана академіка від політики не що інше, як бабусині казочки. То все вигадки українських буржуазних націоналістів, колишніх селянських синів( це я від себе додаю), які з тими буржуа навіть через межу не бачилися. Але це так, між іншим.

Зате з Московією ми жили, як в раю. Так треба зрозуміти пана , з дозволу сказати, академіка. Він ілюзорно згадує часи Богдана Хмельницького. Тепер заявляє академік від політики , Польща( тобто та ж сама тільки уже в наш час) сьогодні печеться, щоб ми опинилися знову в тій же „страшній Європі”, де живе нещасна 10-мільйона Греція, і якщо туди потрапить 45 мільйона Україна розвалиться і Євросоюз, і НАТО і, як висловлюються „брати – московіти”, нам, українцям мало не „покажеться”. Щось дуже знайоме. Ми вже до цього чули про „загниваючий капіталізм”.

А давайте – но подивимося на той „золотий вік і братній Союз з Московією”, починаючи , мабуть, з 1656 року. Це епоха Богдана Зіновія Хмельницького(пресвітлого володаря й князя Руси, як його тоді іменували — Руси- не Московії. Тоді Європа чітко знала, де Русь, а де Московія, або Татарія . Відомо ж бо, що попередником Московського царства (Московское государство), котре засвідчене в „соборном уложєнії” 1649 року є Велике князівство московське. В«Російську імперію» це „ московське царство” перетворилося за часів „скаженого Петра” (не Толочка!- прим. ОЧ)»вже після 1713 року, коли князь Меншиков примусив усіх послів Європи друкувати в подальшому на

географічних картах не „Московія”, а „Росія”. „Коли Петро І проголосив створення Російської імперії, північні території були відомі у світі як Татарія, Московія тощо. Але ніяк не Росія! У М. Карамзіна Росія стала давнішою від Русі (перша згадка про Русь з’явилася у Бертинській хроніці 839 року). Чому дивуватися, коли сьогодні навіть Хрещення Русі відзначається переважно у Москві, а не в Києві, а Новгород став старішим за Київ (?!). До речі, Карамзінська “История…” стала настільною книгою московських можновладців лише після розпаду СРСР, коли виникла потреба у формуванні російської національної ідеї”. – пише публіцист і науковець Віталій Абліцов.

Та повернімося трішки назад. Ще не охололо чорнило під „братнім Союзом” Русю – Україною(1654 рік)( тоді вже Малоросією, церковна назва Київської Русі перейшла в адміністративну, академік мав би це знати) і Московією , як за спиною Богдана Зіновія „братня„ Москва тишком-нишком підписує у Вільно договір з Польщею. Зрозуміло, без участі українських представників, і зраджує переяславські домовленості й український народ. Тільки через зраду Москви тоді Богдану Хмельницькому так і не вдалося створити Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. І це мав би знати горе-академік і розповісти простому люду правду по телебаченню. Та ні ж…

Тепер візьмемо наступні роки, до відома академіка, якщо у нього тільки не історична амнезія. 1659 рік. Під Смоленськом та ж „братня” Московія наносить черговий удар у ту ж саму спину своєму кровному православному „брату”, об’єднавшись з католиками. А далі йдуть Батуринські (1663 р.) і Московські (1665 р.) статті, що їх підписав гетьман І. Брюховецький. Потім договірні умови з російським урядом укладають гетьманами — Д. Многогрішний (Глухівські статті, 1669 p.), І. Самойлович (Конотопські статті, 1672 р. і Переяславські статті, 1674 p.), І. Мазепа (Коломацькі статті, 1687 p.), І. Скоропадський (Решетилівські статті, 1709 p.) і за цими статтями все розширяються і розширяються права наших братів з рідної нам Московії в Україні.

П. Толочко свого часу заявив, що наша історія в роки незалежності України подається суб’єктивно. Мовляв, „после Богдана Хмельницкого — линия сплошного негатива. Так подается, что это была какая-то чёрная дыра в истории Украины». Хотів би я запитати у пана академіка від політики: а де ж та світла дірка у наших „добросусідських відносинах”, починаючи з 1654 року і по сьогоднішній день, кінчаючи підступним затягуванням нас у Митний союз? Де ця дата? Де ми жили справді любо і мило в „братніх” обіймах і стосунках з московітами? Де той „золотий вік” у нашій „дружбі”?

Може поставимо по іншому запитання: а хто нас, українців, найбільше винищив за всю історію „дружби”? Хіба не Москва?! Незалежно якого кольору була та імперія: білого, червоного, одноколірна, чи трьох колірна. Коли, де , в якому столітті і в яких роках нам жилося весело і радісно? Де ж та світла пляма на тлі того чорного негативу, від якого постійно чорніла кров і холонула в жилах, коли приходили на нашу територію „брати” зі сходу з багнетами в руках, а ми негайно йшли в наші холоднояріські ліси і карпатські гори.

На кістках українських будувалися санкт-петербурги. Руками нашими проводилися канальні робити, трупами висівалися біломор-канали, кров’ю нашою зафарбовували наші ріки й озера. „Чєм більше потонєт у Днєпрє хахлов, тєм мєньше придьотся висилать іх в Сібір(слова „геніального полководця” Жукова).

На трибуні Верховної Ради дикун чи окупант?!

Якщо це не так, то він хоч розуміє, що таке постколоніальна держава, яка 21 рік тому вийшла з вікового, багатовікового ярма і її народ бореться у своїй країні за свою ідентичність, за своє виживання і утвердження.

У постколоніальних країнах, де до влади прийшли сини і дочки свого народу, а не постколоніальна адміністрація і вчорашні раби — її прислужники, національну ідею — вичавлення раба з принижених багатовіковим тягарем душ, проводять не раби й холуї вчорашньої імперії, а сини і дочки корінного населення. Утверджуючи двомовність, чи багатомовність, Тігіпко хоч розуміє, що він живе не у федеративній, а в унітарній державі? В державі, де є два корінних народи: це українці (біля 70 відсотків населення) і кримські татари. Такому політикові хочеться ще раз нагадати, що Україна — унітарна держава і тут корінних народів, окрім українців і кримських татар, немає. Є невеличкі анклави з румунським, угорським, болгарським, гагаузьким населенням. Їм наша Конституція надає право  регіональної мови, підтримує їхню культуру, духовність, віросповідання.

Усі народності, що населяють нашу державу, за Конституцією мають право на свою мову, свої школи, свою духовність. Що ж до російської національності, то росіяни не є, і ніколи не були корінною нацією в Україні. Усі росіяни або переселенці після депортації інших народів з рідних споконвічних територій, або завойовники, які осіли на цих землях ще з часів знищення Гетьманщини. У 30-ті роки минулого століття частина росіян прибула  разом з пограбованим зерном, худобою на територію України з Російської Федерації за вказівкою компартії, щоб заповнити села і міста, де вимерло корінне населення після штучного Голодомору-геноциду. Ця частка росіян залишилася на території з необробленими землями і винищеним більшовиками-комуністами (на чолі з клікою ката усіх народів і народностей Сталіна) українським людом. Решта “інтернаціоналістів” за комсомольськими путівками і путівками радянських концтаборів та тюрем з усієї “нєоб’ятной Родіни” прибула в Україну на будівництво “Всесоюзної кочегарки”, яким    на той час був Донбас. Тому там і досі інтернаціональна мова, і тому там витравлене комуністами все духовне й національне. Цей край у роки Незалежності не дав українському народові ані українських пісень, ані українських вистав, ані визначних літературних творів. За винятком окремих національних спалахів у повністю русифікованому імперською владою краю. Все закономірно. Так будувалася і утверджувалася Московська імперія. І це не докір донеччанам. Це реальні і печальні, на жаль, факти. Але незважаючи на такі кричущі, зловісні, історичні події, комуністична – по суті фашистська ідеологія, яка офіційно засуджена в Європі й цивілізованому світі, у  “демократичній” Україні не заборонена. Вона вигідна постколоніальній адміністрації у нашій державі. Виголошуючи пустопорожні гасла, комуністи й понині зомбують довірливий люд, одурманюють трудящих, знаючи, що комунізм – це не що інше, як утопія, і завдяки наскрізь демагогічній пропаганді навіть обираються до законодавчого органу.

Так звані “червоні вожді-кхмери” цієї атавістичної партії від такої довіри тільки жирують, тісно злившись з капіталістами-олігархами, часто просто бандитами, злодіями, по-теперішньому – рекетирами. Так, до речі, компартія більшовиків і народжувалася й відроджувалася: саме з грабунку банків і народних багатств та служіння чужій імперії, підносячи люду свою наносну утопічну ідеологію, яка, крім вселюдської біди, нічого не приносила народам і народностям.

Тепер комуністи служать постколоніальній адміністрації, яка всіма правдами і неправдами прийшла до влади, знищивши національні кадри. Одних фізично, інших за допомогою психологічно-інформаційної війни, яку веде Російська Федерація проти України. Яскраве свідчення цьому – згаданий виступ у Верховній Раді колишнього комсомольця-комуніста С. Тигіпка. До типових зразків таких промосковських холуїв в Україні належать і уманський агроном та нардеп від русифікованого Севастополя Вадим Колісниченко й екс-міністр освіти України відомого національного походження Дмитро Табачник. Цей “політичний фрукт” у пресі заявив, що записався малоросом. От тільки невідомо в який паспорт, оскільки в українському 5-та графа відсутня.

На порядку денному у цих політичних перевертнів і московських прихвоснів з наскрізь фальшивою і лицемірною ідеологією (підступною азіатчиною) є завдання номер один – це не покращення  життя трудящих, а повернення України в лоно вчорашньої імперії.

Саме тому 18 грудня поточного року на трибуну виповз ще один досі прихований інтернаціоналіст — Сергій Тігіпко. Він майже слово в слово повторив те, що в 1989 році виголосила екс-колега по комсомолу Сергія Тігіпка, номенклатурна одиниця і трубадур українофоба й прислужника Москви Володимира Щербицького – голова Президії Верховної Ради Валентина Шевченко —  у Львові перед партійним активом:

“Українізації в Україні не буде!”.

Тоді розуміли це так: буде русифікація плюс колонізація. Сьогодні, очевидно, це саме мається на увазі і в Україні: буде русифікація плюс альянс на основі угоди з Митним Союзом на чолі Кремля.

Тій, совєтській епосі ми, національно пригноблені, не дивувалися. Тоді створювався  “єдиний і нєдєлімий совєтський народ”. Тобто безбатченки і раби, які не мали знати свої мови, своєї історії і ставати яничарами, перевертнями, точнісінько такими, як нині є чаленки, колісніченки, скачки, медведчуки тощо. Але 18 грудня з’явився ще один різновид – Сергій Тігіпко, особа не корінної національності, і таке заявив. Та ще з найвищої законодавчої трибуни, погрожуючи народові, мені, як українському письменнику, витерти свої брудні черевики об Конституцію рідного мені народу.

Я, наприклад, не уявляю себе в ролі гостя чи навіть громадянина чужої за своїм етнічним походженням держави, в якій я виповз би на трибуну і погрожував корінному етносу:

— Якщо не змиритеся, то ми у вас відберемо рідну мову!!!

Я не уявляю себе, наприклад, ані дикуном, ані окупантом і моя совість ніколи б не дозволила б мені, скажімо, приїхавши навіть не в столицю Кишинів, а хоча б  у село Драгонешти Лазовського району, що в республіці Молдова, і там вилізти на трибуну і заявити, якщо ви, молдовани, мене, українця, примусите розмовляти молдавською мовою, то я  у пику вам, розмовлятиму принципово українською, або російською і я плювати хотів на ваші закони і вашу Конституцію.

Тепер уявіть собі, що я, українець, щось подібне ще виголосив не в унітарній державі, а у Федеративній. Наприклад, у Держдумі  еРеФії, де сотні народностей і понад 20  автономних республік і я, раптом, з високої трибуни  почав вимагати там другої державної мови. Скажімо, татарської. Прийнявши громадянство у Франції, вимагав би там німецької, в Англії – французької, в Іспанії — португальської чи турецької. Ким би мене сприйняли, коли б я зійшов з тієї високої, законодавчої трибуни? Правильно. У кращому випадку божевільним і відправили б на обстеження щодо визначення розумового діагнозу. Але в Україні психічно неврівноважених на облік чомусь не ставлять. Їм навіть надається право для виступу, якщо на лацкані значок, а в голові — національна порожнеча і повна відсутність людських чеснот, бо в такого індивідуума совість і честь заміняє цинізм й аморальність. Адже він навіть не задумується, що в такому неврівноваженому стані він з найвищої трибуни плює просто в обличчя народу, який, по суті, його й не вибирав, хоча годує і дає можливість на своїй безпринципності непогано жити й заробляти. Воно, як кажуть у моєму селі, пройшло туди, до Верховної Ради, по списку. Бо вміє пристосовуватися до будь-якої влади і до будь-якої  партії, яка на даному етапі є “спрямовуючою і керуючою”.

Своїм виступом С.Тігіпко підтвердив, що він типовий представник учорашньої колоніальної адміністрації. Такі, як він, на перших порах нашої незалежності десь сиділи у затінку і вичікували слушного часу. Спочатку вони присмоктувалися, а присмоктавшись, наживалися на довірливості українців і сколочували чималенькі статки для своїх сімей. Після масованої психічно-інформаційної війни екс-імперії проти України, представники колоністів перейшли на легальне становище. Почалася масова політика одурманювання українського  суспільства і Москвою, і українськими перевертнями-холуями, і кремлівськими спецслужбами та резидентами на нашій території. Такими, як, скажімо, Корнілов, Табачник, Колісниченко, Єлєна Бондаренко, Олександр Єфремов, Віктор Медведчук, В’ячеслав Піховшек. Після Віктора Ющенка всі вони виповзли на політичну поверхню. В унісон російським спецслужбам розпочали відкриту війну з молодою і незалежною державою, докладаючи максимум зусиль, щоб повернути її назад зі статусом колонії в лоно імперії.

Війна за колонізацію України йшла в кілька етапів і в різних галузях: мовних і економічних. Спочатку імперія боролася за другу державну мову в Україні, потім захопивши інформаційний простір, розпочала активну русифікацію через російськомовну пресу, щедро оплачуючи продажні душі представників другої древньої професії. Тепер ця українофобська братія бореться уже з українізацією, якої насправді нема. Вона знищена сьогодні у зародку. В українській державі йде повним ходом русифікація. Йде так, як це було завжди під час окупації України Москвою.

Судячи з виступу Тігіпка і Єлени Бондаренко на 5 телеканалі, їхні заяви поки що є пробними камінчиками: українізації не буде. Це викинуті імперією чергові лакмусові папірці після закону КаКа. Чи українці проковтнуть й ці антиукраїнські заяви, чи вийдуть на майдан і барикади? Якщо проковтують і змиряться з цим, то колоніальний статус українцям забезпечений, як рабам безмовним і покірним, котрі не достойні мати своєї держави. Поки що альянс для них — найкращий вихід, якщо українці не підійшли уже до аншлюсу, як Австрія у 1939 році. Поки все це подається у вигляді Митного Союзу, оскільки імперський фокус з СНД у Москви провалився. “Імперія зла” залишилася вірна собі. Вона  сьогодні в Україні контролює не лише економічну сторону нашої держави, а й повністю вже завоювала інформаційний простір, заславши сюди додатково і спец агентів — Шустерів- Кисельових-, які щотижня влаштовують на телевізійних передачах політичні вистави, свідомо розколюючи український народ на два “сорти”: національний та інтернаціональний, чи на два географічні полюси — Схід і Захід. Кремль чудово розуміє, що масовий інформаційний наступ на нашу державу є найкращим підготовчим  інструментом для поневолення України. Трубадуром цього дійства сьогодні виступив і новий гравець на політичному полі – Тігіпко. Адже досі таку місію виконували московські служки, такі, як  Д. Табачник, Колісниченко, легальний спецагент чи резидент В. Корнілов і “примкнувший” до них кум Путіна — Віктор Медведчук, котрий також несподівано у цей загадковий період з’явився на українському політичному обрії.

Виступ Тігіпка у Верховній Раді з такою несподіваною заявою, яку, на мій погляд, не слід розглядати, як відхилення від психіки чи втрата орієнтації особи. Це наглядне свідчення того, що процес окупації України — в передостанній чи вже в останній стадії. Українці не здатні, на погляд учорашньої колоніальної адміністрації (принаймні так сьогодні це подає промосковська преса в Україні) захистити свій суверенітет, і тому вони, українці, не заслуговують на свою державність. Їхній шлях тепер має йти в одному напрямку — московському. Українці мають єдине право – це підкоритися Московській імперії і  залишитися безмовними, як і в попередні сторіччя, рабами. Все йде до цього. Залишилося, здається, зовсім недовго. Все це підтвердить поїздка президента В. Януковича до Москви. Президент України під час зустрічі з а-ля імператором Путіним, очевидно, в усьому цьому поставить крапку. В той чи інший бік. Якщо, не доведи Господи, в  бік Москви, то всі розмови про Брюссель, асоціацію і євро напрямок — не що інше, як громовідвід від населення, котре й досі не стало нацією.

Нині трубадур Кремля витер свого брудного язика об українську мову, а насправді цинічно і жорстоко наступив на горло українському слову, на яке вже наступали понад 2 сотні разів шовіністи усіх мастей Московської імперії і її різних політичних забарвлень.

Я не думаю, що Тігіпко (як твердить дехто) передчасно вискочив з політичних конопель і не в лад гавкнув в українському, а не молдавському, парламенті. У нього не запаморочилося в голові, і він ні на мить не втрачав орієнтації. Він не забув, на чиїй території перебуває. Нічого подібного. С. Тигіпко, виступаючи, очевидно, думав, що саме в цей час Віктор Янукович укладає з президентом екс-імперії Путіним угоду про Митний Союз і тепер можна сміливо робити такі заяви, нічого не боячись. Але пан Путін, який спить і навіть у сні обіймає українську землю, того дня не ощасливив Віктора Федоровича кремлівським застіллям. Чи навпаки- Віктор Федорович не ощасливи Путіна. Поїздку відмінено. Очевидно, спецслужби пану “імператору” доповіли, що Віктор Янукович ще не на всі сто відсотків дозрів до Митного Союзу і деякий час “брикатиметься”, бо чудово розуміє, що вступивши в Митний Союз, він стає в реальності губернатором “Южного края”.

Отож, господін Путін, може, ще й „ощасливить” Віктора Федоровича. Тоді вже один Севастополь( за словами Тигіпка) виконуватиме свій гімн, а й вся Україна.  Саме на це натякав під час свого короткого спічу колишній комсомолець Есесерії:

“Севастополь, Севастополь —

Гордость русских моряков!

Скинув черные бушлаты,

Черноморцы в дни войны,

Здесь на танки шли с гранатой,

Шли на смерть твои сыны.”

Я особисто певний: якщо тільки мрія Тігіпка і антиукраїнської, антидержавної компанії в Україні стане реальністю, то наші хлопці дуже швидко одягнуть оті “чорні  бушлати”, візьмуть у руки російські гранати і підуть на смерть у будь-яку “гарячу точку” відстоювати інтереси новонародженої Московської імперії. А їхні матері, як сувеніри, чорні сувеніри, на згадку отримуватимуть цинкові гроби. У цьому нема ані найменших сумнівів. Москва завжди воювала, воює і воюватиме. Така в неї войовнича ментальність.

Для поповнення певних знань, які не подавалися екс-комсомольцю в Есесерії, хотілося сказати таке: рідну мову народові надає сам Господь Бог, а чужу приносять на вістрі багнетів муравйовці і путінці, і ніяким тігіпкам, колісніченкам, єлєнам бондаренкам і табачникам її не відібрати. А ще хотілося б провокаторам і прислужникам усіх мастей від імені дітей війни нагадати, що навіть під час гітлерівської окупації фашисти не дозволяли собі таких пасажів, який викинув з найвищої законодавчої трибуни дикун, якщо йти за думкою російського класика Костянтина Паустовського, котрий сказав: „Людина байдужа до рідної мови — дикун. Вона шкідлива самою своєю суттю, бо її байдужість до мови породжується цілковитою байдужістю цієї людини до минулого, сучасного і майбутнього свого народу”. А людина, яка отримала громадянство в чужій їй державі і не володіє чи не хоче вивчати мову народу поміж якого живе — двічі дикун.

На закінчення хочеться колишньому першому секретарю Дніпропетровського обкому ВЛКСМУ процитувати відомі слова Тігіпкового ідеологічного вчителя Карла Маркса:” Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову”.

До речі, ще раз про фашистів. Коли в моє село у 41-му  році увійшли гітлерівці, вони повелися значно гуманніше, аніж тігіпки — і єлени бондаренки у парламенті 7 скликання. Комендант Ціммерман, наприклад, у перший день окупації заявив: “Ваші діти ходитимуть в рідні школи, вивчатимуть рідну мову і молитимуться у своїх церквах рідною мовою, яка ближча до Бога. Але як ви підете в ліси, то ми вас примусимо розмовляти мовою Адольфа Гітлера”.

Цікаво, за вказівкою якої чергової партії вчорашній комсомолець, сьогодні закликає нас іти в ліси і братися за зброю, бо якщо вірити Карлові Марксу, то Україною йде привид чергового окупанта. Хто ж завтра підпише смертний вирок Україні в Москві і хто знову перетворить безмовний народ у рабів без права розмовляти рідною мовою і жити невільно на рідній, та не на своїй землі.

22.12.12 р.

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник

 

Тульчинський суд встановив: король голий!

Воно й не дивно – один донедавна із найзаможніших, найвідоміших в місті і районі підприємців, депутатів  раптом виявився неспроможним оплатити судовий борг в розмірі трохи більше 6 тисяч гривень…

«В судовому засіданні заявник свої вимоги підтримав ( просив суд скасувати постанови про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат на проведення виконавчих дій,  про розстрочку виконання рішення апеляційного суду Вінницької області від 22.08.2011 року – В.В.) пояснив суду,  що в даний час у нього склалось скрутне  матеріальне становище. Він є інвалідом 3 групи, не працює і отримує пенсію по інвалідності. Ця пенсія лише 1300 грн., що вдвічі менше ніж та, яку він до недавнього часу отримував як інвалід 2 групи.  Дружина його теж інвалід 3 групи. Не працює. Проживає за рахунок пенсії. На їх утриманні значиться неповнолітня дочка. Він також сплачує Ощадному банку кредит, який взяв у 2006р. …Згідно довідки Тульчинського ТВБВ№10001/03 АТ філії – Вінницького обласного управління  Державного ощадного банку України Болотін А.Д. має заборгованість по кредитному договору в сумі 115000грн. Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців серії АЕ№95674 07.09.2011 року Болотін А.Д. припинив підприємницьку діяльність… Відсутність достатніх грошових коштів у боржника, що зумовлене інвалідністю… утруднює виконання рішення суду про стягнення заборгованості»,- констатував найгуманніший у Східній Європі Тульчинський  райсуд.  Ухвалив: «Розстрочити  виконання рішення колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Вінницької області від 22 серпня 2011 року у цивільній справі за позовом Болотіна Анатолія Давидовича до Дерун Раїси Василіни, ТОВ «Регіна ЛТД», Зонової Ірини Михайлівни, редакції газети «33канал» про захист честі, гідності та ділової репутації, стягнення моральної шкоди, на виконання якого Тульчинським районним судом 16 серпня 2012 року видано виконавчий лист №22ц-2624-2011 терміном на три роки. В задоволенні решти заявлених вимог Болотіну Анатолію Давидовичу відмовити».

Як бачимо причиною фінансової скрути суд вважає інвалідність подружжя Болотіних. Сам же Анатолій Давидович – колишній депутат Тульчинської районної Ради, успішний підприємець, про якого не раз писала місцева райгазета давно вже стверджує, що він особисто постраждав не в наслідок, скажімо, падіння в яму ліфта, не в наслідок інших якихось причин, а через газету «33 канал» і її авторів.

У своїй позовній заяві до часопису від 9.11.07р. він, зокрема, писав, що саме опублікована 5.09.07р. в газеті стаття Ірини Зонової «Чому відомий в Тульчині бізнесмен і депутат Болотін… подав позов до батька аби визнати його недієздатним…?» наробила з ним великої біди. «Після даної публікації стан мого здоров»я погіршився. …від постійної стресової ситуації, викликаної публікацією в газеті… і ніяке лікування мені не допомагає».  А тому він просив суд: « Стягнути з ТОВ «Регіна» ЛТД, автора 100000грн. (солідарно) Дерун Раїси Василівни 200000грн. та судові витрати».

Той самий суддя А.П.Карнаух, який виніс нещодавно ухвалу про розстрочку судового боргу Анатолія Давидовича іменем України 06 липня 2011 року виніс рішення яким задовольнив майже всі вимоги позивача. Зокрема, суд тоді визнав, що інформація опублікована в газеті порочить честь та гідність Болотіна А.Д. Зобов’язав Дерун Р.В., Зонову І.М., редакцію газети «33 канал», ТОВ «Регіна ЛТД» спростувати її, стягнув з нашого часопису на корись позивача 100 000 грн. і, не зважаючи на семидесятилітній вік Раїси Василівни, – і з неї також 100 000 гривнів. Навіть судові витрати в сумі 30 гривень не подарував!..

22 серпня 2011 року Апеляційний суд Вінницької області розглянув апеляцію газети на те рішення судді Тульчинського райсуду А.П.Карнауха. В своєму рішенні вища судова інстанція задовольнила наші доводи про незаконність прийнятого рішення Тульчинським райсудом, що до нібито поширення нами недостовірної інформації, яка буцім то принижувала честь і гідність А.Болотіна. Апеляційний суд вказував: «Не можна  погодитися також із висновком суду (Тульчинського району –В.К.), що звернення позивача до суду про визнання обмежено недієздатними свого батька – носить внутрішній сімейний характер». «Чинне законодавство не містить у собі заборони на поширення об»єктивної інформації загального характеру про факт судового процесу». «Не можна погодитись із висновками суду, що публікація в статті слів Дерун Р.В.: «Син до крові розбив мені губу, стріляв у повітря гумовими кулями, зірвав золотий ланцюжок», — є неправдива інформація, яка порочить честь і гідність позивача». «При цьому колегія суддів приймає до уваги ту обставину, що, як встановлено в судовому засіданні, публікацію здійснено на звернення в редакцію  газети батька позивача — Болотіна Д.Я.».

Колегія суддів Апеляційного суду дійшла до висновку, що рішення Тульчинського райсуду було незаконним і що до не стягнення із Болотіна А.Д. судового збору. «Як вбачається із матеріалів справи, на момент відкриття провадження у даній справі позивач не проживав на території міста Тульчина або району, а також в межах держави Україна  з січня 2006 р. По червень 2008 року проживав в Придністровській Молдавській республіці… Відтак, у позивача відсутні підстави на отримання пільг, передбачених п.18 ч.3 ст.4 Декрету КМ України «Про державне мито», на яку він посилався при подачі позовної заяв і був звільнений від сплати…».

Ото ж Апеляціний суд рішення Тульчинського райсуду скасував повністю, стягнення моральної шкоди – відхилив.  Більше того — стягнув з Болотіна Анатолія Давидовича на користь ТОВ «Регіна ЛТД» 850 гр. судового збору, 75 – за інформаційно-технічне забезпечення та 5150 – «у відшкодування витрат» газети за надання їй правової допомоги. На користь держави було стягнуто з нього 11000 гривень державного мита за подачу позовної заяви до Тульчинського суду.

Касаційна скарга А.Д.Болотіна до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ не була задоволена. Рішення апеляційного суду Вінницької області залишилося в силі. Однак, воно не виконане і досі. Одинадцять тисяч гривнів на користь держави, ясна річ, А.Д.Болотін добровільно не сплатив, а судовий борг газеті розстрочено суддею Карнаухом аж на три роки!.. У виконавчій службі Тульчина нам повідомили, що про інші подібні відстрочки Тульчинським судом за багато років не пам»ятають.

Тим часок Тульчинський суд 7 листопада 2008 року своєю ухвалою затвердив мирову угоду між А.Д.Болотіним і його батьком Д.Я.Болотіним згідно якої визнав за Анатолієм Давидовичем право власності на весь батьківський житловий будинок розташований в Тульчині, на чимало іншого майна.

За кілька днів до прийняття суддею А.П.Карнаухом ухвали про розстрочку судового боргу А.Д.Болотін із інваліда другої групи став інвалідом третьої групи. Отже, ми вітаємо багаторічного позивача до нашої газети із покращенням його здоров»я. Сподіваємося, що до закінчення нашої з ним чергової судової справи він зовсім позбудеться інвалідності…

21.12.12 р.

Василь Кізка, Тульчин

Могилів-Подільська влада вчиняє «наїзди» на правозахисників!

У виклику зазначено,  що його викликає до ДВС  державний виконавець Галунько А.І. для сплати боргу по виконавчому документу в сумі 1526 грн.  А в разі  неявки, державна виконавча служба погрожує штрафом в сумі 340 грн. та кримінальною відповідальністю.

Проте Михайло Олександрович не сумнівається, що даний виклик до ДВС  є звичайною провокацією  його  наступника на посаді мера  — Бровка Петра, хоча   у виклику  й не зазначено про який саме борг йдеться та хто саме подав той виконавчий документ.

«Останньому ( меру Бровку П.) не дуже подобається  моя активна громадянська позиція щодо відстоювання інтересів простих жителів міста в судах та інших органах та відкрита й конструктивна критика протиправних дій теперішнього керівництва містом, — заявляє Михайло Саволюк,- а тому місцева влада замість того, щоб прислухатись до критичних зауважень, піти на діалог та  усунути порушення,  намагається чинити на мене тиск щоб просто закрити рота, адже я  жодних боргових зобов’язань не маю  та жодних правопорушень не вчиняв».

«Та ці дикунські, середньовічні методи  може десь і пройдуть, але не в Могилеві-Подільському та не із  «нашоукраїнцями,- запевняє екс-мер міста, — адже лише за декілька останніх місяців, за  юридичної  підтримки правозахисної організації «Інститут сприяння демократичному розвитку громад» яку я очолюю, десятки людей змогли захистити свої права від протиправних дій влади в судах, а тому і свої права я також зможу захистити».

Незабаром  «Могилів-Подільська правда» почне розміщувати  зразки позовних заяв  виготовлених правозахисниками та  судові рішення, які вже вступили в законну силу, для того щоб кожен  житель міста   знав як саме потрібно захищати свої права та інтереси від  корумпованих чиновників та правоохоронців. Окремою темою буде висвітлено  факти тиску влади на правозахисні організації та опозиційні партійні організації в т. ч. і те як  саме будуть розвиватись подальші події щодо тиску на головного місцевого опозиціонера Михайла Саволюка  з використання державної виконавчої служби, яку вже в народі охрестили  «опричниками» Бровка П.

19.12.12 р.

Громадський рух «Громада»

0